Три роки тому російська атака на торговий центр у Кременчуці забрала життя 22 людей. Відтоді рідні загиблих вчаться жити з горем та шукають нову опору для себе.
Наприклад, Дарія Коханівська – донька загиблої в «Амсторі» Лариси Коханівської – працює на оборону держави. На момент теракту дівчині було 18 років.
Однією з тих, хто не дає забути про трагедію «Амстору» стала Сабіна Грицай – дружина Євгенія Грицая, який працював у Comfy і став жертвою теракту. Наразі вона працює у благодійному фонді та допомагає жінкам, які втратили коханих на війні. У пошуку опори для себе, Сабіна Грицай вирішила стати нею для інших.
У матеріалі ЗМІСТу читайте про пам’ять жертв теракту та як допомогти іншим впоратися із горем втрати.
«У нас дуже швидко все закрутилося». Історія кохання Сабіни та Євгенія Грицаїв
Євгеній Грицай працював у магазині побутової техніки в ТЦ «Амстор». Кременчук став містом кохання для нього та його дружини Сабіни, які вирішили створити родину в розпал пандемії Covid-19. Тоді жінка повернулася з-за кордону до рідного міста, а її колега з минулої роботи вирішив написати та поновити спілкування:
«Женя дуже багато писав, і ми багато спілкувалися. Але я весь час відтягувала момент зустрічі з ним, попри його запрошення — через старі рани з минулих стосунків. Аж ось, коли потрібно було купити ноутбук для моєї сестри, я запропонувала мамі піти саме до Жені, він працював у Comfy, й вибрати ноутбук у нього. Коли мама повернулася додому, вона сказала мені: “Я познайомилася з цим чоловіком. Він дуже хороший. І я хочу, щоб ти пішла з ним на побачення”. Так і відбулося, в той же день ми зустрілися».
Так вони почали спілкуватися. Жінка пригадує, як сильно тоді переосмислила своє ставлення до стосунків, бо вперше відчула безумовну любов і підтримку:
«Ми багато говорили про наше життя, про складні стосунки, а також про відносини з друзями, батьками та колишніми. Обговорювали буквально все, без табу. Мені з ним було дуже комфортно, і я вперше в житті зрозуміла, що справжнє кохання – це не гойдалки, це коли тобі спокійно. Це коли немає адреналіну, і ти просто довіряєш людині. Вона не дає тобі шансу переживати».
Згодом пара вирішила з’їхатися та укласти шлюб. Сабіна Грицай пригадує про безумовну турботу, яку відчувала від свого чоловіка:
«Він піклувався про маму і про мене, тварин любив. Він був дуже добрим. Отак у нас все дуже швидко закрутилося. Ми ходили на побачення, сиділи тоді на березі річки Дніпро. Вже пізно було і він каже: "Давай жити разом". Настільки все просто, як і мало бути».
День, що змінив усе
У день трагедії Євгеній Грицай вийшов на робочу зміну до магазину Comfy, попри вихідний, за наказом директорки магазину. Ракета Х-22, яку запустила російська армія, забрала його життя.
Перший період після втрати був для Сабіни Грицай дуже складним. Тримати в серці теплі спогади про чоловіка – один із її способів проживати трагедію:
«Я досі тримаюся за кожен спогад, тому що це допомагає мені жити. Я знаю, що якщо один раз зустріла таку чудову людину, то зможу зустріти ще. Я завдяки йому повірила в кохання і в нормальних чоловіків. Я зрозуміла, що таких людей дуже мало, але вони є, тому я дуже сильно бережу це все».
Сабіна Грицай говорить, що чоловік був її підтримкою та опорою, тож після його загибелі, вона шукає їх уві сні:
«Перші дев'ять місяців він взагалі кожного дня мені снився, а зараз періодично. Для мене це підтримка, тому що він приходить у потрібний момент. Якщо має щось статися, він каже мені, що все буде добре. І це мене веде. Я зберігаю всі наші спогади, наші побачення, його слова до мене».
Жінка пригадує прогулянки та побачення із чоловіком. Спогади лишаються для неї містком із живим коханим:
«Я згадую моменти, коли він приносив мені каву в ліжко. Згадую, коли вперше з ним у Київ приїхали, коли їздили на відпочинок і залишалися у моєї бабусі. Я згадую кожен такий момент, коли ми машину купили або із сестрою разом їхали на пляж відпочивати. З ним було по-сімейному тепло, класно і я взагалі не можу сказати нічого поганого про людину. Я на себе злилася, що не відповідала йому, він був занадто ідеальним для мене».
Невивчені уроки трагедії в «Амсторі»
27 червня у Євгенія Грицая був вихідний, однак чоловіка викликали на роботу. Після влучання ракети його мама, дружина й тітка намагалася зателефонувати до нього. Спочатку чоловік був у зоні доступу, потім зв'язок зник, а пізніше телефон вимкнувся. Тіло Євгенія ідентифікували серед загиблих.
Розбір завалів зруйнованого ТЦ «Амстор» тривав 6 днів. ДНК-експертиза встановила тіла всіх загиблих. Йдеться про 22 загиблу людину, з них одна померла в лікарні. Загалом ракета зруйнувала 10 тис. квадратних метрів – це вся територія будівлі. Епіцентром самого вибуху став магазин Comfy.
Сабіна Грицай пригадує наскільки складно було усвідомити втрату. Перші години після теракту жінка була в реанімації, шукала чоловіка у відділеннях. Ті дні вона описує словом «пекельні» та говорить, що не відчувала тієї підтримки, якої хотілося б від компанії.
Сабіна Грицай говорить, що їй не надали камер спостереження, адже вони, мовляв, згоріли. З тієї ж причини вона не отримала обручку чоловіка. За її словами, керівництво місцевого магазину емоційно на неї тиснуло й зневажливо відповідало на звернення. Після обстрілу Сабіна Грицай почала збирати документи, аби відсторонити від посади тих, хто не відпустив працівників в укриття під час тривоги.
Нагадаємо, ЗМІСТ писав, що за процесуального керівництва Кременчуцької окружної прокуратури розпочали досудове розслідування за фактом службової недбалості, що спричинило тяжкі наслідки. У ході слідства мали перевіряти дії службовців ТЦ «Амстор» щодо вжиття заходів із цивільного захисту працівників та відвідувачів центру.
Однак, жінка говорить, що справа так і не дійшла до логічного та справедливого завершення:
«Якщо ми далі не будемо на це реагувати, то Росія буде робити те, що вона робить. Людей ми не повернемо, але давайте карати винних, які не давали їм вийти в укриття».
Кременчук часто потерпає від російських атак, проте ситуація з укриттями не покращується, каже Сабіна Грицай. За її словами, під час атак люди зазвичай не мають куди йти.
Через відчуття самотності на шляху до справедливості Сабіна Грицай пережила спробу самогубства. Наразі дівчина мешкає в Німеччині, де навчається сестра, адже в рідному місті почувається погано і не відчуває підтримки. Спочатку жінка виїхала до Стамбулу, де їй стало краще, тож це стало поштовхом до майбутнього переїзду. Сабіна говорить, що за кордоном зовсім не сприймає гучні звуки:
«Я не боюсь, що мене вб'є ракета, я не боюсь вибухів, але коли я знаходжуся за кордоном і хтось хлопне якусь хлопавку чи салюти, я не переношу. У мене тривожність починається, я не можу це пояснити. Дуже погані відчуття всередині».
Сабіна Грицай говорить, що на шляху до зцілення довелося стати самій собі опорою та розраховувати тільки на власні сили:
«Мама також просто була поруч. В принципі, більше нікого не було. Це тиха підтримка. Вона не знала, що мені казати, тому що після поховання подзвонила і сказала: “Я або витримаю це і виживу, або ні. Не треба мене рятувати”. Я розуміла, що мене ніхто не врятує. Мама могла прийти й просто мовчки покласти їжу. Вона підтримувала мене, коли я мала бажання говорити».
Втрату Євгенія Грицая тяжко переживала вся родина жінки, яка дуже любила чоловіка:
«У мене є маленька сестра, я не хотіла взагалі, щоб вона в це все втягувалася, тому що для неї смерть Жені теж була важкою. Вона його дуже любила і для нашої сім'ї Женя був дуже світлою людиною».
Сабіна Грицай також окреслила проблему вшанування загиблих жертв теракту. Часом влада у таких питаннях не враховує думки та побажання рідних, які мають свій погляд на пам’ять. Так, наприклад, близькі загиблих хотіли встановити меморіальну дошку на руїнах ТЦ «Амстор», проте реалізувати цю ідею так і не вдалося. Натомість у Кременчуці створили сквер пам’яті про жертв «Амстору». Сабіна Грицай говорить, що з родинами загиблих не погодили таке рішення і це причинило конфлікт:
«Мені потрібне місце, куди я можу і принести квіти, щоб це було не кладовище. Ми хотіли зробити невеликий стенд з фотографіями й іменами загиблих. І нехай би він там стояв, щоб ми могли приходити, запалити свічку».
Як допомогти людям, які втратили близьку людину
За три роки після пережитого горя Сабіна Грицай пробувала різні способи впоратися із втратою. Вона намагалася відокремитися від болю, більше не говорити про чоловіка. Проте такий спосіб погано вплинув на її емоційний стан. Сабіна Грицай долучилася до фонду «Маємо жити» та почала працювати зі спільнотою жінок, які втратили чоловіків на війні. Дівчина працює як SMM-спеціалістка, а також ділиться досвідом у закритих чатах:
«Я завжди на зв'язку з жінками, я ділюся з ними порадами, практиками. Для мене ця спільнота стала рушійною силою. Я втратила чоловіка не на війні, але через неї. Мені не потрібні були конкретні види допомоги. Мені потрібна була просто моральна підтримка, що я не сама і всі мої переживання – це нормально. Тому наразі я намагаюсь це донести до дівчат, адже я це проходила».
Допомога іншим стала новим сенсом життя для Сабіни Грицай після складного емоційного періоду. Дівчина говорить, що у моменти найважчої життєвої кризи варто усвідомити, що це не кінець. Сабіна Грицай ділиться маркерами, які сигналізують про критичну ситуацію в організмі:
«Ти не помічаєш, як застрягаєш в депресії. У першу чергу важливо не довести себе до цього стану, бо з нього потім дуже важко вийти. І рідні тобі можуть не допомогти з ним. Дуже важливо помічати за собою, доки ти ще можеш це зробити, коли ти в цю прірву спускаєшся. Можуть бути такі періоди в житті людини, що здається все робиться “в нуль”. У цей момент потрібно зрозуміти, що це не кінець, якщо ти продовжуєш рухатись, ти рано чи пізно дійдеш до своєї мети. Обов'язково раджу звернутися до психіатра».
На шляху до зцілення жінки мають усвідомити, що будь-який їхній стан – це нормально. Засудження з боку суспільства або ж внутрішня критика лише забирає сили та шкодить:
«Живи це життя і не забувай, що всередині тебе живе твій чоловік, він дивиться твоїми очима і продовжує бути завдяки тобі. І про це треба не забувати. Бо дуже багато жінок кладуть на собі хрест і кажуть, що вони нічого не варті без свого коханого».
Аби підтримати іншу людину важливо слухати про її потреби. Ідеальної формули як горювати та підтримувати немає, адже суспільство вчиться бути присутніми один для одного:
«Не нав'язуй себе людині, якщо вона не сприймає Якщо у вас немає ресурсу підтримувати, не треба це робити. Якщо в тебе немає сил, то це окей, ти жива людина. Просто “для галочки” – не треба».
Сабіна Грицай радить уникати фраз «я тебе розумію», «тримайся», або ж «ти сильна». Вони можуть стати тригерними для людини. Дівчина радить робити конкретні дії, які зможуть полегшити життя тому, хто проживає горе:
«Людині нічого не треба, вона не хоче ніякої допомоги. Але ти знаєш, що вона нічого не їсть, лежить в депресії. Прийди до неї, приготуй їсти. Ти просто знаєш, що в неї немає їжі. Мені так мама робила, вона просто приносила піцу й казала: "Захочеш - поїси". Отам вона лежала п'ять годин, а потім я брала шматочки і їла».
Разом з фондом «Маємо жити» жінка бере участь у лекціях та подіях для жінок, а також підтримує їх у закритих чатах. Завданням жінки є створення постів, які можна почитати за посиланням.
У майбутньому Сабіна Грицай мріє створити власний фонд, який би допомагав людям, які пережили втрату. Наразі своїми порадами жінка ділиться на сторінках власних книжок та у блозі в інстаграмі.