25 серпня, 17:08
25 серпня, 17:08

Позивний Віктора з Полтави – «Тихий». Ідеально для хлопця, якому доводиться виїжджати на лінію фронту або навіть у сіру зону у складі ССО «Азов». Його завдання – бути очима артилерії. За допомогою дронів він вишукує нові цілі й коригує вогонь.

«Тихому» 22 роки. До повномасштабної війни працював у сфері ІТ, а після фотографій з пологового будинку у Маріуполі вирішив, що залишатися вдома більше не може й пішов воювати. Він – представник покоління, яке старші люди колись називали «втраченим». Воїни, яким трохи за 20, стали героями нової епохи, які прагнуть не тільки повернутися додому з перемогою, а ще й відбудувати Україну, зробити її інакшою.

У своєму інтерв’ю Віктор розповів як потрапив до «Азову», воює за незалежність і радіє, що прифронтова Полтава не чує роботи РСЗВ.

Початок

У ніч на 24 лютого Віктору не спалося. Він відчував,  що невдовзі росія щось зробить, бо про це тоді не говорив хіба лінивий. Напружена атмосфера через стотисячну «другу армію світу» на навчаннях біля українських кордонів одного ранку перетворилася на реальну війну:

«16 лютого ми ще виходили на акцію у День єднання, а потім таки сталася війна. З 24 лютого я висів у всіх пабліках. Я живу за містом і ще вночі здалеку почув вибухи у Миргороді, було далеке відлуння. Почув це, побіг усіх будити й сказав, що війна почалася. Усі були на ногах. Усі розуміли, що почалося страшне».

Добровольцем Віктор став після 19 березня, бо у перші дні війни мав подбати про родину й продовжував працювати. Попри паніку довкола, намагався систематизувати робочі питання, попіклуватися, щоб рідні люди були у безпеці. Коли росіяни обстріляли пологовий будинок у Маріуполі, остаточно вирішив, що має йти на війну.

Одразу пішов до територіальної оборони, але місць уже не було. Потім порадили у військкоматі укласти контракт, але допомогли знайомі з різних добровольчих формувань.

«У мене багато друзів – добровольці. Ця перспектива мені більше сподобалася. Я написав товаришам з мілітарної спільноти, а ще одногрупнику, який був у "Центурії". Він сказав, що вони тоді їздили в Охтирку. Мовляв, там буде набір і підеш на співбесіду».

Уже наступного дня Віктор поїхав туди просто з речима, бо не планував повертатися додому. Командир провів співбесіду й порадив приїжджати наступного дня, щоб поспостерігати й зрозуміти чи взагалі підходить хлопцю «Центурія». Це всеукраїнське формування, що вийшло з азовського руху. До 24 лютого це було організацією, що об'єднала активну молодь, яка брала участь в акціях протесту на кшталт Газетної арки. Полтавська «Центурія» сьогодні активного захищає Україну на фронті:

«Так я і лишився. Потім почалися тренування. Неоформлених інтенсивно тренували, нами рекрутинговий центр займався. Одразу я взагалі був без фізичної підготовки, а на першому тренуванні ледь свідомість не втратив. Я звісно мав би готуватися до війни ще давно, щоб таких проблем не було, але вийшло як вийшло. Зараз усе нормально».

Пізніше «Тихий» у складі «Центурії» увійшов до харківського ССО «Азов». Там з побратимами почав виконувати задачі, які стоять перед цим підрозділом.

Війна змінює світосприйняття

Перший виїзд на завдання уже в складі сил спецоперацій звісно був складним, але Віктор згадує його простіше: усе було на ентузіазмі. Щойно виїхали, почалися прильоти, над бійцями літав «Орлан»:

«Він дуже голосний, як кукурудзник. Ми лягли в канавку, машину поставили на узбіччя, уламки снарядів над нами прилітали. У той момент я ще не розумів об’єктивно, що відбувається.  У такі моменти тільки одне завдання – лягти, голову закрити, ноги схрестити. Просто бачиш, як інші роблять. Страху не було, просто робиш, що маєш. Уже коли повернулися, я почав усвідомлювати що взагалі сталося. Перед сном починаєш переосмислювати як ти діяв. Реально ж могло влучити, тож після першого такого досвіду я не спав».

Уже під час другого виїзду щойно було чутно «виходи», «Тихий» падав на землю, а командир заспокійливо пояснював «Та нормально, це не по нам». Уже після кількох таких «це не по нам», воїни починають розрізняти в який бік стріляють росіяни.

Сучасна війна про артилерію, дрони, лопату та піхоту, яка викопує окопи. Автомат скоріше засіб особистого захисту, аніж основна зброя, бо це війна на відстані, а автомати радше використовують на полігоні чи у вуличних боях. Саме з дронами й працює Віктор:

«Я буваю на нулі, або й взагалі на -1 заходимо. Українські позиції бувають за моєю спиною, бо це сіра зона. Там можна розтяжку чи ДРГ зловити. Яке завдання у мене? Я очі артилерії, дивлюся позиції ворога, а якщо знаходжу цікаві цілі, коригую вогонь».

Захисники користуються дронами. Є ударні й цивільні, якими «Тихий» частіше користується. Деякі купують самостійно, якісь привозять волонтери. Часто цивільні дрони стають ударними, щоб можна було скинути на ворога якийсь «сюрприз», або ж їх перетворюють на розвідувальні. Завдяки технологіям українські воїни бачать на 7 км і більше вперед. У сучасних умовах це дуже важливо.

Віктору не один раз доводилося евакуйовувати побратимів з пораненнями. Схожі історії,  мабуть, не забуваються ніколи:

«Перший 300-ий, якого я евакуйовував з бійцями "Іноземного легіону". Тоді було дуже багато адреналіну за короткий проміжок часу. Протягом трьох годин тривала евакуація, потім евакуація з американцями, обстріл, поїздка, ДТП і цей увесь треш за 3 години. Дуже цікавий досвід загалом».

На світогляд вплинули бійці «Іноземного легіону». Віктор каже, що йому було складно зрозуміти мотивацію людей, які приїжджають захищати чужу країну. Схоже, що вони чітко усвідомлюють, що росія не зупиниться на українській землі, тому треба з нею боротися уже зараз

«Наприклад я розумію, чому пішов воювати. Моя сестра з 2014 року була волонтеркою, потім у бригаді служила. Я був ще тоді підлітком, але дуже не хотів, щоб сюди прийшли вороги. І я пішов на фронт і знаю, що не хочу такого в моїй країні. Але надихає, що є іноземці, які розуміють, що є зло, яке загрожує всім».

Більше про мотивацію «Іноземного легіону» в інтерв’ю ЗМІСТу розповідав Крістіан Кемпбел, який приїхав з США, щоб евакуювати людей з окупованих територій та зони бойових дій, а потім став бойовим медиком легіону. Прочитати його можна за посиланням.

Люди бачать на війні страшні речі, що змінюють ставлення до багатьох життєвих речей, травмують, роблять очевидців та учасників подій сильнішими. Віктор серед них, адже для нього війна – новий життєвий досвід, що точно вплинув на його погляди, звички й характер.

«Сьогодні ми такі ж хлопці і дівчата, яку у 2014 році пішли добровольцями змінювати й захищати країну і без офіціозу це робили. Це нове покоління.  Сьогодні ми також здобуваємо досвід. Військо і війна – це великий зріз суспільства. Там і студенти, і бізнесмени. Там багато молодих та амбітних людей. Нова генерація людей, які потім відбудують країну. Також спрощується різниця поколінь. Там усе простіше».

Про «Азов» і мирну Полтаву

Одна з рис, що найбільше імпонує Віктору «Тихому» в «Азові» – це незламність. Вони вірні своєму гаслу за будь-яких обставин.

«Їхня молитва перед виїздами – це сповідь перед собою, про те, що ти обрав і як маєш робити. Вони це довели на своєму прикладі й надихають. Так вийшло, що я увійшов у харківський ССО "Азов". У перші дні після 24 лютого багато військових частин у Харкові не набирали підрозділи й цю відповідальність на себе взяли Сили спеціальних операцій та Головне управління розвідки».

Коли захисник повертається з виконання завдань, має можливість приїхати бодай на день додому. Звісно життя у Полтаві суттєво відрізняється від того, що відбувається на фронті, але почуття справедливості не виникає:

«Я дуже чітко розумію, що це моє рішення піти на війну, я за нього відповідальний. Хтось не може й не має воювати, у всіх свої причини. Це їхній вибір, але у мене мій. Я не розумію, коли починають на військові на спортивному майданчику запитувати у хлопців чого вони не у війську. Це ти зробив вибір і пішов, то чому звинувачуєш людей, що вони не вчинили так само. Також розумію хлопців, які щодня під обстрілами й раптово потрапляють у мирне місце. Але я щасливий, що приїжджаю в Полтаву і тут мирно. Значить, ми там не дарма».

Українській військові на фронті також намагаються облаштувати для себе комфортні умови. Хоча «Тихий» не живе в окопах цілодобово, часто буває у хлопців і дівчат на позиціях, привозить з побратимами для них воду. Свій 22-й день народження відсвяткував на передовій. Інші воїни влаштували для нього свято з печивом та чаєм:

«У хлопців побут облаштований цікаво, але навіть якщо у них 1 чашка на десятьох, тебе чаєм напоять все одно. Звісно у нашому місці дислокації комфортніші умови ніж у хлопців, бо у нас навіть є душ, а там вода була ексклюзивом».

Про перемогу

Дискусія про те, якою форми буде перемога України, тривають. Для «Тихого» це розпад росії. Недостатньо витіснити ворога за кордон, бо за 10-20 років на нас знову чекатиме війна. Захисник вважає, що ідея російського шовінізму не полишить їх ніколи:

«Єдине, що ми можемо зробити, це прислухатися до полеглого активіста Романа Ратушного. Він казав, що чим більше ми вб’ємо росіян зараз, менше дістанеться дітям. Можливо жорстоко, але так і є».

Після перемоги Віктор хоче подорожувати Україною та світом, але після війни цього одразу зробити не вдасться, бо у пріоритеті буде відновлення країни.

Про бойовий досвід, життя до та після війни «Тихий» пише у своєму телеграм-каналі та інстаграмі. Канал «Мої думки тихі», що увібрав у себе роздуми воїна про перебування на фронті й не тільки, одразу мав бути щоденником. Потім Віктор вирішив зробити його публічним, тому підписатися може кожен охочий.

За словами воїна, сьогодні як ніколи важливо зберігати сили для боротьби з ворогом. Якщо у місті немає війни, то це виключно завдяки людям, які залишили свій комфорт й пішли на фронт.

«У Харкові чи щодня відчуваємо обстріли РСЗВ і балістичними ракетами, а в Полтаві це менше згадується. Не забувайте про війну, бо мирно тут тільки завдяки людям на фронті. Не треба пафосу, просто з розумінням ставтеся до людей та обставин і працюйте на перемогу. Донатьте, плетіть сітки, багато є варіантів де можна прислужитися і переможемо».

Фото з особистого архіву військового