Фото ЗМІСТу
17 липня парк «Перемоги» наповнюють сигнали автомобілів. До центральної алеї під'їжджає весільний кортеж. Із прикрашеної машини виходять молодята – воїн та його наречена. З автомобіля лунає урочиста музика, а гості зустрічають пару усмішками й оплесками. Невдовзі розпочнеться обряд вінчання.
Молодята стають поруч перед священником, тримаючи запалені свічки як символ чистоти намірів і Божого благословення. Над їхніми головами підіймають вінці як знак створення нової сім'ї та взаємної відповідальності. Лунає молитва, після якої молоді обмінюються обручками й отримують благословення на спільне життя.
Уже зовсім скоро Олександр Казанов знову повернеться на Запорізький напрямок, де на нього чекатимуть нічні бойові виїзди, підготовка боєприпасів для важких безпілотників і небезпечна дорога до позицій. Її він називає найважчим випробуванням служби.
Історія цього дня почалася задовго до вінчання. Вона бере свій початок у Херсонській області, де народився майбутній військовий, а згодом продовжилася на фронті, серед бойових завдань, випадкових зустрічей і кохання, яке змогло вистояти попри війну.
Початок бойового шляху
Його історія у війську почалася задовго до повномасштабної війни. Народився він у Херсоні, а все життя прожив у Чорнобаївці. Саме там, поруч із домом, дислокувалася 11-та окрема бригада армійської авіації. У 2016 році, коли йому було 23 роки, він підписав контракт і розпочав службу. Перші шість років провів у рідній Херсонській області, а згодом перевівся на Запорізький напрямок, де служить і нині. Загалом за його плечима вже майже одинадцять років військової служби.
Сьогодні він перебуває поблизу Оріхова – на одному з найнебезпечніших напрямків фронту. Тут звичний день починається не з планів чи розпорядку, а з усвідомлення, що вдалося прокинутися після ночі, адже російські обстріли тут практично не припиняються. Постійна загроза ударів стала настільки звичною, що визначає ритм життя військових більше, ніж будь-який графік.
Коли бойових завдань немає, екіпаж займається повсякденною роботою: допомагає розвантажувати боєкомплект, готує спорядження, виконує інші необхідні завдання, без яких неможлива робота підрозділу. Проте зі зміною обстановки все відбувається дуже швидко. Перед виїздом військові збирають необхідне обладнання, завантажують боєприпаси, особисті речі та запас продуктів, після чого вирушають на позиції. Там екіпаж може безперервно працювати до десяти діб, виконуючи бойові завдання без повернення до місця постійної дислокації.
«Головне – прокинутися. Ми перебуваємо в такому місці, де по нас постійно б'ють, "каби" й "фпвішки" літають щодня. Якщо не на виїзді – допоможемо з розвантаженням БК чи іншими дрібницями, командири нас даремно не напружують. А от коли починається бойова робота, ми за добу збираємося, вантажимо БК, харчі й вирушаємо на точку. Там ми працюємо автономно до 10 діб поспіль».
За штатною посадою він є сержантом і командиром екіпажу безпілотних систем. Водночас його фактична робота відрізняється від запису в документах. Основним завданням військового є підготовка боєприпасів для важких ударних безпілотників. Він виготовляє та комплектує боєзаряди, які встановлюють на великі дрони-бомбардувальники Heavy Shot – сучасні українські важкі безпілотники, що прийшли на зміну відомим «Вампірам» і сьогодні активно використовуються для ураження російських позицій та техніки.
Попри постійну напругу, у підрозділі намагаються зберігати людське ставлення. Якщо дозволяє бойова обстановка, командир відпускає військових на вихідні. Тоді він приїжджає до Полтави, де має можливість хоча б ненадовго повернутися до мирного життя, перш ніж знову вирушити на передову.
«Якщо дозволяє ситуація на фронті, командир відпускає нас на вихідні. Тоді можу приїхати до Полтави, трохи побути вдома, перепочити й знову повернутися до своїх обов'язків. Але коли ти на службі, повністю живеш фронтом і роботою, яку потрібно виконувати щодня».
Бойовий шлях
Перший бойовий виїзд Олександр пам'ятає до найменших деталей. Напередодні він разом із двома побратимами перевівся до нового підрозділу. Вони ще встигли побути вдома, коли командир повідомив, що вже цієї ночі вирушають на бойове завдання. На збірному пункті швидко завантажили необхідне спорядження й вирушили на Запорізький напрямок.
Дорога до позицій запам'яталася йому не менше, ніж сам виїзд. За кермом був недосвідчений водій, який через небезпечну ділянку рухався значно повільніше, ніж зазвичай. Пізніше Олександр згадував, що тоді ця поїздка більше нагадувала екскурсію, хоча попереду чекала зовсім інша реальність.
На позиції вони прибули вночі. У темряві він не знав, куди бігти й що робити. Зізнається, що тоді було по-справжньому страшно, а від хвилювання ледь не загубився. Однак поруч були досвідчені військові, які спокійно пояснили порядок дій, допомогли освоїтися й підтримали новачків. Саме це дозволило швидко адаптуватися до фронтових реалій і вже незабаром виконувати бойові завдання на рівні з іншими.
«Перший бойовий виїзд пам'ятаю дуже добре. Ми тоді разом із двома товаришами перевелися в новий підрозділ. Ще встигли побути вдома, а потім командир подзвонив і сказав, що цієї ночі вже заступаємо. Ми швидко зібралися, завантажилися й поїхали. На позицію приїхали вночі. Я взагалі не знав, куди бігти й що робити. Було дуже страшно, навіть думав, що можу загубитися. Але хлопці поруч усе спокійно пояснили, показали, допомогли. Після того вже стало легше, і поступово звик до фронтового життя».
За роки служби таких історій накопичилося чимало, але одна з них особливо закарбувалася в пам'яті. Під час роботи поблизу передових позицій Олександр Казанов разом із двома побратимами перебував на точці, звідки екіпаж запускав важкі ударні безпілотники. Саме в той момент неподалік укриття впав російський FPV-дрон із бойовою частиною. На щастя, він не здетонував.
Небезпеку помітили випадково. Один із побратимів почув характерний звук, після чого військові обережно оглянули вихід із укриття. Виявилося, що безпілотник лежав просто на проході. Вийти назовні вони не ризикували: поруч знаходився боєкомплект, а густий ліс не дозволяв знищити дрон скиданням боєприпасу з повітря. Про ситуацію доповіли командиру, який наказав залишатися в укритті.
Маленький підвал, у якому перебували військові, був майже повністю засипаний землею. У разі вибуху шансів вижити майже не залишалося. Усвідомивши це, вони вирішили просто перечекати ніч. Дрон так і не здетонував. Уже вранці військові обережно підійшли до нього, розібрали бойову частину та забрали безпілотник як трофей.
«Один із найнебезпечніших випадків стався, коли ми працювали на позиції втрьох. Вийшло так, що біля самого входу в наше укриття впав російський FPV-дрон із бойовою частиною. На щастя, він не вибухнув. Ми його одразу навіть не помітили. Лише коли товариш почув підозрілий звук, почали дивитися уважніше й побачили, що він лежить просто на проході. Виходити було страшно, тому що поряд лежав боєкомплект, а ми не знали, чи не чекають нас. Подзвонили командиру, пояснили ситуацію. У нас був маленький підвал, майже повністю під землею. Якби той дрон здетонував, нас би просто завалило. Ми вирішили перечекати ніч. До ранку він так і не вибухнув. Потім ми його розібрали й забрали собі як трофей. Зараз він висить удома».
Ще один випадок стався зовсім нещодавно, коли екіпаж залишав позиції поблизу Оріхова. Буквально за хвилину після того, як військові сховалися в укритті, російський удар знищив будівлі, де вони щойно перебували. Вибух повністю стер із землі два приміщення, разом із якими були втрачені два важкі безпілотники Heavy Shot, генератори та інше дороге обладнання. Врятувало лише те, що військові вчасно спустилися до міцного підвалу, який, за словами Олександра, колись використовували навіть генерали. Саме він і став для екіпажу надійним укриттям.
«Нещодавно нам теж дуже пощастило. Ми виїжджали з позиції біля Оріхова й буквально за хвилину до того, як зайшли в підвал, прилетів удар. Дві будівлі зрівняло із землею. Ми втратили два Heavy Shot, генератори й багато іншого майна. Якби затрималися хоча б на хвилину, нас би там уже не було. Урятував саме той підвал, який свого часу будували дуже якісно. Завдяки цьому всі залишилися живими».
Серед побратимів є й свої легенди. Один із них отримав позивний «Блейд» після того, як за одну ніч знищив сім російських дронів типу «Вампір». Так народилося жартівливе прізвисько – «мисливець на вампірів», яке швидко закріпилося за військовим.
Основна робота екіпажу відбувається вночі. Саме тоді важкі безпілотники доставляють необхідне спорядження українській піхоті на передові позиції, підтримують оборону та допомагають відбивати російські штурми. Під час одного з таких боїв у густому тумані екіпаж Олександра зміг своєчасно підняти в повітря два Heavy Shot і завдати ударів по російській техніці, яка наближалася до українських позицій. У результаті військові знищили 21 одиницю ворожої техніки, а українські військові не зазнали втрат. Саме за успішне відбиття цього штурму екіпаж був відзначений державною нагородою.
«Ми працюємо переважно вночі. У цей час доставляємо вантажі піхоті, забезпечуємо позиції, допомагаємо відбивати штурми. Пам'ятаю один із найважчих моментів, коли був сильний туман. Росіяни саме почали заходити на наші позиції. Ми підняли в повітря два Heavy Shot і почали працювати по їхній техніці. Тоді вдалося знищити двадцять одну одиницю техніки. Найголовніше, що після того бою серед наших не було втрат. Саме за цей бій наш екіпаж отримав нагороду».
Найскладніший бойовий вихід
Найскладніші бойові моменти Олександр Казанов пов'язує не лише із нинішньою службою на Запорізькому напрямку, а й із часом, коли виконував завдання на Донеччині у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Саме там він уперше відчув відповідальність за рішення, від яких залежали життя побратимів.
Одне із завдань підрозділ отримав поблизу позиції з позивною «Казантип». Екіпаж мав висунутися на зенітній установці ЗУ-23-2 та відкрити вогонь по визначеному сектору. До позиції довелося діставатися на автомобілі, однак дорогою техніка відмовила.
«Чесно кажучи, один із найважчих моментів був, коли ми служили в Новотроїцькому на Донеччині. Комбат поставив нам завдання виїхати на позицію "Казантип" із зенітною установкою ЗУ-23-2. Доїхали ми туди, але машина взяла й не завелася. Довелося ту зенітку, яка важила майже тонну разом із захистом, фактично тягнути й розгортати власними руками. Для нас це був один із перших таких бойових виїздів, і, якщо чесно, було страшно».
Під час того виїзду саме Руслан узяв на себе відповідальність зробити перший постріл. Для обох це був один із перших бойових епізодів із застосуванням зенітної установки. Поки один відкривав вогонь, інші безперервно підносили цинки зі снарядами вагою близько 50 кілограмів кожен. По рації надходили повідомлення про бій, було чути крики військових і команди на відхід. Незабаром під вогнем опинилася вже й сама українська позиція. Військовим вдалося вчасно залишити місце, перш ніж туди прилетіли ворожі боєприпаси.
«Коли настав момент відкривати вогонь, я не наважився натиснути на педаль. Руслан сказав: "Давай я". Його самого трусило так, що це було видно, але він узяв відповідальність на себе. А ми тим часом носили цинки зі снарядами – кожен майже по п'ятдесят кілограмів. По рації вже чули: "Відходимо, відходимо!", навколо все гуде, а потім почало прилітати й по нас. На щастя, ми вчасно відійшли. Зараз уже згадуємо це спокійніше, але тоді було зовсім не до сміху».
Втім, найбільшим випробуванням на війні Олександр Казанов називає не самі бої, а шлях до позицій. За його словами, десятикілометровий перехід із важким спорядженням, боєприпасами та зброєю під постійною загрозою атак FPV-дронів часто виявляється значно виснажливішим і небезпечнішим за перебування безпосередньо на бойовій точці. Поки військовий іде відкритою місцевістю, він щосекунди очікує удару з повітря. Уже на самій позиції, каже Олександр, усе залежить від удачі, але дорога туди й назад щоразу перетворюється на боротьбу за виживання.
Про небезпеку таких переходів нагадує ще одна історія. Одного разу четверо військових мали перейти відкриту ділянку місцевості біля мосту, яку в підрозділі вважали однією з найнебезпечніших. Лише вони вийшли на переправу, як у їхній бік полетів російський FPV-дрон на оптоволокні, споряджений великою бойовою частиною. Олександр Казанов першим помітив безпілотник, відкрив вогонь, до нього одразу приєдналися побратими. Після кількох черг одному з військових вдалося збити дрон ще до того, як він досяг цілі.
«Пам'ятаю, як ми вчотирьох переходили одну переправу. Це були, мабуть, найстрашніші шістсот метрів. І раптом у наш бік летить російський FPV-дрон на оптоволокні з великою бойовою частиною. Я першим його побачив і відкрив вогонь, хлопці одразу почали стріляти разом зі мною. На щастя, один із наших влучив, і ми його збили. Але найбільше мене тоді здивувало інше. Поки ми стріляли, поруч абсолютно спокійно переходила міст літня жінка. Вона навіть не злякалася, привіталася з нами й пішла далі. Ми стояли, стріляли по дрону, а вона ніби нічого незвичного не відбувалося. Напевно, саме так війна й змінює людей».
Знищення живої сили противника
Попри те, що позиції українських і російських військових розташовані на невеликій відстані одна від одної, особисто зустрічатися з противником Олександру не доводилося. Свою роботу він виконує з повітря, тому російських військових бачить лише через камери безпілотників. Саме звідти екіпаж спостерігає за пересуванням окупантів, їхніми штурмами та результатами власної роботи.
Коли надходить інформація про підготовку або початок російського штурму, екіпаж одразу розпочинає підготовку до вильоту. Для важких ударних безпілотників готують боєприпаси, після чого дрон підіймається в повітря й вирушає до визначеної точки.
«Коли надходить доповідь, що з певного напрямку починається штурм, ми одразу готуємо боєприпаси, підіймаємо в повітря важкий бомбер і летимо на позицію. Зазвичай тримаємо висоту до ста метрів, тому що нижче опускатися небезпечно – дрон добре видно й дуже добре чути. Він гуде майже як "Шахед". Коли росіяни чують цей звук, вони вже розуміють, що зараз буде удар, бо знають, що такі безпілотники несуть великі боєприпаси».
Опинившись над районом бою, екіпаж оцінює обстановку й завдає ударів по живій силі противника. Одного разу безпілотник прибув саме в той момент, коли група російських військових штурмувала українські позиції. Після точного скидання боєприпасу окупанти почали хаотично розбігатися посадкою, однак екіпаж продовжив працювати по цілях. Для таких завдань використовують різні типи боєприпасів, зокрема й великі авіаційні бомби, здатні повністю зруйнувати бліндажі та укриття, у яких намагається сховатися противник.
Навіть під час важкої бойової роботи трапляються моменти, які згодом згадують із посмішкою. Після одного з бойових вильотів екіпаж повертався до району, де раніше працював по російських військових. Через тепловізійну камеру оператори помітили теплову мітку, яку сприйняли за противника, що переховується. Дрон почав працювати по цілі, а невідомий об'єкт стрімко рухався колами, намагаючись утекти. Лише згодом стало зрозуміло, що під прицілом опинився звичайний заєць. Російські військові встигли сховатися, а тварина, хоч і добряче налякана, все ж залишилася неушкодженою.
«Після одного з таких вильотів ми поверталися назад і через тепловізор побачили теплову пляму. Подумали, що це хтось із росіян сховався. Почали працювати по цій цілі, а вона весь час бігала колами. Ми за нею, вона від нас. Лише потім зрозуміли, що це був звичайний заєць. Росіяни вже встигли сховатися, а ми мало не влаштували полювання на бідного зайця. Добре, що він залишився живий. Зараз уже згадуємо це зі сміхом».
Попри фронт, постійні бойові виїзди та небезпечні переходи до позицій, війна не забрала в Олександра здатності кохати. Навпаки –тсаме під час служби він зустрів жінку, яка стала для нього найбільшою підтримкою. Їхня історія почалася випадково, але дуже швидко перетворилася на впевненість, що вони хочуть пройти цей шлях разом. А вже через кілька місяців пара вирішила не чекати завершення війни й обвінчалася.
Кохання, що витримує фронт
Історія знайомства Олександра Казанова з майбутньою дружиною почалася ще в Херсоні. Саме там вони вперше побачилися, навіть поспілкувалися, однак тоді їхнє знайомство не мало продовження.
Доля звела їх знову вже через кілька років у Запоріжжі. Тетяна працювала адміністраторкою, а Олександр саме проходив службу в місті. Спочатку між ними були лише короткі вітання й випадкові зустрічі. Олександр Казанов каже, що закохався ще під час першого рукостискання.
«Пам'ятаю, усе почалося з простого "привіт". Я потиснув їй руку, вона подивилася на мене і все. Я закохався буквально з першої миті. Уже наступного дня запросив її на побачення. Для мене це було як перше кохання: усе сталося дуже швидко й дуже щиро. Потім вона привезла мене до Полтави, познайомила зі своєю родиною, і відтоді це місто стало для мене майже рідним.»
Тетяна згадує, що їхнє друге знайомство відбулося 8 липня минулого року. Відтоді розлуки трапляються лише тоді, коли чоловік перебуває на бойових позиціях. Якщо він має можливість поїхати додому, вони проводять час разом у Полтаві. Якщо ж такої можливості немає, вона сама їде до нього. За її словами, незалежно від того, де проходить службу чоловік, вона намагається знайти можливість зустрітися з ним.
Їхні стосунки розвивалися стрімко. Уже через два місяці після початку спілкування Олександр освідчився, а ще через два дні пара мала одружитися. Попри постійну небезпеку та довгі розлуки, війна не зруйнувала їхніх стосунків. Олександр переконаний, що великою підтримкою стало розуміння з боку командування, яке, коли дозволяє бойова обстановка, відпускає військових додому.
«Війна, слава Богу, наші стосунки не зламала. Думаю, багато залежить від того, що нас відпускають додому. Коли є можливість приїхати хоча б на тиждень чи кілька днів, ти повертаєшся до сім'ї, проводиш цей час разом і морально відновлюєшся. Якби таких зустрічей не було, можливо, усе було б набагато важче. Але поки що війна мене морально не зламала, і наші стосунки теж залишаються міцними».
Для Тетяни ж бути дружиною військового означає завжди бути поруч, незалежно від відстані. Саме тому вона не чекає лише його повернення, а сама долає сотні кілометрів, аби хоча б ненадовго провести час разом.
17 липня парк «Перемоги» наповнився автомобільними сигналами. До храму приїхали молодята. За кілька днів Олександр мав знову повернутися на Запорізький напрямок, тому вони не стали відкладати важливий крок «до кращих часів». Перед вівтарем військовий і його кохана дали одне одному обітницю бути поруч у найважчі моменти життя.
Бути опорою, навіть на відстані
Для Тетяни Солодовнік війна стала не лише випробуванням для кохання, а й щоденною перевіркою на витримку. Найбільше допомагає зберігати близькість із чоловіком постійне спілкування. Щойно Олександр має бодай кілька вільних хвилин між виконанням бойових завдань або відпочинком, вони телефонують одне одному. Найчастіше обирають саме відеозв'язок, адже можливість бачити одне одного хоча б через екран значно цінніша за звичайний телефонний дзвінок.
«Коли чоловік на позиціях, ми намагаємося використовувати кожну можливість, щоб поспілкуватися. Якщо він не працює і не спить, то весь вільний час ми проводимо на зв'язку. Найчастіше телефонуємо по відео, тому що дуже важливо бачити одне одного. Ми говоримо про все, що відбувається вдома, про звичайні буденні речі. Звісно, є те, про що він не може мені розповідати, і я це добре розумію. Але навіть кілька хвилин такої розмови дають відчуття, що ми поруч».
Новина про те, що її коханий – військовий, не стала для неї несподіванкою чи приводом для страху. Навпаки, вона сприйняла це як невід'ємну частину його життя. Каже, що пишається чоловіком, адже бачить у ньому людину, яка захищає свою країну. На її переконання, життя поруч із військовим дійсно непросте, однак взаєморозуміння й кохання допомагають долати всі труднощі.
Найважчими для неї залишаються дні, коли Олександр перебуває на бойових позиціях і довго не виходить на зв'язок. Зізнається, що в такі моменти постійно хвилюється, а стрічки соціальних мереж лише посилюють тривогу, адже саме тоді найчастіше трапляються відео з фронту чи повідомлення про чергові атаки.