Бути ветераном в Україні не означає, що війна тебе відпустила. Ще довго військові повертаються до побратимів і на поле бою у думках. На кожного чекає шлях до справжнього повернення. Його проходить Гліб Стрижко – ветеран російсько-української війни, морський піхотинець.
Раніше ЗМІСТ розпитував його про досвід перебування у полоні, а за два роки після цього ми говоримо у Києві, де полтавець будує нове життя. У ньому є робота на Starlight Media, підготовка до весілля й буденні прогулянки з собакою. Але поряд з цим – дорікання від цивільних і розуміння, що держава зробила надто мало кроків назустріч тим, хто виборює її існування.
В інтерв’ю ЗМІСТу Гліб Стрижко розповідає про шлях фізичного та морального відновлення, культуру вдячності ветеранам в Україні та спогади про Маріуполь, що досі викликають сльози.
Semper fidelis – вірний завжди
Про кар'єру у війську Гліб Стрижко мріяв ще до повномасштабного вторгнення. На таке рішення вплинули його власні переконання. З 2014 року старший брат та вітчим Гліба боронили країну від окупантів. На той момент Глібові Стрижку було 17 років, тож долучитися до війська він не міг. Тому хлопець волонтерив, навчався в університеті, працював з молоддю:
«Долучитися до війська спонукало кілька речей. У першу чергу, відчуття обов'язку. Мене муляло, що я не долучаюсь до війська. Тобто я артикулюю те, що для мене Україна – найвища цінність, але, коли є загроза для неї, я чомусь не в війську. Тому мені було важливо, щоб мої слова були підкріплені діями».
У 2021 році Гліб Стрижко почав службу у лавах першого окремого батальйону морської піхоти. Саме цей рід військ для чоловіка був прикладом для наслідування:
«Я, як і значна кількість українських дітей, росли на фільмах про класних американських морських піхотинців, але потім в лютому і березні 2014-го року, коли я побачив українських морпіхів, подумав: "Вау, я хочу бути їхньою частиною". Їхня історія та принципи мене манили».
Ранок 24 лютого 2022 року захисник зустрів на позиції неподалік Павлопілля, на Донеччині. Вже згодом батальйон перемістився в Сартану, потім в Орлівське, а в кінці лютого – в Маріуполь. Захисники тримали оборону на Маріупольському металургійному комбінаті, саме там Гліб Стрижко отримав поранення. Воїн стояв у будівлі на момент “прильоту” авіабомби.
«Мене привалило плитою, я не міг поворухнутися та відповісти по рації чи я живий, чи зі мною все гаразд. Командир прислав туди бійців, мене відкопали. Коли мене витягли, я нічого не бачив, в мене були зламані зуби, щелепа нижня, в мене був повністю розроблений таз, зламаний ніс і дзвеніло в вухах», – згадує захисник.
В такому стані морпіха стабілізували в польовому госпіталі, наскільки це було можливо, і передали в полон. Близько 17 днів захисник пробув в полоні без надання медичної допомоги.
«Багато людей думали, що я загинув. От буквально нещодавно повернули друзів з полону, які були там 33 місяці і частина з них думали, що мене вже немає. Мені написав друг повідомлення, що він повернувся і запитав, чи правда, що я живий. Звісно, я йому відповів, це мене дуже емоційно торкнуло».
Про цей його шлях, ЗМІСТ писав у матеріалі.
«Так, так, цю всю х*рню ми пережили разом»: свідчення і спогади про полон
Шлях відновлення для Гліба Стрижка розпочався після повернення з полону і складався з кількох етапів: фізичного й психологічного відновлення та прийняття нової дійсності. Морпіх переніс близько семи операцій, п'ять з яких – на тазу. Його заново вчили сидіти, стояти, ходити. Далі відновлювали щелепу, для цього вшили титанову пластину, щоб її зафіксувати і вона почала зростатись. Потім почали нарощувати зуби. Ніс довелося ламати та «складати» знову:
«У кінці 2022 року я вже стабільно ходив і бігав. З тазом було все окей, проте тривав нагляд за тим, щоб все добре зросталося».
Попри те, що операції позаду, Гліб Стрижко мав близько двох років ходити в брекетах, аби завершити відновлення щелепи та зубів. Також полтавець має періодично відвідувати офтальмолога, міряти очний тиск тощо.
Наслідки для здоров’я все ж залишилися: у ветерана певною мірою обмежена функціональність тіла. Також обмежений зір, адже око має атрофований зоровий нерв:
«У мене трошки інше відчуття тіла, бо я мало бачу ліву сторону, і тому я можу часто врізатися плечем в людей, а вони думають, що я якесь бидло невиховане. Також на фото дуже часто в мене голова хилиться в правий бік і мене просять її вирівняти».
Гліб Стрижко розповідає, що психологічна реабілітація також потребувала зусиль. Він не може повернутися до стану, який був до пережитого у полоні, однак навчився приймати нову дійсність:
«Можливо, це дивно звучатиме, але свого часу декілька разів про це думав та і в декількох друзів зустрічав подібні тези. Вони по-доброму заздрять людям, які загинули у 2022 році. Кожен військовослужбовець, зокрема я, воював за свою умовну Україну, яку собі уявив. Насправді вона не може такою бути. Уявлення про те, що все змінилося були тільки перші пів року 2022 року. Важко приймати іншу дійсність, або приймати зміни не в таких масштабах, як би хотілось би».
Коли Гліб Стрижко повернувся з полону, йому було важко зрозуміти, чи насправді він пережив жахи полону:
«Емоційна пружина була дуже стиснута ще в Маріуполі, не було часу усвідомлювати речі, що відбувалися, чи осмислювати в цілому небезпеку. Коли я був в епіцентрі подій, то мав сприйняття того, що відбувається не таке страшне, як воно видається. Коли я повернувся, моєму мозку було важко зрозуміти чи те, що я пережив, реальне чи ні».
Гліб Стрижко був першим, хто повернувся з його батальйону. Не було людей, які б могли підтвердити, які могли б підтвердити пережите ним. Він зізнається, що це підтвердження було важливим для нього:
«Стало набагато легше, коли у вересні 2022 року був великий обмін і повернули мого друга, я приїхав в місто, де він перебував. Тоді він сказав мені: "Так, так, цю всю х*рню ми пережили разом”. Мене тоді відпустило, стало легше.
Після пережитого тіло теж реагувало на зовнішні фактори, які іноді відкидали Гліба Стрижка в спогади.
«У Маріуполі ми пили чай, бо знаходили його на складах і в магазинах. І от мені дуже запам'ятався смак “1001 ніч”, ми постійно кидали туди три-чотири ложки цукру, бо їжі було небагато, тому так компенсували глюкозу. Я це пив зі своїм другом, який нині перебуває в полоні.
Уже перебуваючи тут, в якийсь момент до мене доходить запах цього чаю і я просто мимоволі починаю плакати. У мене бігають мурахи тілом і я такий: "Ну, з цим щось треба робити"».
Щоб допомогти собі, Гліб працював з психологом. Також додатково проходив тренінг з посттравматичного зростання:
«Мені здається, що психологічна реабілітація завершилася у момент, коли я прийняв нову дійсність. Так, мій стан здоров'я не дозволяє мені бути у війську ефективним там, де я хочу бути. Не проблема служити у війську з групою інвалідності. Але чи буду я відчувати драйв від тої служби, якщо я буду в якихось інших структурних підрозділах? Є висока ймовірність, що ні. Тому я ухвалив рішення вибрати сферу, де я буду більш фаховим, можливо, більш ефективний і більш корисний».
Як і раніше Гліб дотримується думки, що «Патріот – це той, хто любить Україну, а націоналіст – той, хто любить Україну і ще щось робить»:
«Я усвідомлюю, що в цій країні небагато патріотів , а ще менше – націоналістів. Є багато таких, хто навіть і не патріот. Я з цим мирюся, однак я дуже відшліфував своє середовище. Це те, що мене рятує, бо я бачу, що є спільнота адекватних, ціннісних людей, з якими мені по дорозі».
Гліб Стрижко ділиться своїми думками, що у певний період у нього було відчуття реверсу назад, але в меншому масштабі ніж у 2016-2017 році. Тоді був період підняття патріотичного духу українців, а потім знову починали слухати російську музику, споживати контент РФ. На думку ветерана, зараз відбувається повторення тієї ситуації, однак не в таких масштабах. До того ж це уже не так сильно толерується суспільством шляхом збільшення сил оборони і залученості в цю історію.
Місія Veteran Hub
Про Veteran Hub Гліб Стрижко знав задовго до повномасштабного вторгнення. У червні 2022 року, перебуваючи у лікарні, розумів, що йому потрібна психологічна підтримка. У соцмережах захисник побачив інформацію про лінію підтримки в Veteran Hub та вирішив туди звернутися:
«Я собі зробив скриншот і через два місяці подзвонив на цю лінію підтримки. Сказав, що мені треба психолог і перелічив критерії за якими його треба підібрати. За добу вони мені знайшли за всіма моїми запитами спеціаліста. Це дуже класний індивідуальний професійний підхід».
Потім друзі захисника сказали йому, що Veteran Hub у Києві планує відновлювати роботу. Гліба Стрижка запросили туди на роботу. Спочатку він долучився до команди на посаді менеджера подій і відповідального за роботу з ветеранською спільнотою. У жовтні 2023 року він став керівником філії. За рік він став амбасадором Veteran Hub й тепер підтримує філію.
На думку Гліба, підтримка ветеранів – це запорука подальшої стабільності в Україні. Задоволений ветеран – це підвищення відсотка обороноздатності. Важливо, щоб людина йшла у військо й знала, що коли вона звідти повернеться, то про неї потурбуються.
«Чи держава достатньо турбується про ветеранів? На жаль, ні, тому і створюють такі громадські організації. Ми створилися не тому, що у цій державі все дуже добре. Було б класно, якби ці організації з часом зникали і держава перебирала на себе їхні функції. Або якби чесно сказали: "Дивіться, ми не хочемо, або не можемо якісно це робити, але ми будемо платити цим громадським організаціям за те, що вони виконують якусь функцію замість нас". Це доволі гарна практика в розвинених демократіях».
Проблеми ветеранів
Повертаючись до цивільного життя, ветерани зіштовхуються з різними викликами. Для кожного це індивідуальна історія, яка залежить від низки факторів. Гліб Стрижко говорить, що одним із важких моментів для нього було покинути середовище, в якому він знаходився.
«У моїй ситуації все було інакше: я безмежно хотів служити і думав, що до 35, а може й до 40 років. Я кохався в любові зі службою, мені це безмежно подобалося і тут в якийсь момент мені кажуть, що все закінчилося. Тому для мене ось це було складно, бо середовища війська немає, але й цивільного я не набув».
Найбільшою проблемою стала відсутність спектра можливостей, відсутність спільноти, що породжує самотність. У непрості періоди життя люди шукають розраду у різних речах: хтось активно займається спортом, інші їдять, або п’ють. Важливо знайти середовище, де зможуть підтримати та зрозуміти:
«Veteran Hub є місцем, де твій досвід цінний незалежно від того, на якій посаді ти служив. Ми говоримо тут не лише про військових, а й про їхніх близьких».
Говорячи про сприйняття суспільства, досвід полтавця показує, що суспільству не вистачає етики у спілкуванні з ветеранами. Люди довкола ніби не готові брати на себе відповідальність і від того виникають конфлікти. З плином часу прийняття реальності усе ж має статися і люди з ампутованими кінцівками більше не викликатимуть здивованих поглядів, говорить полтавець. Нині ж трапляються різні ситуації, де замало людяності, обізнаності й толерантності одне до одного серед українців:
«Наприклад, коли я переходжу на пішохідному переході дорогу з собакою, водій проїжджає прямо переді мною. Цей водій не поважає мене як людину, чи як ветерана? Іноді слухаю від цивільних, що я не ветеран, бо у мене і руки, і ноги на місці. Чи толерую я цю людську тупість? Так. Я можу присвятити час, щоб пояснити людині щось. Але інколи я можу теж стартанути».
Ветеранська тема і як Гліб Стрижко очолив її у Starlight Media
Нині Гліб Стрижко працює в медіагрупі Starlight Media. Там він відповідає за реалізацію ветеранської політики, яка охоплює ветеранів та їхні сімʼї:
«До багатьох проєктів ми залучаємо ветеранів, щоб вони були в кадрі. Ми розповідаємо ці історії, підтримуємо висвітлення ветеранських тем тощо. Ми завжди говоримо, що для нас важливий військовий або бойовий досвід, але в першу чергу ти людина. Так з'явився на екранах Олександр Терен, як “Холостяк” на СТБ. У нас є Олександр Швачко, як телеведучий “Ранку у великому місті”. І є ряд інших учасників, які працюють на різних посадах».
Гліб продовжує працювати над різними проєктами, залучений у розв’язання проблем щодо реалізації ветеранської політики, долучається до різних ініціатив та підтримує своїх друзів. Зараз полтавець в складі української делегації «Ігор Нескорених» перебуває в Канаді. Там він підтримує свого друга – учасника збірної України.
Обкладинка – Катерина Василенко