Вони починали з однієї машини, яку переобладнали власноруч після евакуації поранених на передовій. Нині з майстерні Frame щомісяця виїжджають до десятка мобільних евакуаційних авто, створених на запит військових медиків. Як досвід бойових медиків перетворився на технічне виробництво?
Засновники майстерні Frame – бойові медики, які два роки евакуювали поранених з передової. Саме під час евакуацій вони й зіткнулися з проблемою, що більшість авто не пристосовані для надання медичної допомоги в дорозі. ЗМІСТ поспілкувався зі співзасновницею майстерні Frame Поліною Мельник та розповідає, як звичайні машини переобладнують на медичні евакуаційні авто.
Як бойові медики почали створювати «мінішвидкі» для фронту
Майстерня Frame, яка займається переобладнанням цивільних авто в евакуаційні «мінішвидкі», виникла на основі практичного досвіду бойових медиків. Її заснували Ігор Ткачов та Поліна Мельник, які два роки працювали на фронті, займаючись вивезенням поранених.
Під час евакуацій вони зіткнулися з проблемою – відсутність належно облаштованого транспорту, у якому можна було б не тільки перевозити, а й надавати медичну допомогу пораненим. Перший досвід переобладнання був власною ініціативою. Машину, яку засновники майстерні використовували під час евакуацій, переробили самостійно – встановили базове обладнання зручне для роботи.
Військові медики з бригад почали цікавитися, де можна отримати подібне авто, адже часто доводилося евакуювати поранених у порожніх пікапах або мікроавтобусах, без необхідних умов і навіть без можливості зафіксувати тіло пацієнта.
«Ми бачили, як вивозять поранених просто на металевій підлозі пікапів, коли їх треба тримати, і ти не можеш надати ніяку допомогу. Ми взяли у своєму батальйоні дві машини, переобладнали. Потім наші друзі почали звертатися. Ми зрозуміли, що запит великий. І тоді почали шукати фінансування та майстерню», – каже Поліна Мельник.
Засновники майстерні побачили, що є запит на переобладнані автомобілі й вирішили масштабувати ідею. Спочатку переобладнали два автомобілі у своєму батальйоні, а згодом почали допомагати знайомим з інших частин, що спонукало до пошуку фінансування та власного приміщення для постійної роботи.
Першу майстерню створили в місті. Згодом команда відкрила ще одну майстерну та змогла вийти на стабільний обсяг – від 5-10 машин на місяць. У перший період засновники працювали удвох, виконуючи всі етапи переобладнання власними руками.
Над першою машиною працювали цілий місяць, часто залишаючись у майстерні до півночі. З часом до них почали долучатися друзі, а коли темпи роботи зросли вони сформували повноцінну команду.
«Спочатку ми працювали до опівночі, а згодом зрозуміли, що для розширення потрібно формувати команду. Зараз у нас близько десяти майстрів і кожну машину ми робимо як повний готовий комплект. Приїжджає пуста машина, а виїжджає вже повноцінна мінішвидка», – говорить Поліна Мельник.
Нині у майстерні працює близько десяти спеціалістів. Хоча вони не мають медичного досвіду, усі дії виконують згідно з розробленими інструкціями. За їхню якість та відповідність бойовим умовам відповідає адміністративна команда, до якої також входять люди з досвідом на фронті.
Одним з таких є ветеран та універсальний майстер Дмитро Шевченко. З першого дня повномасштабної війни приєднався до лав 116-ї окремої територіальної бригади. Виконував бойові завдання біля Соледару, Мар’їнки, Авдіївки, а також на Харківському й Сумському напрямках.
Тепер у майстерні він займається абсолютно різними роботами. Дмитро Шевченко може як і приймати машини для переобладнання, так і видавати її. Також може і зварювати, і вирізати фанеру, і монтувати електрику, адже він універсальний майстер. Найскладнішого для нього у цій роботі немає нічого, радше робота творча, бо кожна машина унікальна:
«Немає так, що всі машини однакові. От, наприклад, Land Cruiser – ти звик і вже все робиш на автоматі. А тут може бути Mitsubishi Pajero Sport 2007 року, а наступна – бусик або Opel. Кожну машину треба робити по-різному. Для мене це не складність, а більше цікавість», – каже майстер
Автівка, що потрапляє до майстерні, зазвичай є звичайним пікапом чи бусом без жодного оснащення. Після переобладнання вона стає мобільним евакуаційним пунктом.
Що всередині «мінішвидкої»? Як облаштовують медичні евакуаційні машини
Переобладнання однієї евакуаційної машини в майстерні Frame триває в середньому два тижні. Найшвидше машину вони переобладнали за сім днів, однак такий темп залежить від складності технічного завдання та завантаженості команди. Роботу здійснюють над повністю порожнім авто, яке на виході має функціонал, максимально адаптований до умов фронту.
Оснащення кожного транспортного засобу стандартне, хоча може доповнюватися залежно від запиту військових медиків. Основою є автономне опалення. Система працює незалежно від двигуна:
«Навіть якщо машина не заведена, включається автономне опалення, і якщо на вулиці -20, всередині за пару хвилин може бути +20. Кунг – тобто багажник, де лежить поранений, працює автономно. Навіть якщо машина зламалась або зупинилась через уламок, все одно якийсь час система гріє далі», – каже Поліна Мельник.
Також у машині встановлюють автономну електросистему – додаткові акумулятори, інвертор та блок розеток, які дозволяють підключати медичне обладнання незалежно від зовнішніх джерел живлення. Освітлення – біле та червоне, з можливістю перемикання відповідно до потреб та маскування вночі.
Вікна машин замінюють на металеві листи для захисту від уламків під час, ймовірного, вибуху. Всередині евакуаційного авто повністю змінюють підлогу. Її роблять рівною, обшивають алюмінієвим покриттям, яке можна одразу вимити навіть після потрапляння крові чи інших рідин.
Внутрішнє наповнення відрізняється залежно від типу автомобіля. У великих бусах встановлюють сидіння для медика та спеціальні платформи, на яких закріплюється поранений. Вони зазвичай трохи підняті над підлогою. У менших джипах використовують напрямні для нош, що дозволяє фіксувати пацієнта навіть у компактному просторі.
Також машину обладнують системою медичних органайзерів. Медикаменти та інструменти сортуються у спеціальні відділення. Зазвичай це близько 15 окремих кишень, щоб забезпечити швидкий доступ до необхідного.
«Медик може працювати з рюкзака, але це незручно. У нас 15 органайзерів, в кожну кишеньку можна щось покласти. Все розташоване на рівні витягнутої руки. Тобто не треба нічого шукати, не треба лізти кудись. Це ми продумували ще на своїй першій машині», – каже Поліна Мельник.
Для збереження режиму світломаскування між салоном водія та медичним відсіком встановлюють непрозору шторку. Вона дозволяє вмикати світло ззаду, не привертаючи уваги ззовні. На дах машини вмонтовують багажник. Туди переміщуються всі додаткові інструменти, запасні колеса чи особисті речі екіпажу, оскільки в середині автомобіля має бути простір лише для пацієнта та медика.
З моменту запуску майстерні минуло майже півтора року. За цей час команда переобладнала понад 50 машин, які поїхали в близько 25 бойових бригад. Попри чіткий виробничий процес, кожну машину адаптують індивідуально з урахуванням типу кузова, завдань і запитів бойових медиків на передовій.
Кейсевак і медевак: як працює система евакуації на фронті
«Мінішвидка» в зоні бойових дій – це лише частина значно складнішої системи евакуації. Кожна ланка цієї системи виконує свою функцію, і для кожної потрібна спеціально підготовлена техніка.
Після того як військовий отримує поранення на позиції, його евакуюють побратими на руках або підручними засобами до безпечнішої точки. Туди під’їжджає евакуаційна машина. Це може бути броньований транспорт або пікап, який пройде через багнюку і бездоріжжя.
Такий транспорт на фронті називають кейсевак. Це перша ланка евакуації – ситуативна та максимально мобільна. Вона має забезпечити транспортування з точки ураження до місця, де вже можна надати кваліфіковану допомогу.
«Кейсевак – це як ситуативна евакуація. Це пікапи або джипи, переобладнані так, щоб могли заїхати майже будь-де. Там зазвичай сидять бойові медики, які можуть зупинити кров або стабілізувати стан пораненого», – каже Поліна Мельник.
У кейсеваку зазвичай немає лікаря, але є бойові медики. Вони можуть надати базову допомогу під час руху, зупинити кровотечу або стабілізувати стан. Найчастіше це переобладнані джипи або пікапи, здатні проїхати у важкодоступні місця. У деяких випадках ці функції можуть виконувати навіть бронемашини, які також пристосовують до евакуаційних потреб.
Друга ланка – це медевак, тобто евакуаційна машина, пристосована до повноцінного медичного втручання. Зазвичай це переобладнані буси, які конструктивно і функціонально нагадують цивільні «швидкі», але мають підвищену прохідність.
У салоні може бути анестезіолог, хірург або парамедик. Тут пораненому вже можуть надати більш кваліфіковану допомогу – провести стабілізацію, під'єднати до апаратури або навіть провести реанімаційні заходи під час транспортування до стабілізаційного пункту.
«Медевак – це як фронтова швидка. Там може бути медик, анестезіолог або хірург, і вже можна під’єднати апаратуру чи провести реанімацію прямо в дорозі», – говорить співзасновниця майстерні.
Різниця між кейсеваком і медеваком – не лише у функціях, а й у ступені підготовки салону, рівні оснащення та складі екіпажу. Обидва типи транспорту можуть переобладнати у майстерні, але до кожного свої вимоги.
Водночас створення таких евакуаційних машин потребує не лише грошей, а й фахівців. У команді майстерні одна з найбільших проблем – це не постачання матеріалів, а кадровий голод.
Щоб переобладнати машину, потрібно знайти постачальників матеріалів і приладів, узгодити закупівлі через ГО, оформити договори. Цей процес уже вдалося оптимізувати. А от з технічними спеціалістами ситуація складніша.
Потрібні, зокрема, інженери-конструктори та 3D-дизайнери, які можуть створити точні креслення або цифрові моделі. Наприклад, для встановлення металевих сіток проти FPV-дронів чи інших рішень на даху машини. За словами Поліни Мельник, знайти таких фахівців у Полтаві непросто. Частина з них вже залучена у військових проєктах або не готова долучатися до команди.
Фото Аліни Гончарової