Фото з особистого архіву нареченої воїна
Він ніколи не просив побратимів робити те, чого не готовий зробити сам, тому завжди йшов першим. І саме так, першим заходячи в будинок під час зачистки на Сумщині, отримав смертельне поранення 21 серпня 2024 року. За кілька годин до бою він встиг написати нареченій, що командир довірив йому очолити напрямок FPV. Для нього це було визнанням, яким він відверто пишався. Поза війною Роман був Зеленський душею компанії: жартував, співав за кермом, мріяв після перемоги побудувати великий дім і мати ще одну дитину.
Луїза Шубіна – пресофіцерка «Хижака» і жінка, яка мала стати його дружиною каже, що їхня історія почалася зі стрибка з 75-метрової труби «на слабо» у Запоріжжі й мала завершитися спільною службою в одному підрозділі. Влітку 2024-го вони разом вирішили, що Луїза теж піде в патрульну поліцію. Документи вона встигла зібрати. Служити разом – ні.
22 серпня 2024 року після важкого бою на Сумщині серце Романа зупинилося в лікарні, а вже за два дні, у День Незалежності, наречена провела його в останню путь. У червні старшому лейтенанту поліції Роману Зеленському посмертно присвоїли звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
«Вона така ж оторва, як і я»
Роман і Луїза познайомилися випадково у Запоріжжі. Тоді Луїза працювала на телебаченні. Під час обідньої перерви вона разом із подругою вийшла перекусити. До них підійшов знайомий подруги, а разом із ним був Роман.
Під час першої зустрічі він не справив на Луїзу якогось особливого враження. Просто ввічливий і привітний хлопець. Однак Роман швидко знайшов спосіб привернути її увагу. Чоловік пригостив її смаколиком, а згодом запропонував стрибнути з 75-метрової труби, перевіряючи її на сміливість.
Луїза погодилася й стрибок став початком їхньої спільної історії. Після нього вони вже не розлучалися.
«Він проявив увагу: пригостив смаколиком, а потім запропонував стрибнути з 75-метрової труби «на слабо». Я погодилася. Після того стрибка ми вже не розлучалися, а він сказав своїй мамі: “я її знайшов, вона така ж оторва як і я”».
Роман Зеленський майже одразу зрозумів, що зустрів саме ту людину, яку шукав. Він розповів мамі про нову знайому, назвавши її такою ж сміливою та авантюрною, як і він сам.
Для нього це не було вибором
Після початку повномасштабного вторгнення Роман Зеленський добровільно відмовився від бронювання та долучився до бригади патрульної поліції «Хижак». Для нього питання особистої безпеки ніколи не стояло на першому місці. Він вважав, що захищати Україну мають ті, хто готовий це робити, адже якщо кожен думатиме лише про себе, країну просто не буде кому обороняти.
Уже з перших днів великої війни Роман воював на Київщині – обороняв Бучу та Ірпінь. Згодом його шлях пролягав через майже всі найгарячіші напрямки фронту.
Роман Зеленським був командиром взводу аеророзвідки, а незадовго до загибелі мав очолити напрямок FPV у своєму підрозділі. Командування для нього означало передусім відповідальність за людей. Він не вимагав від побратимів того, на що не був готовий сам, тому часто йшов першим.
«Рома був командиром взводу аеророзвідки, а незадовго до загибелі мав очолити напрямок FPV у своєму підрозділі. Для нього командир - це була не посада, а відповідальність за людей. Він ніколи не просив інших зробити те, чого не був готовий зробити сам. Саме тому побратими завжди казали, що він ішов першим».
Він любив свою роботу і постійно розвивався у ній. Дрони, аеророзвідка, аналіз ситуації та пошук рішень були для нього не просто військовими завданнями, а справою, у якій він бачив сенс. Роман Зеленський умів швидко оцінювати обстановку, знаходити вихід і використовувати технології так, щоб завдавати ворогу максимальної шкоди.
Бойовий шлях
Попри службу на Донеччині, Луганщині, Запоріжжі, Харківщині та Сумщині, Роман майже не розповідав про війну так, щоб викликати жалість чи справити враження. Значно частіше він згадував побратимів, а серед важких буднів знаходив місце для смішних історій, які траплялися між бойовими виходами.
Водночас війна поступово змінювала його. Особливо важким для Романа Зеленського став період після загибелі трьох бійців із його групи на Запорізькому напрямку. Один із них, Артур із позивним «Чорний», був його близьким другом. Вони навіть спали на сусідніх ліжках.
«Він майже не розповідав про війну так, щоб викликати жалість або справити враження. Частіше згадував побратимів, смішні історії між бойовими виходами. Водночас війна дуже його змінила. Особливо після загибелі трьох бійців із його групи на Запорізькому напрямку. Один із них Артур із позивним “Чорний” – був його близьким другом. Вони спали на сусідніх ліжках».
За словами нареченої воїна, після цієї втрати Роман Зеленський почав частіше говорити про смерть, майбутнє своїх дітей та відповідальність перед ними. Його переслідували сни про побратимів, яких уже не було поруч. Пам’ять про загиблих стала для нього ще однією причиною продовжувати боротьбу – він хотів помститися за них і зробити все можливе для перемоги.
«Після цього Рома почав частіше говорити про смерть, про майбутнє своїх дітей, про відповідальність і про те, що людина залишає після себе. Йому часто снилися побратими, яких уже не було серед живих. Він поставив собі за мету не просто воювати, а помститися за них і зробити все можливе для перемоги».
Роман ділився з Луїзою відео зі своєї роботи. Завдяки його коригуванню українські військові знищували ворожу техніку – танки, бойові машини піхоти та інші цілі. Але серед усіх цих відео були й ті, де йшлося не про знищення ворога, а про порятунок своїх.
Під час одного з бойових виходів неподалік позиції Романа двоє військових із суміжного підрозділу отримали важкі поранення. Роман Зеленський разом із побратимами затягнув їх на свою позицію, надав домедичну допомогу та передав медикам для подальшої евакуації.
«Одного разу він надіслав мені відео після бойового виходу, коли неподалік їхньої позиції двоє військових суміжного підрозділу отримали важкі поранення. Рома з побратимами затягнули їх до себе, професійно надали домедичну допомогу і передали медикам для евакуації. При цьому він майже ніколи не говорив про власний героїзм. Для нього це була просто робота, яку потрібно виконати якісно».
Він майже ніколи не сприймав такі вчинки як щось виняткове. Не говорив про власний героїзм і не прагнув нагород за те, що робив. Для нього це була робота, яку потрібно виконати добре – захистити своїх, знищити ворога і повернути побратимів додому.
Останній бойовий вихід
Про останній бойовий вихід Романа Луїза Шубіна знає зі слів його побратимів. Під час зачистки населеного пункту на Сумщині він, як і раніше, був серед тих, хто йшов уперед. Роман Зеленський першим зайшов до одного з будинків, де розпочався стрілецький бій.
Противника ліквідували, однак під час бою Роман отримав кульове поранення в голову. Його доправили до лікарні, але врятувати його не вдалося – 22 серпня 2024 року серце Романа зупинилося у лікарні.
«Під час зачистки населеного пункту на Сумщині Рома першим заходив до будинку. Почався стрілецький бій. Противник був ліквідований, але Роман отримав кульове поранення в голову. У лікарні серце Роми зупинилося».
Останній ранок його життя для Луїзи Шубіної починався звично. 21 серпня 2024 року Роман надіслав їй кілька фотографій зі своєї пробіжки. Після цього почав готуватися до виїзду на бойове завдання.
О 10:35 Луїза отримала від нього останнє повідомлення. Роман уже їхав на завдання. Незадовго до цього командир повідомив йому, що він очолить напрямок FPV на цьому напрямку. Для Романа це було важливе призначення і знак довіри до його досвіду та лідерських якостей.
Він устиг поділитися з Луїзою цією новиною. Роман пишався тим, що командування бачило в ньому людину, здатну очолити напрямок і повести за собою інших. Він навіть передав їй слова командира про те, що кращої кандидатури на цю роль немає.
«Незадовго до цього командир повідомив, що Рома очолить підрозділ FPV на цьому напрямку. Він дуже пишався цією довірою і написав мені: “Я сказав: дякую за довіру, командир. А він каже: та за що? Кращої кандидатури немає. Ти комунікабельна людина і лідер”».
Це стало одним із останніх повідомлень Романа. Того дня він поїхав виконувати завдання, з якого вже не повернувся.
Життя, яке продовжує його історію
Роман змінив життя Луїзи Шубіної не лише тим, що став для неї найближчою людиною. Разом із ним змінилися її погляди, рішення та плани на майбутнє. Саме Роман став людиною, завдяки якій вона перейшла на українську мову в повсякденному житті та вирішила долучитися до патрульної поліції.
Їхній спільний шлях до бригади «Хижак» розпочався ще за життя Романа. Луїза не прийшла туди після його загибелі як спосіб залишитися поруч із пам’яттю про нього. Вони разом вирішили служити в одному підрозділі. У липні 2024 року вона пройшла співбесіду, почала проходити лікарську комісію та збирати документи для вступу до поліції.
«Рома дуже сильно змінив моє життя. Саме завдяки йому я перейшла на українську мову в побуті. Саме завдяки йому вирішила вступити до патрульної поліції. Часто думають, що я вирішила прийти до “Хижака” вже після його загибелі. Насправді це було наше спільне рішення ще тоді, коли він був живий. У липні 2024 року я пройшла співбесіду, після чого проходила лікарську комісію та збирала документи для вступу в поліцію. Ми мали служити разом».
Але завершити цей шлях разом їм не судилося. Через місяць Роман загинув. 24 серпня, у День Незалежності України, Луїза Шубіна провела його в останню путь, а після поховання поїхала до бригади «Хижак». Відтоді вона служить там і продовжує справу, яку вони колись планували робити разом.
До служби Луїза шість років працювала журналісткою на телебаченні. Тому добре знала силу історій та розуміла, як розповідати про людей так, щоб їх бачили й чули. Однією з її головних цілей стало показати суспільству, що патрульна поліція також воює, розповідати про бійців та їхню роботу і знайомити людей із тими, хто захищає країну.
Тепер вона щодня створює контент про своїх побратимів, розповідає їхні історії та показує, як воює патрульна поліція. Для Луїзи це не просто робота – це продовження спільного плану, який вони з Романом не встигли реалізувати разом.
Від нього їй залишилися не лише спогади, фотографії та речі. Роман залишив власний погляд на життя – простий, але дуже важливий для неї. Його слова про те, що поганий ранок не означає поганий день, а поганий день не означає погане життя, стали для Луїзи своєрідною опорою. Вона часто повертається до них, особливо тоді, коли життя здається особливо важким.
«Рома залишив мені ще одну важливу річ – свій погляд на життя. Одного разу він сказав мені: “Поганий ранок не означає поганий день. А поганий день – тим більше не означає погане життя”. Зараз я дуже часто згадую ці слова. Вони залишилися зі мною і допомагають мені рухатися далі навіть у ті моменти, коли здається, що сил уже немає».
Не тільки про війну: яким був Роман Зеленський у житті
Коли Луїза дізналася про присвоєння йому звання Героя України посмертно, не змогла стримати сліз. Разом із сестрою Романа вони дізналися про це телефоном, після чого сестра запропонувала поїхати разом із мамою на вручення нагороди Президентом України.
«Для мене Рома був Героєм задовго до того, як Президент підписав указ. Але коли я дізналася про присвоєння йому звання Героя України, заплакала. Ми вдвох із сестрою Роми заплакали. Вона подзвонила мені по телефону і запропонувала поїхати з нею та мамою на вручення нагороди до президента. Я дуже вдячна кожному, хто підтримував петицію, говорив про Рому й не дозволив його подвигу бути забутим. Для нашої родини це має величезне значення».
Для родини це рішення стало важливим підтвердженням того, що подвиг Романа побачили й оцінили на найвищому державному рівні. Луїза також особливо цінує підтримку людей, які долучалися до петиції, говорили про Романа та допомагали зберігати пам’ять про нього.
Та попри звання Героя України, для Луїзи важливо, щоб Романа пам’ятали не лише як воїна. За військовою формою, званнями та нагородами була людина, яку вона знала як веселого, товариського і дуже світлого чоловіка.
Роман умів знаходити спільну мову з різними людьми, багато жартував, був кмітливим і мав сильне почуття гумору. Він любив співати за кермом, мріяв після війни побудувати великий будинок і хотів ще одну дитину. Особливе місце в його житті посідали син і донька, яких він дуже любив.
«Я хочу, щоб люди пам’ятали його як сміливого воїна, а разом з тим, як чудову світлу людину. Він умів знайти спільну мову з будь-ким. Був дуже товариським, веселим, кмітливим і мав неймовірне почуття гумору. Любив співати за кермом, мріяв про великий будинок після війни, хотів ще одну дитину, дуже любив своїх сина й доньку».
Його історія для Луїзи – не лише історія про загибель на війні. Це історія про людину, яка встигла змінити життя інших людей ще за життя. Роман залишив після себе не тільки бойові результати та звання Героя України. Він залишив людей, які продовжують його справу, пам’ятають його слова і несуть далі те, у що він вірив.