Перший День Перемоги в Полтаві. Спогади тодішньої дитини
Паради, відзнаки, спогади, концерти, солдатська каша – таким знає нинішнє покоління відзначення Дня перемоги. А те, яким він був найпершим у нашому місті, розповіла 86-річна Марія Кібальник, якій на той час тільки виповниорся 12 років.
Вона згадує, що тоді, 8 травня 1945 року, вони вийшли з мамою з села Бречківки під Полтавою, де мешкали, до міста – на спецальну комісію, щоб отримати метричну довідку (адже всі документи були знищені). Більше 20 кілометрів маленька Маруся йшла босоніж – черевичків не було, їх теж планували купити в місті.
Уже в Полтаві, на «Павленках», де тоді був ринок, придбали трап'яне взуття. Потім пішли на комісію, куди вона зайшла сама, щоб їй визначили вік і записали дату народження. Цікаво, що Марії Кібальник довелося сказати неправильну дату народження – замість першого травня назвала третє, інакше б не повірили і довелося ще раз йти засвідчувати дату народження (але вже разом із хрещеними).
Після справ мати з донькою залишилися ночувати і родичів. Десь о 4 годині ранку 9 травня всі прокинулися від того, що хтось бив у вікна. Жінки злякалися, що знову відбувається наліт, але почули, що люди кричать про перемогу:
Як згадувала Марія Кібальник, з чотирьох годин ранку в місті був шум і галас. А трохи пізніше всі почали збиратися на парад. Йшли по нинішній вулиці Соборності та від території нинішнього ринку (де був метал завод). Усі несли макети літаків – люди вже готувалися до перемоги.
Вона розповідає, що місто було дуже зруйноване, на місці колишніх будівель і на дорозі лежало каміння:
«Йшли, перестрибуючи каміння, з квітами, музикою: хтось грав на гармошці, хто співав, але зі сльозами, бо багато хто не повернулося з фронтів. У кожній сім’ї хтось тоді загинув. І всі дійшли до парку, який назвали в честь перемоги, але його тоді теж майже не було.
І там була радість і сльози».
Довго на параді вони не затрималися, бо мали засвітла повернутися додому і знову вирушати пішки в далеку путь. До того ж вони поспішали принести радісну звістку в своє село, адже тоді не було ні радіо, ні інших засобів зв’язку. Коли вони прибули до Бречківки, там вже знали про перемогу – тоді села почали об’їжджати на конях.
Про війну вона має багато спогадів. Один із найяскравіших – про те, як ховалися від нальотів ворожої авіації в погребі, куди збігалися й сусіди:
«Лягали спати вдягнені, а як тільки почуємо гул – перебігали в погріб. Він був у нас вхідний, глибокий, там навіть стояло ліжко і дві подушки – все, що вціліло. Погріб нас тільки і рятував! Німці навіть кидали в нього гранати, але він вистояв».
А коли відступали німці, то їй запам’яталося, як ті гнали людей до Дніпра і все нищили на своєму шляху. Тоді ж захопили їхнього батька і ще одного брата, Івана. Останній добре знав німецьку. Він зміг домовитися з наглядачем і вони втекли назад додому.
Ще Марія Кібальник згадує, що в 43-му батько переховувався від німців у старій криниці, а вони з сестрою носили йому тишком їсти.
Родина Марії Кібальник (Котелевських) теж понесла втрати на війні. Найстарший брат Влас повернувся додому без ноги. Старша сестра, Ольга Котелевська, три роки працювала в полоні на німецькій фабриці, а потім радянська влада відправила її до в’язниці за підозрою в шпигунстві.
Ще один брат – Степан – взагалі не повернувся з війни...
Нагадаємо, ЗМІСТ розповідав, як відзначили День перемоги в Полтаві цьогоріч.