Анастасія Зубань разом із маленькими доньками щоразу виходила на акції, щоб нагадати про свого чоловіка Павла, який знаходився у полоні. 5 лютого, під час обміну, воїн повернувся до родини. Історія сім’ї Зубанів – один із прикладів чому боротьба важлива.
Акції-нагадування про полонених та безвісти зниклих воїнів у Полтаві проводять із зими 2024 року. За понад рік вони стали звичними для містян, тож щоразу кількість учасників зростає.
Зазвичай на акціях майорять прапори бригад ЗСУ, а серед учасників є плакати з портретами – рідні полонених та зниклих виходять нагадати про своїх воїнів. Поміж організаторів та учасників також є небайдужі полтавці, які чекають на повернення захисників додому.
ЗМІСТ зібрав історії родин «Полтавської спільноти родин захисників Азовсталі та Маріуполя». У матеріалі розповідаємо їхню боротьбу за українських військових у російській неволі.
Хто влаштовує мирні акції
Родини полонених бійців почули завдяки мирним акціям-нагадуванням. Волонтерка та активістка Олександра Каладжиєва першою вийшла на акцію у Полтаві. Майже два роки тому вона хотіла нагадати про роковини теракту в Оленівці. Від київського осередку жінка дізналася, що у Полтаві акцій-нагадувань не було ніколи:
«Тоді я вийшла сама. З плакатом пройшла центральними вулицями до альтанки, нагадуючи про трагедію. Я здивувалася, що деякі містяни підходили, обіймали і дякували за це. Хтось хотів задонатити, адже думали, що це акція за внески війську. Деякі запитували, що таке Оленівка».
Після того, як жінка опублікувала допис про акцію, їй почали писати родини військовополонених:
«Вони у розпачі чекали на своїх рідних. Саме тоді зрозуміла, що тут є родини і їх треба об'єднати, бо вони могли не знати з чого почати. У лютому 2024 року ми організували першу акцію».
Згодом зʼявився чат, де учасники акцій почали спілкуватися й підтримувати одне одного. Спільнота «Полтавської асоціації родин захисників Азовсталі та Маріуполя» почала зростати.
Олександра Каладжиєва говорить, що на акціях нагадують про усіх воїнів із різних бригад, а не лише про «Азов». Наразі активістка живе не в Полтаві, проте робить дописи на сторінку спільноти в інстаграмі, займається інформаційною діяльністю, а також допомагає з організацією:
«Ми об'єднуємося всі заради одної цілі – це свобода наших захисників».
Майже три роки очікування: історії боротьби рідних
Разом із бабусею полтавка Тетяна долучається до акцій та допомагає з організацією. Жінка майже три роки не бачила сина, адже її Денис на початку повномасштабного вторгнення перебував у Маріуполі. Військові тримали оборону у важких умовах, без медикаментів та їжі. Через інтенсивні бої зв’язку із містом майже не було:
«Син дуже рідко виходив на зв'язок, а я все дивилася, коли ж з'явиться точка, що він в мережі. Коли з'являвся інтернет, він писав: "Мамо, не роби так, не дивися, іди відпочивай". А я не могла».
«Хоча говорили, що не на довго, це триває майже три роки. Я про нього дізналася майже одразу. Хлопців уже привезли до Оленівки, куди російські журналісти приїхати знімати сюжет. В одному з відео я побачила свого сина. Червоний Хрест підтвердив, що моя дитина в полоні тільки через півтора року».
Міжнародні організації, які мали б займатися моніторингом та їздити у місця утримання українських оборонців, цього майже немає. Родині не надають жодної інформації, попри те, що Україна надає повний доступ до російських полонених.
На акції-нагадування Тетяна виходить разом з бабусею свого сина. Це допомагає їм продовжувати вірити та боротися. Коли рідні бачать залученість від містян, то відчувають підтримку:
«Я не можу закритися у собі, сісти й скласти руки, адже це моя єдина дитина і я повинна за нього боротися. Я повинна повернути його і всіх наших хлопців додому живими та не скаліченими. Ми знаємо як ставиться Росія до наших воїнів. Вода камінь точить. І якщо акції масові, якщо це проходить по всіх містах, то нас бачать та чують».
За свого сина протягом років продовжує боротьбу й Оксана Іванілова. Жінка майже три роки чекає повернення військового Володимира із полону. Вона почала виходити на акції у Мартинівці на Полтавщині, де рідні військовополонених також організовують локальні збори. За можливості, жінка приїздить у Полтаву та долучається до зібрань у місті.
Захисника Володимира взяли у полон 27 березня 2022 року. Місяць воїн вважався безвісти зниклим, а потім батькам підтвердили, що син перебуває в російській неволі в донецькому СІЗО. Згодом оборонця перевезли в Оленівку, а потім у Горлівку й Торецьк. За новою інформацією, боєць знаходиться в Алтайському краї Росії.
Родина жінки продовжує допомагати війську та чекає на сина з полону. Оксана Іванілова говорить, що їй важливо бачити на акціях залученість від цивільних полтавців, які не лишаються осторонь та допомагають боротися за воїнів:
«Ми стояли біля міської ради, дівчата показували, щоб сигналили. Дуже неприємно дивитися як люди їдуть на машинах і просто відвертаються. На думку спадає, що в них просто немає війни. Сьогодні це відбувається з нами, проте у кожного може чоловік чи син потрапити в полон чи зникнути безвісти. Мені хотілося б, щоб усі полтавці долучалися та не проходили повз».
Боротьба рідних воїнів із 32-ї окремої механізованої бригади
Активна учасниця акцій у Бодакві на Полтавщині і Наталія Карпенко. Жінка чекає на сина Віктора з полону. У сільській школі рідні воїнів плетуть сітки, роблять окопні свічки, збирають кошти та посилки на фронт.
Син Наталії Карпенко служив у 32-й окремій механізованій бригаді. У цивільному житті воїн закінчив училище у Заводському та займався ремонтними роботами. У 2023 році, після мобілізації захисник пройшов курси у Білій Церкві, а згодом навчання у Німеччині. Уже на початку літа оборонець із побратимами були на передовій під Куп’янськом. Через місяць, воїн потрапив в полон через ворожий мінометний обстріл, який розбив позиції бійців.
Наразі Наталія Карпенко – активна учасниця в об’єднанні рідних 32-ї бригади. У спільноті вони разом підтримують одне одного, а також допомагають військовим на позиціях. Активність допомагає жінці зберігати віру в повернення сина:
«Я по життю активна жінка. Мені побратим сказав, що полон – це краще, що з ним сталося. Що він не загинув, не поранений, що є надія на повернення. І я цією думкою живу і я не опускаю руки, а вірю, що дочекаюся. Я думаю, що він сильний, виживе та витримає».
Наталія Карпенко говорить, що акції дають відчуття, що ти не один у власному горі і надію, що стане краще:
«Кожен має задуматися, що ми повинні допомагати фронту, щоб було менше втрат, щоб ми могли перемогти. Якщо ми не переможемо, я не знаю, як Україна житиме. Ми робимо усе для того, щоб вижити та витримати».
У спільноті бригади є також Людмила Бахмат, яка стала координаторкою спільноти рідних 32-ї окремої механізованої бригади з Полтавщини. Її чоловік Олексій зник після бойового завдання:
«Ми беремо участь у всіх можливих мирних акціях, щоб донести до суспільства проблему. Ми хочемо, щоб нас почули не тільки в Україні, а й за кордоном міжнародні організації, які можуть вплинути на обміни та, на жаль, на репатріації тіл загиблих героїв. Ми організовуємо усі можливі зустрічі з тими, хто шукає наших рідних».
Загалом спільнота налічує понад 1 тисячу 100 родин, із них у 61 сім’ї воїни мають підтверджені статуси полонених, а інші – безвісти зникли:
«Ми живемо в невідомості. Командування нічого не говорить, бо це заборонено. Ми знаходимо побратимів, які були на завданні, але все одно не отримуємо інформації. І це проблема, адже є родини, які знають, що їхні герої полягли, але, на жаль, тіло не вдалося забрати із поля бою. Для рідних важливо знати, що з їхнім воїном, щоб розказати дитині як її тато загинув».
Чоловіка Людмили Олексія мобілізували 21 вересня 2023 року. Воїн місяць навчався під Черніговом, а потім потрапив до 32-ї окремої механізованої бригади, яка тоді боронила країну на Куп'янському напрямку, поблизу Сеньківки:
«Крайнє його завдання припало на 6 грудня, це День Збройних Сил України. Ми тоді цілий день спілкувалися. Він так чекав від нас подаруночків, які ми з сином йому передавали. Синок намалював великий малюнок з емблемою 32-ї бригади, щоб показати, що тато – його герой».
Людмила Бахмат говорить, що завдання того дня було одним із найтяжчих, адже росіяни наступали з усіх напрямків. Воїн сказав, що йде на три дні та попросив тримати зв’язок із його побратимами. Людмилі Бахмат зателефонували з Полтавського обласного ТЦК та СП, щоб повідомити: «Ваш чоловік вважається безвісти зниклим». Жінка пригадує, що у перші дні відчувала розпач:
«У мене просто було море сліз, які я не могла зупинити. Удома 11-річна дитина, хлопчик для якого тато – це все. І коли ти йому говориш, що тато зниклий безвісти, але ти не переживай, ми його знайдемо, то це дуже важко».
Як діяти родинам, які дізналися про зникнення чи полон рідних
Людмила Бахмат говорить, що не потрібно вказувати особисті дані військового. Йдеться про рід військ, до якої військової частини захисник належить і його посаду:
«Саме це може нашкодити. Якщо виставити фото з музикою зі словами: “Коханий, я за тобою сумую, а ти в полоні”, то нічого не буде, адже росіяни по фото із десятків тисяч полонених не шукатимуть його. А якщо виставляти прізвище, ім'я, по батькові, дату народження і військову частину, то звичайно їх одразу можуть ідентифікувати».
Пані Людмила долучається як співорганізаторка акцій у Києві, а також виходить на зібрання у Полтаві:
«Якщо ми перестанемо виходити на мирні акції, то нас взагалі ніхто не зрозуміє і не почує. Це буде просто статистика. Але ж безвісти зниклі та полонені – це чиїсь чоловіки, брати чи батьки, у яких є сім'я, були цілі та плани на життя. І вони в один момент зруйнувалися. Вони за нас стояли, вони за нас пам'ятали на передовій і ми повинні пам'ятати про них тут».
Людмила говорить, що її син завжди з нею виходить на акції. У нього є власний плакат, який хлопець намалював власноруч. На табличці він написав прохання повернути тата й домалював сердечка.
На акції у Полтаві також виходить донька активістки та співорганізаторки Тетяни Міщенко. Жінка свідомо привела дитину після того, як пояснила, чому це важливо:
«Звісно, що я їй не розказую про катування, але вона знає, що таке полон, коли ти наче за ґратами, але гірше. Тому вона розуміє, чому важливо прийти й підтримати».
Для Тетяни Міщенко акції є базовим проявом власної позиції, яку вона транслює. Жінка говорить, що окрім волонтерства, донації крові та підтримки зборів, потрібно долучатися і до акцій. У спільноті рідні знають, що активістка нікого не має в полоні, тому вони вдячні та її свідому позицію. Це й мотивує жінку, адже вона відчуває, що корисна.
Разом з іншими співорганізаторами Тетяна Міщенко працює над тим, щоб цивільних містян було якомога більше на акціях:
«Не потрібно нікого мати для того, щоб туди ходити. Я хочу, щоб люди про це знали та брали приклад. Якщо ви не розумієте, що ми робимо, то запитайте і ми пояснимо. Хотілося б, щоб нас сприймали, підтримували і приєднувалися до спільноти».
«Почни із себе, роби мінімум»: чому небайдужість полтавців важлива
Тетяна Лугова не має зв’язку із чоловіком, який вважається безвісти зниклим. Воїн із 47-ї бригади перестав відповідати 30 листопада 2024 року на Курщині. Коли жінка вперше дізналася про його статус, було складно це усвідомити.
У соцмережах Тетяна Лугова разом із сестрою чоловіка побачила, як минають акції на підтримку полонених та безвісти зниклих. Разом вони долучилися до когорти активістів та познайомилися із рідними захисників з інших бригад. З Миргородської громади жінка приїздить на акції до Полтави. Пані Тетяна говорить, що це допомагає триматися разом та вірити у краще:
«З одним поспілкувалася, з іншим і вже якось простіше. Коли ми стояли, то машини, нам сигналили, але не кожна. Ось тільки ці люди сплять у мирі, а хтось, як мій чоловік, – ні. Хтось на акціях тата шукав, хтось чоловіка, брата, свою рідню, то було неприємно бачити байдужість».
Співорганізаторка та активістка акцій Олександра Степаненко говорить, що підтримки не вистачає не лише від суспільства, а й від місцевої влади:
«Я відправляю заявки на акції з початку травня, з проханням надати супровід поліцією, чи отримати дозвіл на зібрання. І я отримала тільки два рази електронного листа з погодженням через місяць після проведення акції. Мені здається, що міська рада не дуже зацікавлена в цьому. Не знаю чому, але свідомість Полтави дуже відрізняється від Києва. Їхні банери на КМДА також з дозволу влади. І влада чомусь це нормально сприймає».
Завдання Олександри Степаненко, як співорганізаторки є популяризація теми військовополонених. Для поширення анонсів вона від спільноти звертається до бізнесів з проханням поширити анонс акції на своїх сторінках. Також полтавським закладам пропонують наліпки FreeAzov, які можна розмістити на дверях.
Проте, за словами Олександри Степаненко, деякі бізнеси ігнорують звернення. Активістка говорить, що демотивує ще й байдужість блогерів:
«У нас в Полтаві, я так розумію, блогери існують лише для того, щоб знімати рекламу та розважальний контент. Це їхній заробіток, вони мають на це право, тож я нікого не засуджую. Але дуже б хотілося, щоб хоча б хтось прийшов до нас. На мою думку, якщо в тебе є соціальний капітал, ти маєш його використовувати на благо і перепостити не так вже й складно».
Активістка говорить, що акції є вагомою підтримкою для тих, хто зараз в полоні й тих воїнів, які повернулися з російської неволі. ЗМІСТ писав історію захисника Ростислава, який пережив полон. Оборонець вважає, що кожен українець має виходити на мирні акції, аби скоріше повернути полонених додому.
Попри зауваження до полтавців, Олександра Степаненко говорить, що спільнота небайдужих росте. Активістка працює на те, щоб акції в Полтаві були помітними для всієї України:
«Треба просто бути людяним та свідомим. Почни із себе, роби мінімум. Це не дасть результату завтра, проте це може дати результат через рік або ж через 10 років. Але принаймні, коли буде перемога, я дуже сподіваюсь, що вона рано чи пізно буде, тобі буде не соромно перед самим собою».
Обкладинка Катерини Василенко