Минає 75 років, як Німеччина капітулювала в Другій світовій війні. Укотре лунатиме пісня про День перемоги, з якої не викинеш слів: це справді була радість зі сльозами на очах. Однак число тих, хто зустрічав радісну звістку про закінчення війни, тане на очах, а разом з людьми йде в небуття й пам’ять про події їхньої юності. У День примирення пропонуємо спогади живої учасниці тих подій та розповіді онуків про своїх рідних.
Той випадок, коли лікар радить курити
Полтавка Ангеліна Опанасівна Горбач 20 липня минулого року відзначила свій 100-річний ювілей. Вона народилася 1919 року в селі Грузинівка Дніпропетровської області, в багатодітній робочій сім’ї. Згадуючи війну, вона переймається, щоб її не прирівнювали до героїв фронту, адже в той період вона мала маленького сина. Хоча з її розповідей зрозуміло, що за ці тяжкі роки жінка пережила і зробила в тилу теж чимало.
Ангеліну Опанасівну війна застала в Кривому Розі. Вона пам’ятає початок війни як масштабний наступ німців, ніби цілий парад: вони їхали технікою, йшли колонами. Серед людей повсюди здійнялася величезна паніка. Усі були налякані і збентежені, бігли хто куди.
Також вона розповіла, що було прийнято рішення евакуювати колгоспи вглиб країни. І кудись за річку Волгу йшли нескінченним потоком цілі стада скотини, які гнали підводами.
«Я бачила війну від початку до кінця. Іще й досі перед очима той час, коли німець нас заскочив. Вони прямо маршем на мотоциклах їхали», – розповіла Ангеліна Горбач.
Усю війну жінка пережила в селі. Вона була єдиним медиком на всю округу. Село Любомирівка Миколаївської області, де жила Ангеліна Опанасівна, було розташоване на трасі, якою рухалися німці, тому жителям не давали спокою. Селам, які знаходилися дещо осторонь, не так перепало, як Любомирівці:
«Німці були дуже нахабні. Заходили, стріляли курей, розпоряджалися, щоб їм готували їсти, виганяли з домівок, ґвалтували. А ще було навіть, що прийде, перед вікнами сяде й почне оправлятися. Поводилися безсоромно. А ми, нещасні, поховаємося по кутках і боїмося, що можуть і розстріляти», – згадує Ангеліна Горбач.
Пізніше вона переїхала в інше відділення здравпункту. Там Ангеліна Опанасівна сама приймала і лікувала людей медикаментами, знайденими у ветеринара, який пішов на фронт.
Жінка розповіла, як у 1943–1944 роках масово гнали на роботу в Німеччину зовсім юних хлопчаків та дівчат. Матері просили Ангеліну Опанасівну, щоб допомогла врятувати їхніх дітей, яким ледь виповнилося 15 років. Не прийти на комісію було неможливо: зразу розстрілювали. Тому жінка знайшла інший вихід. Тоді в селах ходили різні захворювання шкіри. Вона запропонувала матерям спеціально заразити дітей коростою. Перед відбором на роботу молодь проходила комісію, і з такою хворобою до Німеччини не брали.
То був єдиний раз у житті, коли жінка давала поради, що суперечили медичній етиці, але рятували життя. Ангеліна Опанасівна запропонувала підліткам перед комісією часто курити самокрутки: у них прискорився пульс, обличчя ставали блідими, з’являвся кашель. Німці ж боялися напасті туберкульозу, який теж вирував в ті часи. У такий спосіб жінка врятувала багатьох жителів села: їх не забрали на тяжкі роботи.
Село, в якому мешкала Ангеліна Опанасівна, визволили 9 березня 1944 року. Тоді вона почала отримувати першу зарплату, змогла їздити в райцентр по медикаменти (це були переважно порошки). Жінка виготовляла ліки і роздавала їх хворим, адже наприкінці війни всі були бідні й голодні, до того ж на тлі антисанітарії почалися різні епідемії.
Чоловік Ангеліни Опанасівни не повернувся з війни. Пізніше вона вийшла заміж за вдівця, підполковника штабу Військово-морських сил Балтійського флоту.
У Полтаві Ангеліна Горбач працювала фельдшером швидкої допомоги на заводі ГРЛ, завідувачкою медпункту на заводі ЗБВ, а в 1972 році її запросили в Першу міську клінічну лікарню на посаду головної медсестри, де вона працювала 20 років.
Вдати з себе мертвого, щоб вижити
Розповіла історію своєї родини Юлія Микитченко, яка народилася в Глобині, а нині мешкає у Полтаві.
Вона поділилася спогадами свого дідуся, Василя Микитовича Кравченка.
13 вересня 1941 року Глобине зайняли окупаційні війська. Червона Армія відступила, але в селищі залишився військовий госпіталь з тяжкопораненими солдатами: червоноармійці не могли забрати їх із собою. Тож німці вже через кілька днів за насипом, по якому так ніколи і не пройшла залізниця, розстріляли усіх поранених бійців госпіталю, євреїв і комуністів, що не встигли піти за Червоною Армією.
Особливо запам’яталася трагедія однієї сім’ї, де дружина була місцева, а чоловік – приїжджий єврей, аптекар. Вони мали двоє маленьких діток: хлопчика й дівчинку. Фашисти сказали жінці, що її вони можуть залишити живою, а дітей розстріляють. Мати відмовилась, лише обома руками пригорнула до себе дітей. Так через багато років і знайшли їх: жіночий скелет, що обіймав два дитячі. Останки перепоховали в братській могилі.
У першу неділю від початку окупації німці зібрали старшокласників на подвір’ї школи № 1. Серед учнів був і Василь Кравченко. Усі спочатку дуже зраділи, сподівались, що будуть вчитися. Але фашисти повідомили, що всім їм випала велика честь працювати на благо «фатерлянду», тобто німецьких загарбників.
«Дідусь мій, 16-річний юнак, для себе вирішив, що нізащо не працюватиме на німців. Особливою жорстокістю вирізнялись поліцаї. Один, на прізвище Радченко, уважно і прискіпливо слідкував, щоб ніхто з учнів не втік з подвір’я школи. Але мій дідусь відпросився до вбиральні і втік додому. Ховався у погребі. Через кілька днів його знайшли поліцаї і все-таки відправили до Польщі», – розповідає Юлія Микитченко.
Як оповідає жінка, у Пшемишлі в молодих здорових юнаків брали кров для поранених німецьких солдатів. Лікарка, яка брала кров, змилостивилась над Василем Кравченком, бо він їй нагадував сина, і порадила прикинутись мертвим. Далі юнак вибрався з купи померлих тіл, попросився до машиністів у паровоз, і так, «перекладними», у купі вугілля, щоб ніхто не помітив, пів року добирався додому.
«Але ніхто не здав його німцям, такі були люди. Потягами до Лохвиці, потім два тижні пішки і лише вночі дістався до Глобина. Жив в очеретах, на горищі, у погребі, а восени 1943-го, тільки-но Радянська Армія звільнила селище, добровольцем записався на фронт», – розповідає про дідуся онука.
«Іноді я не знав, чому треба було в них стріляти…»
Полтавка Юлія Борисенко теж має що розповісти про своїх рідних, які пережили війну в селі Весела Долина Глобинського району. Бабуся, Софія Наумівна Мирошниченко, згадувала, що коли селом ішли німці, вона тримала на руках свою доньку. Один солдат узяв у неї дитину і показав на пальцях «3», тобто в нього троє дітей.
Є що розповісти онучці і про дідуся Федора Володимировича Горських.
Він служив сержантом-піхотинцем на Білоруському фронті:
Ми питали в нього:"Чи бачив німців?". Відповідав: "Бачив двох, спали в лісі"».
Усю війну він пройшов без поранень, але дуже боявся полону. Завжди думав, що як потрапить в полон, то змушений буде застрелитися.
Найвища його нагорода – Орден Червоного Прапора. Разом з ним дідусь зберігав удвоє складений папірець з підписом Сталіна. Без цього посвідчення орден був недійсним.
«Я його просила, щоб розповів мені про німців. дідусь відповідав: "Німці – такі ж люди, як і ми. Інколи я не знав, чому в них треба було стріляти"», – говорить Юлія Борисенко.
Минулого року ми публікували спогади людини, яка дитиною зустріла перший День Перемоги в Полтаві. Не соромтесь запитати своїх рідних, якою їм запам’яталася війна. Іноді спогади – це найдорожче, що залишає нам людина по собі.