28 грудня, 18:12
28 грудня, 18:12

Один з найбільших в Україні фондів, який заснував Сергій Притула, безперервно працює на забезпечення української армії всім необхідним.

Збір на «Байрактари», придбання супутника для ЗСУ, тисячі одиниць переданого спорядження, поїздки на фронт. Команда з сотні працівників фонду й мільйонів людей, які продовжують робити внески на захист України, не зупинялася ані на день.

Ще одним масштабним проєктом став запуск Центрів підготовки цивільних влітку 2022 року. Вперше про цю ініціативу в Україні почули з Полтави, адже тут її запустили. Наприкінці грудня найскладнішого для України року волонтер Притула приїхав, щоб підбити підсумки проєкту в місті, де все й почалося. В інтерв’ю ЗМІСТу він розповів про реакцію на критику в соцмережах, ставлення до українського війська та незламність українців.

Торік у грудні ви приїжджали до Полтави й ми записували інтерв’ю про вашу діяльність. Сьогодні ж світ говорить про Сергія Притулу тільки як про волонтера. Розкажіть, чим і як живете зараз, які завдання ставите перед собою щодня?

Тотальних метаморфоз не відбулося. Волонтерством я займався ще з 2014 року. Хоча кілька речей все ж змінилися. І це обсяги роботи, бо бюджети, якими я оперував до повномасштабного вторгнення, – це були мільйони гривень на рік. Зараз ми маємо справу з сотнями мільйонів щомісяця. За 10 місяців від вторгнення наш фонд вийшов на показник у понад 3,7 млрд акумульованих коштів, які донатили українці та люди з-за кордону.

Коли ми спілкувалися минулого року, я поєднував кілька іпостасей. На той момент ще була телевізійна кар’єра, волонтерство й політичні амбіції на горизонті. Однією з причин приїзду до Полтави були саме вони. Тепер робота на телебаченні – радше приємний спогад, сім’я не в Києві, а політика закінчилася 24 лютого. Волонтерська діяльність стала єдиним епізодом життя, на що я витрачаю свій час.

Робота фонду має кілька фронтів. Від контролю закупівельно-розподільної історії та новим витком – вихід нашого фонду на міжнародну комунікацію з європейськими країнами та США. У листопаді-грудні я мав візити у Брюссель, Вашингтон та Берлін, де є великий інтерес до нас, як представників громадянського суспільства.

Фонд Притули став одним із найвідоміших в Україні. Розкажіть про його роботу й роль українців в існуванні організації.

Ми маємо спільний знаменник у вигляді ворога, який загрожує нам. Такий рівень єдності й монолітності суспільства – це причина, чому росія не зможе нас підкорити. Якби не жертовність людей задля держави, взаємопідтримки й піклуванні одне про одного, то цього б не було.

Фонд – це сотня людей, яка працює, і мільйони тих, хто підтримує. Усі успіхи ми поділяємо на мільйони, щоб кожен це відчув. Я ніколи не дозволяв собі й ніколи не дозволю критикувати інші волонтерські ініціативи. Цей рух розмаїтий і немає жодної людини з коефіцієнтом корисної дії у 100%. У всіх були хиби й невдачі, але сидіти й критикувати людей, які взяли на себе тягар посередництва між людьми, які хочуть допомогти армії й власне самою армією, ми не будемо ніколи. Ми допомагаємо військовим, намагаємося робити це швидко і масштабно, але настільки наскільки це можливо. Ми пильно ставимося до грошей, які надсилають нам люди й разом із військовим керівництвом направляємо ресурс за потребами. Ось підрахували, що кількадесят дуже різних і сильних пташок уже працюють на фронті. Їх передав наш фонд за допомоги українців.

Великі проєкти наштовхнулися на критику в соціальних мережах. Чи читаєте, що вам пишуть під дописами?

Запитайтеся у кожного волонтера і він вам відповість, що йому хтось хоча б раз казав, що він купує не там, не за стільки й віддає не тим. Це норма речей і система координат, у якій ми живемо.

Існує критика. Я її помічаю, але щодалі відбуваються всі події, процеси й війна, тим менше вона мене зачіпає. Я з повагою ставлюся до різноманіття думок і звертаю увагу на рекомендацію людей, які орієнтуються в тому, що говорять.

Конспірологічні теорії на адресу нашого фонду вважатимемо частинкою української традиції комунікації у суспільстві. Я не розумію, як хто може комунікувати процес, коли Україна завдяки нашого фонду й підтримці українського суспільства зворушила Baykar Machine. Ми безкоштовно отримали  тих пташок. Потім з’явилися якісь версії. Хто, окрім мене, директорки фонду, керівництва компанії й кількох людей із Міноборони знає, що відбувалося? Але коментаторів було безліч.

Потім деякі смішні люди розповідали, як у 90-х купували супутники. Я не знав, куди тікати від сміху. Я готовий дискутувати по кейсу супутника й доступу до бази даних компанії, з якою ми уклали контракт, із будь-якою людиною, яка може похвалитися, що придбала для держави супутник. З тих людей, які щось пишуть у коментарях, я таких не побачив. Чи варто мені звертати увагу? Ні.

На відгуки військових варто звертати увагу про роботу фонду. Це для мене показник і лакмусовий папірець. До тих пір, поки робота фонду має визнання ЗСУ, тероборони, СБУ, Нацгвардії, прикордонників і всіх сил оборони, ми точно на правильному шляху й не хибимо.

У перші години повномасштабної війни Президент України сказав, що ЗСУ має стояти міцно, бо вони все, що вони у нас є. Так і вийшло. Що ви можете сказати про наше військо сьогодні?

Сьогодні це квінтесенція українського суспільства. Армія зараз величезна і в ній багато людей, різні прошарки суспільства. Те, що роблять наші воїни сьогодні, – це вершина соціальної відповідальності.

Гасло «Україна понад усе» – це не те, як трактують росіяни, які намагаються приплести сюди нацистську ідеологію та шовінізм, ніби ми хочемо над усіма панувати. «Україна понад усе» – це гасло людей, які готові покласти своє життя за свою країну і роблять це сьогодні, на жаль. Вони доводять, що Україна варта такої пожертви.

Наше військо для мене зараз є прикладом для нащадків. Саме захисники забезпечили Україні можливість спілкуватися на рівних із сильними світу цього. Навіть коли ми їдемо в інші країни, спілкуючись з Європарламентом, Єврокомісією, Бундестагом, Конгресом США, ми не відчуваємо повчання з їхнього боку.

Ця інтонація була їм притаманна, коли вони приїжджали до України і, спираючись на досвід, навчали нас демократії, тикали нас носиком у наші помилки й недоліки. Зараз українська армія довела, що з цією країною варто рахуватися. Якби армія діяла автономно від цивільних, цього б не було. Коли держава єдина, поки одні зі зброєю, а інші підтримують тил і спину армії, з цим доводиться рахуватися. Наша армія – це флагман росту України на політичній карті світу.

Після військових Фонд Притули почав системну роботу з цивільними й навчає військовій справі. Навіщо готувати «кіборгів» серед цивільних?

Ми сьогодні ночували в Дніпрі, повертаючись зі сходу. Поїхали на вечерю до нашого улюбленого закладу. Власником є неймовірно добрий чоловік Гія. Він грузин і патріот України, давно живе в Дніпрі й господарює у закладі. Під стійкою у нього автомат на випадок, якщо зайдуть росіяни. Якось він прийшов у призовний пункт, але його забракували по віку. Він брав офіцера «за шкірки» і казав: «Позмагаймось про те, хто гідний воювати, а хто – ні».

Так ось, запорука перемоги України – її люди.

Для чого потрібні Центри готовності цивільних?

Я роблю комплімент на адресу полтавської команди, яка запустила цей проєкт і була пілотним містом, де ви обкатували концепцію ЦГЦ. Зараз їх 16 у 13 регіонах України. Це великі й малі. Вони створені, бо ми повинні започатковувати традиції, що будуть відповіддю на виклики, які робить історія й сусідство з божевільною нацією поряд.

Хибне уявлення про українців стало причиною вторгнення. Путіну приносили інформацію про те, що українці злякаються і втечуть, що хтось зустріне з хлібом-сіллю, а армія підніме лапки. І ніби все відбудеться, як по кримському сценарію. Здивованість від того, що російському п’яному ведмедю почали вибивати зуби одразу ж з 24 лютого, – це те, що відбулося.

Ми маємо вмотивовану армію, хоробрих людей, але треба готувати резерв на майбутнє.

Вторгнення відбулося через 8 років від початку війни з росією. На медалях, які карбували «за взятіє» Криму, була дата 20 лютого 2014 року. Це був початок кампанії по окупації, далі – війна на Донбасі. Має бути логічним те, що кожен чоловік мав би в арсеналі тримати бронік і шолом. Щоб воно було просто.

За 8 років війни на Донбасі тисячі людей пройшли через жорна цього локалізованого військового протистояння. Коли почалася війна, виявилося, що держава не завжди готова закривати такі потреби, коли твоя армія збільшується в 3 рази за місяць. Люди теж виявилися не завжди готові до того, щоб прийти у військо з певним рівнем готовності.

Цивільні дійсно мало знали про війну. Отже, неготовність – це ви про воєнний досвід чи знання загалом?

Забезпечення та знань не вистачило. Зараз із забезпеченням у нас все більш-менш нормально.

Держава на рівні політиків і влади вивчить цей урок і він знайде відображення у відсотку держбюджету, що спрямують на оборону. З певною культурою теж потрібно працювати. Я не впевнений, що мілітаризація України піде ізраїльським шляхом. Українцям з козацьких часів буде притаманна швейцарська чи фінська модель. Війна показала, що ми любимо сіяти, орати, працювати в ІТ чи менеджменті, але гречкосії відставляють плуг і беруть меч в руки, коли приходить ворог.

Чим більш тренований воїн, тим більше у нього шансів перемогти у протистоянні. Хочеться, щоб у державі кожен розумів, що витратити час на тактичну медицину, стрілецьку справу, орієнтування, топографію – це не те, до чого треба примушувати, а те, що ти будеш носієм цих знань, які в критичній ситуації тебе врятують і твоїх побратимів.

Влітку, започаткували цю важливу ініціативу, Полтава стала першою і потім ми дійшли до висновку, що ми готові масштабувати цей проєкт. Для цього відбирали людей, шукали інструкторів. Як підготуватися до мобілізації, тактична медицина, управління дронами, стрілецька й мінно-вибухова справи. На сьогодні, завдяки полтавській активності ми бачимо, що попит перевищує пропозицію й треба масштабувати. Ми другою хвилею розповсюдили ЦГЦ на Житомир, Умань, Вінницю. Там воно зайшло, а людям було легше, бо вони мали приклад і досвід.

Поява Центрів готовності цивільних у Полтаві й регіонах стала відповіддю на шалений запит. Я дуже радий, що ми змогли масштабувати це на всеукраїнський рівень і не зупиняємось, бо не в усіх обласних центрах є ЦГЦ. Подекуди це об’єктивно, бо у Херсоні це дуже ризиковано. Ми хочемо ЦГЦ масштабувати по великих містах, районах областей і таким чином будемо готувати людей. Знадобиться їм це знання чи ні, покаже час, але коли людина дозріє, або буде мобілізована, то краще мати знання.

Внески на збори для армії – критично важливі. Це інвестиція в обороноздатність і питання виживання та існування для України надалі. І сьогодні ваш фонд постійно на цьому наголошує. Що ще мають робити українці?

Ми можемо все. Українці довели, що для нас немає нічого неможливого. Це якась фантастична історія фантастичних людей, тому до нас і така велика увага за кордоном. Коли ми до них приїжджали, я думав, що вони нас мацатимуть, щоб перевірити, чи ми точно люди. У них ніколи не було таких прецедентів.

Просто якщо будемо вірити в себе і далі, як ми робили це 10 місяців, то нас не переможуть. Якщо треба, можемо купити й авіаносець, якщо нам дадуть добро. Для українців немає неможливого. Ми можемо купити «Зірку смерті» з «Зоряних війн», якщо з’явиться на парковці, і нам скажуть, що можна. Не все нам дозволяють купити поки що. Поки що. Якщо ми будемо й далі так моцно рухатися, то нам робитимуть винятки. Ми заслужили на повагу тим, що ми робимо. Тому перемога буде за нами, чого я нам усім бажаю у 2023 році.

На обкладинці портрет Сергія Притули, з виконанні полтавки Аліни Смутко для Spiegel Magazin

Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю ЗМІСТу і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.