І в прифронтових, і в тилових громадах, де кожен день може початися із сирени, школа стає не лише місцем освіти, а й островом стабільності. Гімназія №2 у Горішніх Плавнях на Полтавщині стала прикладом того, як український учитель шукає внутрішні ресурси, аби залишатися опорою для дітей.
З війною школа швидко адаптувалася до викликів і переформатувала свою роботу за лічені дні. Директорка гімназії №2 Тетяна Кириченко працює в освіті понад 30 років і досі вважає свою професію не просто покликанням, а стилем життя. Це допомогло налаштувати дистанційне навчання, організація укриттів, підтримка учнів та родин.
Паралельно з обов’язками з’явилася й нова місія: зберегти психологічну рівновагу учнів і вчителів. У цьому допомагає громадська організація «Навчай для України», що створила проєкти, до яких не раз долучалися вчителі гімназії. Одна з них – програма підтримки «Хвиля натхнення», що стала опорою для багатьох вчителів.
ЗМІСТ побував у гімназії в Горішніх Плавнях і спільно з «Навчай для України» розповідає як сьогодні працюють вчителі на Полтавщині, з якими проблемами зіштовхуються і як підтримка вчителів допомагає учням.
«Учитель – це більше, ніж 45 хвилин уроку». Вчителювання як місія
Директорка гімназії №2 Тетяна Кириченко працює в освіті понад 30 років і досі вважає свою професію не просто покликанням, а стилем життя. Її день починається рано і закінчується пізно – часто без змоги випити кави чи перепочити. Усі процеси доводиться координувати швидко, гнучко й емоційно включено, адже війна не дає шансу на відпочинок.
Після 24 лютого 2022 року школа оперативно підлаштовувалася під виклики сучасності. Дні у школі минають швидко, тож несуть з собою постійні зміни й вимагають від освітян «бути в темі».
«Незалежно від того, який це день тижня, незалежно і чи робочий це час, потрібно виконувати свої обов'язки швидко, миттєво і десь, можливо, чимось жертвуючи. Хочеться багато чого зробити для школи, але не все встигається. Навіть планування і тайм-менеджмент не дозволяють передбачити робочий день в умовах, в яких працюють українські школи».
З досвіду гімназії, вплив війни на навчальний процес може бути доволі сильним. Освітяни перебувають у стані підвищеної тривожності ледь не постійно через системні обстріли й знеструмлення, проте намагаються покращувати умови для дітей.
«Ми ніби й далеко від Чернігівської, Сумської, Київської областей, але як центр України ми все відчуваємо. Ми як серце, яке б'ється сильніше, коли щось стається», – каже Тетяна Кириченко.
Аби не переривати навчальний процес, у гімназії оперативно створили план дистанційного й офлайн навчання. Значна частина вчителів залишилася на місці навіть після початку повномасштабної війни.
Також у гімназії є підвальні приміщення, які швидко почали облаштовувати під найпростіші укриття. Під час повітряних тривог вчителів допомагали й місцевим з довколишніх будинків пройти до укриття.
«Учитель – це більше, ніж 45 хвилин уроку. Ми стаємо для дітей не просто наставниками, а тими, хто допомагає пережити непростий час. Я вже відчуваю, що ми дійсно та нація, яка готова боротися, але жити в незалежній державі, де ми маємо відстоювати саме свої власні позиції», – каже директорка.
Освітянка говорить, що їхню роботу показ класом не завжди видно, адже її «плоди» видно не одразу. Освітній простір у гімназії вибудовують так, щоб дитина прийшла до школи й отримала все необхідне, класичні уроки й додаткові заходи. Це потребує чималих зусиль в умовах війни, але в цьому освітяни й бачать своє покликання.
«Виснажений учитель не здатен підтримувати дітей». Як повʼязані діти й освітяни
Освітній процес сьогодні – це не тільки знання, а й турбота. Ірина Горобченко працює в освіті понад 36 років одночасно і з дітьми, і з учителями, і з адміністраціями шкіл. У гімназії вона викладає зарубіжну літературу. Окрім цього, її головна мета – не дати освітянам вигоріти. Для цього жінка займається тренінгами зі стресостійкості й щодня спілкується з вчителями, які переживають тиск, втому й страх. Окрім цього, вона допомагає долучатися до проєктів, які дарують сили і одним із таких стала програма підтримки «Хвиля натхнення».
«Якщо я не в ресурсі, то не можу його дати й іншим. Виснажений учитель не здатен підтримувати дітей. А це надважливо, бо діти часто беруть на себе дорослу відповідальність», – розповідає пані Ірина.
На її думку, школа – це життя. Як вчителька, на уроках літератури вона з учнями відкриває нові світи, імена та літературних героїв. Учителька любить свій предмет і намагається прищепити до нього любов і серед учнів. А ось у центрі професійного розвитку Ірина Горобченко шукає відповіді на питання, які ставлять перед собою учителі. Освітянка опікується дослідженням труднощів, які виникають в їхній роботі й допомагає підібрати кейси, які допоможуть їм розвиватися і зроблять викладання кращим та ефективнішим.
«Хочемо знайти рішення, як зробити навчання якіснішим, бо не секрет, що багато часу проходить в укриттях. Там не зовсім сприятливі умови для викладення нової теми учителем. Також в укритті учитель має більше приділити увагу психологічному стану дитини. Моє завдання – зробити так, щоб учитель був в ресурсі».
У гімназії працюють над тим, щоб працівники могли далі продовжувати навчальний процес і підтримувати дітей. Також організовують комфортні умови навчання в укриттях. Як показує досвід, від складнощів воєнного часу стресують як діти, так і педагоги. Для них влаштовують тренінги зі стресостійкості. Ірина каже, що для неї важливо, аби у час, коли немає світла, води чи обігріву кімнат, її колектив міг знаходити світло в собі, нести його дітям і ділитися своєю добротою і теплом з тими, хто їх оточує.
«Це дуже важливо, коли ми не піддаємося емоціям і не влаштовуємо шторм для тих, хто поруч. Треба мати силу і себе втримати на плаву, і підтримати дітей. А ще у нас є батьки, з якими дуже непросто в даній ситуації. Якщо дітей можуть під час стресу захистити батьки, то для дорослих цього не робить ніхто. Фактично учитель стає і мамою, і татом, але інколи й діти бувають значно мудрішими за батьків».
Як співіснують вчителі й учні: головні виклики стоять перед учителями
Сьогодні у громаді діє одразу кілька проєктів: програми для подолання прогалин у знаннях, адаптація внутрішньо переміщених дітей, формування академічного ліцею.
В обох освітянок звучить головна думка: учитель має бути в ресурсі, щоб створити ресурсне середовище для дітей. Проте, в таких умовах часто складно встановити власні кордони. Коли учителі кажуть, що мають власну родину і не можуть після роботи розв'язувати особисті проблеми учнів, батьки часто цього не розуміють і гніваються. Сучасний освітній процес вимагає від учителя гнучкості, але не пропонує цього у відповідь.
Тетяна Кириченко каже, що часто вчителі спілкуються з батьками учнів й після роботи, тому теза про участь педагога у житті учня протягом 45 хв має мало спільного з реальністю.
«Учителі знають, що ми маємо дбати і про своє здоров'я, і про свій стан. Навіть у колективі, де ми вже один одного добре знаємо, є моменти, які потребують допрацювання. Ми не завжди ми готові маємо якісь методики і підходи».
Ще один із викликів – це реформа в освіті. Ірина Горобченко каже, що змін багато і не до всіх встигають адаптуватися і вчителі, і учні. Приміром, зміни в системі оцінювання щоразу потребують пояснення для батьків. І щойно у гімназії звикають до системи, вона змінюється:
«Окрім цього, у нашій громаді триває реформа освіти, коли ми хочемо створити справжній академічний ліцей. Другий рік триває реформування. У нас уже дві школи перетворилися на гімназії, тут немає 10-11-х класів. Зараз у всіх школах громади теж перестали набирати 10-ті класи, а школа імені Бугаєвської перестала набирати початкову школу. Ми хочемо вивести початкову школу і створити ліцей з хорошою базою й крутими професіоналами, аби діти могли обрати собі курси, які вони хочуть, для отримання професії, про яку мріють. Це теж виклик».
Також не всі учні мають змогу відвідувати школу в офлайні. Через це перед гімназією постає потреба інтегрувати місцевих дітей в життя громади різними методами.
«Ми намагаємося організувати роботу так, щоб акцентувати на підвищенні кваліфікації педагогів. Це необхідно, аби вони могли якось зарадити в будь-якій ситуації і знати вихід з ситуації, коли звертаються або батьки, або дитина».
Як «Хвиля натхнення» змінила їхню гімназію
Освітній проєкт «Хвиля натхнення» ініційований командою «Навчай для України» у партнерстві з місцевими громадами. Для Горішніх Плавнів він став ковтком свіжого повітря для багатьох, адже тут прагнули не лише зберегти систему, а й оновити її. Програма запропонувала формати, що працюють не на ресурси аби «пережити» складні моменти, а на можливості «відновитися».
Нові проєкти для освітян стають можливістю подивитися на себе з іншого боку. Менторські програми, рефлексивні практики, запрошення молодих вчителів, які працюють не за стандартом, а за покликом серця – усе це дало ефект перезавантаження.
«До нас прийшов молодий учитель Данило. Його неформальний підхід, щирість, любов до дітей стали своєрідним каталізатором змін у колективі. Ми побачили, що можна інакше. Можна бути не тільки джерелом знань, а й людиною, що надихає», — ділиться Тетяна Кириченко.
Ірина Горобченко окремо наголошує, що цей проєкт допоміг їй побачити у вчителеві людину.
«У нас усі вчаться писати календарні плани, але мало хто вчить бути людиною, а це найцінніше».
З «Хвилі натхнення» у гімназії беруть для себе спостереження, як залишатися собою, берегти себе і не забувати, що найкращі результати видно не відразу. Участь у програмі дала розуміння, що робота вчителя – це інвестиція з відстроченим результатом. Якщо виконувати її з любов’ю, віддача буде неодмінною.
Окрім цього, у роботі гімназії чимало змінилося після того, як чимало вчителів пройшли навчання у спеціальній менторській програмі. Завдяки цьому у гімназії запровадили внутрішні навчання і вчитель навчає не тільки учнів, а й колег.
У час, коли школи стали укриттями, а вчителі – психологами, коучами й порадниками, проєкти на кшталт «Хвилі натхнення» дарують головне – відчуття, що ти не один. А значить, можна далі вчити, дбати і вірити.
Проєкт втілюється ГО «Навчай для України» в межах грантової програми проєкту «Комплексна підтримка дітей, сімей і громад, які постраждали внаслідок війни», що фінансується Європейським Союзом та реалізується Представництвом Фонду міжнародної солідарності в Україні в рамках Психосоціальної програми PRO_MentalHealth.
Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Навчай для України» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
