Які будинки Полтави зберігають історію єврейської громади

Євреї є однією з найчисельніших національних меншин Полтавщини. За століття громада створила чимало культурних та історичних пам'яток, котрі зараз є невіддільною частиною міського простору.

ЗМІСТ розповідає про історію пам'ятників єврейської культури в Полтаві, збережений кабінет Лева Вайнгорта та вплив національної спільноти на розвиток Полтави.

На території Полтавщини євреї оселилися у XVII столітті – переважно купці та ремісники, котрі приїжджали разом з родинами заради пошуку нових ринків для своїх послуг та товарів. Однак з початком повстання Богдана Хмельницького багато громад знищили у вихрі боротьби козацького народу проти землевласників, лихварів та купців (до останніх прошарків відносилися юдеї).

Історик Сергій Гірік у своєму інтерв'ю «Радіо Свобода» розповідає, що до ХVІІІ в Російській імперії (і на території Наддніпрянщини, котра входила у склад держави) громади євреїв як такої не існувало, більшість нелегально перетинали кордон та довго не затримували на одному місці. Говорити про зародження національних громад можемо з кінця ХVІІІ століття, коли польські землі приєднувалися до складу Російської імперії внаслідок розпаду Речі Посполитої.

Опинившись у складі нової держави євреї стали записуватися до торгових гільдій – отримали право на участь у міському самоврядуванню та вільно могли переміщуватися землями імперії, привозивши свої товари до найбільших торгівельних центрів регіону. Так, в 1791 році з'явилася «смуга осілості», юдеям заборонялося покидати місця осілості та, відповідно, торгувати за їх межами. Заборона Катерини ІІ була оприлюднена переважно з економічних міркувань, оскільки купці з російських земель вбачали в євреях потенційних конкурентів та контрабандистів, що продавали товари за зниженими цінами. Існувала смуга до початку Першої світової війни. 

Полтава увійшла до «смуги осілості», тому кількість євреїв тут зростала: у 1801 році тут жили 310 людей, у 1847 році – 2073, а в 1897 році – 11 тисяч 46 євреїв.

Хоральна синагога розміщувалася на місці сучасної міської філармонії на вулиці Гоголя. Збудована була в 1856 році коштом заможного купця Абрама Варшавського. Публіцист Генріх Сліозберг в книзі «Справи днів минулих» пише, що без Іллінського ярмарку, проведеного кількома роками раніше, нечисленне населення Полтави не змогло б дозволити собі такий проєкт.

Синагога, де на молитви збиралася єврейська громада міста, вирізнялася величезним сферичним куполом та високими стінами, що зсередини були розписані релігійними знаками та написами. Лише чоловіча частина синагоги могла вмістити понад тисячу відвідувачів.

У молитовному домі співав відомий в єврейській спільноті рабин Ерухім-Гакатон.

Науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею Олександр Лимар підтверджує, що через антисемітські настрої будівля спалена в 1911 році (в післяреволюційний період єврейські погроми не були рідкістю в Російські імперії). Деталі не збереглися, проте серед втрат – 46 сувоїв Тори, котрі обійшлися у 20 тисяч карбованців в цінах до 1917 року. За традицією попіл Тори був похоронений на Єврейському цвинтарі.

За участю полтавського художника Івана Мясоєдова будинок відновлений в 1913 році, проте синагога функціонувала лише до 1934 року, коли вже була націоналізована радянською владою та віддана Робітничому клубу.

У вересні 1943 році, коли німці розпочали відступ з Полтави, синагога була знищена вогнем вдруге (і не востаннє). Після Другої світової синагога зберегла основні форми завдяки вцілілим стінам, проте від купола архітектори відмовилися. 

Під час воєнних дій постраждала і синагога Миснагдим, що з середини ХІХ століття розміщувалася ліворуч Великої хоральної. У радянський період цей будинок використовувався під їдальню, котра тоді ще зберігала колишні форми. Так, всередині розташовувалися підвищення – біми, з яким рабини читали молитви. 

У 2009 році, коли в синагозі вже розташовувалася філармонія, знову її пошкодила пожежа. 

Справа від входу в філармонію розташовується будинок рабина. Спочатку це був невеликий дерев'яний будинок (з 1881 року – кам'яний), котрий викупила та використовувала єврейська громада. Приміщення стало місцем для релігійних зібрань та читання молитов.

Також там мешкав рабин – духовний лідер, вчитель єврейської громади, однак ім'я його невідоме. На сайті краєзнавчого музею згадують двох можливих «жильців» – завідувач училища Талмут-Тора Рафаїл Ісаакович Рубінов та вчитель Мендель Нохимович Краснер.

У 1930-х роках, майже одночасно з Хоральною синагогою, приміщення передали в державну власність, а в повоєнних роках там розміщувалися кабінети міської лікарні, наразі будинок приватизований під житло.

Однак попередні споруди – не єдині нагадують присутність єврейської громади на Івановій горі. Справа від будинку рабина розташовується перша міська синагога, про яку вперше згадують в 1847 році. Пов'язують її виникнення з Авраамом Зеленським – міським головою, котрий керував Полтавою в 1820-х роках та міг сприяти наданню землі під потреби громади. Він був першим та єдиним євреєм, обраним на таку високу політичну посаду в місті.

Після його смерті в 1854 році нащадки побудували синагогу його імені на вулиці Небесної Сотні (зупинка, колишній Будинок побуту). 

Будівля першої синагоги створена у класичному стилі, оздоблена пілястрами, сандриками, карнизами та арковими формами. Використовувалася не лише як молитовний дім, а й навчальний заклад для молоді громади.

Будинок Глейзера розташовується на вулиці Соборності, за кілька метрів до Свято-Успенського кафедрального собору. Місцеві називають його Червоний Будинок, однак не кожен може зв'язати готичний маєток з єврейською культурою.

Будинок цей належав лікарю-окулісту Хаїму Глейзеру та виник на початку XX століття. Архітектор невідомий, проте дослідник архітектури та автор книги «Пам'ятники єврейської культури» Клавдій Гладеш писав, що будинок побудований у своєрідній манері, з використанням готики та єврейської символіки. 

Олександр Лимар говорить, що в цьому будинку Хаїм Глейзер мешкав зі своєю родиною та мав кабінет для приймання пацієнтів, де практикував з 1913 до 1916 року. Також відомо, що батько Глейзера був рабином в Полтаві наприкінці ХІХ століття.

Як і велика кількість єврейських пам'яток, німецькі війська спалили помешкання, і, якщо вірити чуткам, Хаїма Глейзера закрили у власному сараї в вересні 1941 році на сусідній вулиці та піддали вогню. Документальних підтверджень цього немає. В будинку відбулося кілька перепланувань, будинок перебудований під багатоквартирне приміщення.

Після пожежі будинок відбудували та використовували під міське управління освіти, також там працювала кафедра образотворчого мистецтва та декоративно-прикладного мистецтва Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. У 2022 році заклад переїхав, наразі в будинку знаходиться школа Паїсія та житлові квартири. 

У 1993 році рішенням Полтавської міської ради приміщення здобуло статус пам'ятки історії та архітектури міського значення. 

Маєток Гуревича, єврея за походженням, згадує у своєму переліку єврейських пам'ятників Клавдій Гладеш. Будинок збудований за проєктом Самуїла Крейна – міського архітектора ХІХ-ХХ століття (також працював над будинком кравця Самойловича, торговця Лєща). Як і інші будинки, спроєктовані Самуїлом Крейном, цей виконаний у стилі європейського модерну.

На першому поверсі знаходилися кабінети хірургічної лікарні та лабораторії,  а другий поверх використовувався власником Гуревичем для повсякденного життя. Також будинок мав власну котельну.

Відомо, що в радянський час в колишньому маєтку розміщувався виконавчий комітет міської Ради, а в повоєнний час приміщення отримала найстаріша музична школа Полтави імені Платона Майбороди.

Лев (Арій-Леон) Вайнгорт народився в Варшаві, проте вже в 1914 році разом з батьками опинився в Полтаві, де прожив та пропрацював на посаді головного архітектора міста все життя. Як пише він сам, зростав в «бідній єврейській родині», що поселилася в невеликій хаті мазанці на вулиці Карла Лібкнехта (наразі вулиця Патріарха Мстислава).

У Полтаві Вайнгорт закінчив школу та технікум, вступив до Харківського будівельного інституту та якийсь час працював на будівництві метрополітену в Москві. В 1938 році, коли Леву виповнилося лише 26 років, його призначили на посаду головного архітектора.

З 1944 року Лев Вайнгорт проживав в будинку на вулиці Стрітенська 10. Сам будинок збудований наприкінці ХІХ століття і, як відомо з сайту ГО «Збережемо Полтаву», належав єпархіальному архітектору.

Зараз більша частина приміщення належить ГО «Збережемо Полтаву», що опікується захистом пам'яток архітектури міста. За рік до повномасштабного вторгнення разом з організацією «Будуємо Україну Разом» була полагоджена система опалення та прибрана територія поряд з будинком, згодом волонтери полагодили дах та прибрали пошкоджене тинькування з фасаду будинку.

У будинку зберігся незмінним кабінет Лева Вайнгорта, де він працював над відновленням Полтави в повоєнні роки та зустрічався з колегами-архітекторами. Частково речі Вайнгорта передані до музею, повідомляє Олександр Лимар. 

Завдяки Леву Вайнгорту після війни відновився історичний центр міста та територія Іванової гори, також реставрований Полтавський краєзнавчий музей, Хрестовоздвиженський монастир та дзвіниця Свято-Успенського собору.

Лев Вайнгорт, за словами Олександра Лимаря, був залучений і до відбудови будинків, які колись належали заможним євреям міста. Також за ініціативи головного архітектора в 1970 році в місті створили пам'ятник «Скорботній матері» біля братських могил розстріляних мирних жителів в Другу світову, в тому числі жертв Холокосту. 

Далі Лев Вайнгорт пише, що безглуздо шукати в жіночих рисах «єврейські» у спробі знайти подвійний сенс, котрий закладали творці пам'ятника. Однак і неправильно удавати, що Скорботна мати не пошановує пам'ять тисяч євреїв, котрі загинули в період Другої світової війни.

Кандидат архітектури та член ГО «Save Poltava» Артур Ароян вважає, що єврейська історична архітектура Полтави є важливою частиною культурної спадщини нашого міста. 

Ці об'єкти культурної спадщини зберігають пам'ять про суспільне життя ХІХ-XX століття, про релігійні практики національних меншин Полтавщини, про видатних особистостей у сфері промисловості, торгівлі, медицини, культури. Важливо зберігати цю пам'ять, як частину історичного середовища міста.

Обкладинка Юлії Сухопарової