Олефирівська майстерня, що колись існувала на Полтавщині, свого часу забирала золоті нагороди на престижних виставках. Хоч радянська влада робила все, щоб традиції пішли в забуття – місцеве ткацтво та килимарство ніколи не припиняли свого існування.
Під час розквіту ткацького та килимарського мистецтва у 18 столітті Полтавщина стала центром килимарства на Лівобережжі. З роками, це ремесло лише розвивалося й вилилося у килимарство, де полтавські гобелени (настінні килими) стали найскладнішими у виконанні. Дослідники вважають, що цьому сприяло працелюбство місцевих та благодатне підґрунтя. Люди активно використовували тканини й полотно, ткали з вовни, мали з чого виготовляти барвники й намагалися прикрасити власні оселі.
Ткацьке народне мистецтво видається зрозумілим, але водночас сповнене загадок. Однією з них лишається Олефирівська навчальна ткацька майстерня, що була одним з трьох потужних місцевих центрів цього ремесла. Заснована 1902 року, вона мала коротку історію й була закрита ще до Другої світової війни, а вже під час війни – спалена нацистами. Проте науковців досі цікавить, чим ця майстерня була особлива і чому все сталося саме так.
У цьому матеріалі ЗМІСТ розповідає про ткацтво і килимарство Полтавщини й тих, хто не дає забути про народну традицію, хоч Російська імперія та більшовики намагалися зробити задля цього усе.
Як на Полтавщині почали ткати
Перші джерела, які розповідають як зародилося ткацтво на сучасних полтавських землях, датовані епохою енеоліту та бронзової доби. Про зародження ткацтва на Полтавщині саме у цей період говорять і знахідки археологів: кістяні й глиняні кружальця, відбитки ниток і мотузок на глиняному посуді.
Старша наукова співробітниця відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Ірина Власенко каже, що уже в залізну епоху, скіфи розвивали цей вид ремесла. Тоді ж з'явилися примітивні ткацькі верстати.
Вже в епоху Давньоруської держави були створені горизонтальні верстати, що мали подібний до сучасних вигляд. Дослідники з’ясували, що схожими користувалися з кінця 18 – початку 20 століть.
«І навіть зараз користуються такими верстатами. Ми маємо згадки в літописах і про перші ткацькі килими, рушники, які вже згадуються, хоча до наших часів вони не дійшли. У пантеоні давньоруських богів покровителькою ткацтва і прядіння була богиня Мокош. За християнських часів ці функції перебрала на себе Параскева П'ятниця», – розповідає Ірина Власенко.
З часів Середньовіччя і до початку 20 століття, ткацтво розвивали і як промисловий процес, і як домашнє ремесло. На теренах Полтавщини з’являлися ткацькі цехи, мануфактури, і фабрики. Перший цех відкрили у 1615 році в Ромнах, а вже з початку 18 століття подібні виникали й у Полтаві, Кобеляках, Лубнах та Опішні. Ірина Власенко каже, що про це свідчать письмові спогади майстрів з Рум'янцевського опису:
«Ось там вже згадують майстрів-ткачів в Полтаві, Рибцях, Тахтауловому. Полтавський осередок був переповнений майстрами-ткачами.Розвиток ремесла на Полтавщині був пов’язаний з сприятливими природними умовами. Тут вирощували овець і рослини, льон і коноплі, які активно використовували у ткацтві, видобували природні барвники з різних плодів, коріння, рослин, квітів. Це був благодатний край для ткацтва».
Центр килимарства на Лівобережжі
Коли ткацтво розвинулося ще більше, митці почали активно займатися килимарством. З 18 століття Полтавщина стає осередком цього ремесла на Лівобережжі. Власне килимарство й стало вершиною майстерності у ткацтві місцевих митців та розвинулося у цьому регіоні найбільше.
Здебільшого на Полтавщині ткали безворсові двобічні килими з рослинною орнаментикою. Область також славилася вишивкою, тож у коцах (довговорсових вовняних килимах) та сюжетних килимах-гобеленах використовували й геометризовані орнаменти.
«Усі види були поширені, але найбільше було гладеньких, двобічних килимів з рослинною орнаментикою. Основний орнаментальний мотив це дерево життя, який присутній у всіх видах народного мистецтва на Полтавщині», – каже Ірина Власенко.
Зліт ткацтва і килимарства також був пов'язаний і з поміщицькими майстернями, які створювали у маєтках місцевої знаті. Наприклад, особняк поміщика Болюбаша у Кременчуцькому повіті, або Масолової у Полтавському. Варто згадати і про маєток Новицької в Ромнах та садибу графа Завадовського у Золотоніському повіті. У Прилуцькому повіті, що був частиною Полтавської губернії існувала мануфактура князя Юсупова. Виготовляли там вироби найрізноманітнішого призначення, зокрема й вишукані килими для панських палаців та козацьких старшин, що назвали «панськими килимами».
У цих килимах до народного орнаменту вписували стрічки, кошики з квітами та букети. У колекції Полтавського краєзнавчого музею є такий килим кінця 18 – початку 19 століть з синім тлом і жовтою широкою каймою з рожаницею. Це давній символ родючості та благополуччя.
Уже з другої половини 19 століття ремісничий промисел почав занепадати, хоча деякі майстри-ткачі на Полтавщині все ще продовжували працювати. Промислові вироби витісняли народні, хоч європейці мали цікавість до ексклюзивних речей, тому місцевій владі довелося вкладати гроші у відродження народного промислу. Полтавське земство почало створювати навчальні школи-майстерні, випускало альбоми народних промислів, які розвивалися на Полтавщині.
Олефирівська майстерня
На Полтавщині на початку 20 століття утворилися три потужних школи, де навчали ткацтва. Одна з них запрацювала у Дігтярях Прилуцького повіту, а Олефирівська та Решетилівська розташувалися ближче до Полтави.
Історія Олефирівської майстерні була дуже короткою, але лишила яскравий слід. Її вивченням займається полтавський дослідник й мистецтвознавець Віталій Ханко. Якщо в архівах і збереглися якісь артефакти, що свідчать про існування цього ткацького осередку, то хіба він і міг їх віднайти й описати. Проте дослідникові про Олефирівську майстерню відомо небагато:
«Містилася у будинку дворянина Данилевського. Від заснування майстернею завідувала пані Середина, якій згодом надали звання "Майстер народного мистецтва". Ткання для вихованок викладали пані Панченко і Величко. Уже 1912 року збудували інтернат для вихованців та фарбоварню. Учениць навчали ткати плахти, плахтові тканини, скатертини, ламбрекени, коци, доріжки. Від майстерні у 1910 році у Сорочинцях відкрили ткацьку філію, а 1912 року – кравецько-швацьку майстерню».
На початку 1920-х майстерня мала ткацький показовий та роздавальний пункт для видачі майстриням Миргородського та Зіньківського повітів роботи додому. Віталій Ханко акцентує: майстерня отримувала золоті нагороди на сільськогосподарських виставках у Полтаві, Лубнах, Москві та Санкт-Петербурзі. У 1922 році працювала у складі в системі «Союз-кустаря», де функціонував роздавальний пункт для селянок. Навчальний заклад відзначався тим, що учні не лише віртуозно ткали, а й допомагали поширювати знання ремесла серед народу.
1927 року майстерню, попри її успішність, закрили, а 1943 року її спалили німці під час Другої світової війни.
Чому потужний осередок затребуваного ремесла на Полтавщині згас так швидко ще до війни?
Радянський вплив на народне мистецтво Полтавщини
Олефирівська навчальна ткацька майстерня зникла разом з обліковими книгами, тому неможливо з’ясувати які вироби там виготовляли і чому їх так цінували. Проте однозначно можна стверджувати, що вплив майстерні на промисел був значним, адже навіть після закриття майстерні, вироби ткаль з Олефирівки дивували журі багатьох конкурсів у 1930-х роках. Майстерні вже не існувало, а її вироби продовжували експонувати на сільськогосподарських виставках.
Достовірні причини закриття майстерні досі залишаються таємницею, але дослідники пов’язують це з розвитком машинної промисловості. Чим більше розвивалася текстильна промисловість, тим більше мали попит фабричні тканини. Домоткані вироби потроху витіснялись з ужитку. Народні майстрині почали підлаштовуватися під цей процес і використовувати не натуральні фарбники й металізовані нитки. Проте радянські репресії зупинили цей процес – почалася примусова колективізація. Селян примушували працювати у колгоспах, або відправляли до Сибіру.
Політика НЕПу, Голодомори й примусове встановлення радянської влади – усе це позбавляло жителів Полтавщини можливості розвивати свої народні ремесла. На це не вистачало ані сил, ані часу. Друга світова війна остаточно знищила залишки майстерні, де розвивали народний промисел і навчали нових майстрів. Тоді німці спалили маєток дворянина Данилевського, а з ним і всі відомості про Олефирівський ткацький осередок. Як наслідок, інформації про нього майже не лишилося:
«Багатьох людей переслідували, і це на людей теж впливало. Ми не можемо знати чи є у нас речі з цієї майстерні. Вона стала даниною історії і оповита таємницями, тому дослідження можна проводити і надалі. Можна працювати в архівах, але якщо Віталієві Ханку не вдалося знайти більше, то навряд там щось є. Отож, ткацтво занепадає. Що робити радянські владі? Уже в 1920-х роках створили ткацькі артілі на основі тих центрів, які існували в Решетилівці, але це була уже радянська школа», – каже науковиця Ірина Власенко.
Подібне виробництво радянська влада відкрила і в Нових Санжарах. Про мистецьку складову уже не йшлося – акцентували на швидкості й кількості. З часом артілі поступово укрупнили й в 1960-х роках їх перетворили на фабрики.
Однією з них стала решетилівська фабрика художніх виробів імені Клари Цеткін, що проіснувала до початку 2000-х років. Там працювала Надія Бабенко, яка створила килим «Древо життя», що прикрашає блакитну кімнату штаб-квартири ООН в Нью-Йорку з 1960-х років. Цей килим із рослинним орнаментом був подарунком ООН від України. Своїми роботами також відомий Леонід Товстуха, який очолював фабрику і створював орнаменти для килимів.
Нині нову школу в ткацтві та килимарстві формують сучасні митці. Серед них плеяда родини Пілюгіних з Полтавщини, Олександр Бабенко, молоді майстри Василь Деркач і Сергій Вакуленко. Вони продовжують справу, де осердям лишається традиція, але з осучасненим підходом.
Продовжувачка ткацьких традицій Ольга Пілюгіна
Ольга Пілюгіна – художниця й авторка гобеленів. Понад 30 років у килимарстві дозволили їй осягнути найскладніші техніки цього ремесла, а робота з традиційними техніками та орнаментами – стати непересічною майстринею. Нещодавно вона долучилася до виготовлення колекції KYLYM, яку створив український бренд Khustyna.
За багатолітню історію килимарства досконала техніка уже сформувалася, тож Ольга Пілюгіна працює на традиційному вертикальному верстаті. Її роботи не мають жодного механізованого або автоматизованого процесу. Кожна нитка укладається вручну, а полотно ущільнюється гребінкою.
Існують килимарські техніки, які допомагають створити складні малюнки. Зокрема, кругляння, робота зачіпками, дірчаста або зірчаста техніки, деркання.
Техніку зачіпками використовують виключно на Полтавщині. Вона дозволяє зчіпляти нитки різних кольорів між нитками основи, щоб досягти округлих ліній, а не пікселізованих, як це часто буває в європейських гобеленах. Ольга Пілюгіна каже, що якщо оволодіти цією полтавською технікою – вдасться досягнути прекрасних результатів:
«У своїх творах я люблю зображувати округлі, напнуті, красиві та сповнені життя лінії. Ескізи та робочі картони у натуральний розмір малюю вручну, не використовуючи графічного планшета, хоча це було б швидше. Так робили мої вчителі і навчили мене. Мені дуже подобається довго працювати, знаходячи місце для кожної лінії та форми, досягати гармонії у своїх композиціях».
Для пані Ольги килимарство стало стилем життя, що дозволяє популяризувати українські традиції, створювати унікальні речі та показувати світові свої цінності у сюжетах гобеленів. У творчому процесі майстриня відповідальна за кожен етап, зокрема самостійно фарбує нитки для витворів. У сучасному килимарстві це рідкість, адже простіше підібрати уже готові матеріали.
«Зараз можна поєднувати в одному творі різні матеріали, використовувати велику палітру барвників, але неможливо механізувати складний процес ткання. Досі нічого не придумали аби його зімітувати, як це зробили з вишивкою».
Чи цінується килимарство в Україні
Виготовлений вручну гобелен завжди був коштовним, адже процес його створення займає багато часу і є обмежена кількість людей, які можуть зробити це на високому рівні, бо потрібно відчувати матеріал і колір.
Килимарство можна розділити на високе мистецтво й ужиткові речі. Відповідно ціна також різнитиметься, бо кольористика й наявність ексклюзивного малюнку впливають на вартість виробу.
Ольга Пілюгіна каже, що з початком повномасштабної війни цікавість до її ремесла суттєво зросла:
«Багато дизайнерів одягу, прикрас та інтер'єрів звертаються до традиційних ремесел і шукають своє натхнення. Вони переосмислюють, роблять усе по-сучасному, але відчувається, що це наше. Українське мистецтво зараз широко вийшло на світову арену, наші митці беруть участь в різних заходах зі своїми творами».
Звісно, у зв’язку з повномасштабною війною купівельна спроможність людей в Україні значно знизилася. Як результат, митці знаходять своїх поціновувачів в країнах Євросоюзу, США чи Австралії, адже світ нині активно цікавиться традиційним українським мистецтвом. Ольга Пілюгіна каже, що за її спостереженнями мистецький ринок перенасичений і глядачеві складно припасти до душі своїми виробами, якщо це звичайні сувеніри:
«Викладаючи в університеті, я розповідаю майбутнім художникам, що кожен митець відповідальний за власні твори та має в них нести свою культуру. Це може відчуватись у колориті, формах, символах, орнаментальних мотивах чи особливих вкладених сенсах».
Відчути «що хотіла сказати авторка» у гобеленах Ольги Пілюгіної можна розглядаючи орнаментальні мотиви. У своїх роботах мисткиня передає глядачам пісні, традиції та ландшафти Полтавщини. Власне тому художниця відчуває відповідальність за кожен витвір:
«Нині дизайнери створюють речі, опираючись на традиційні форми. Дивишся, а там є якесь зерно, що пов’язує роботу із нашими предками. Наче нитка, що проходить із глибини віків до сучасності. Ремесло живе, коли розвивається, а не законсервоване в музеях та періодично копіюється».
Особливості полтавського гобелена
Килимарство опирається на міцні мистецькі традиції, які були сформовані до нас. Варто лише опанувати ремесло й опинитеся поза часом, каже Ольга Пілюгіна.
Варто розуміти, що для опановування килимарських технік потрібно дуже довго вдосконалюватися, мати витримку й спокійний темперамент.
«Зараз дуже стрімкий світ, тому це мистецтво якось у нього не вписується, але я бачу, що потреба є. Людям хочеться бачити у своїх сучасних оселях килими, що створюють особливий затишок, дарують відчуття чогось знайомого з дитинства. Але сучасна молодь не бажає навчатись та опановувати традиційні техніки, адже на таке неспішне мистецтво потрібно дуже багато часу та спілкування з майстром, носієм ремесла. І зараз дійсно майстри відходять у вічність, а через війну втрачаємо навіть молодих».
За словами Ольги Пілюгіної, народна традиція й вічні теми у гобеленах обрані нею невипадково. Завдяки цим елементам легко відрізнити гобелени за регіонами. На це впливають ландшафти, кольори, темперамент людей, які живуть у цій місцевості. Приміром, у гірській місцевості використовують яскравіші кольори та гостріші форми. Для гобеленів із заходу України притаманні більш геометризовані малюнки, а на Полтавщині прижилися плавніші, округліші форми й складніша кольористика:
«У нас, на Полтавщині, мова м’яка і це теж відображається у творчості митців, що створюють орнаментальні композиції, бережуть та розвивають традиції. Сучасні килими яскравіші, але вони й складніші. Чого варта лише техніка деркання. Завдяки їй створюю нюансні відношення, що утворюють переливи та, наче, мерехтіння на тлі гобелена. Для прикладу, у Глинянах на Львівщині була спроба запустити в масове виробництво подібні килими з округлими формами, як у нас на Полтавщині, але там це не пішло, тому що дуже складно, а у нас прижилося та набуло розвитку».
Мисткиня каже, що Полтавщина – духовна столиця України, тож не дивно, що саме звідси пішла складна літературна українська мова й найскладніші килими. І наголошує – важливо це не втратити.
Обкладинка Юлії Сухопарової