15 лютого, 19:02
15 лютого, 19:02

Незалежно від регіону України, весільна обрядовість має схожі ознаки. На Полтавщині весілля символічно можна поділити на три етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний. 

ЗМІСТ розповідає про передвесільний етап святкувань на Полтавщині, а саме про сватання, оглядини, заручини, запрошення на весілля, випікання короваю,  уквітчання гільця та ритуал характерний для нашої області – «смалення качки».

Сватання

Сватання –  перша зустріч сватів з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. На роль старости (свата) запрошували, зазвичай, близького родича (переважно дядька). Іноді цей посол нареченого міг бути не з рідні, але обов'язково чоловіком одруженим, якого люди вважали поважним і розумним. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то обираючи старшого старосту, брали до уваги такі риси, як красномовність та дотепність. На допомогу йому давали ще одного помічника. 

Свати йшли до батьків дівчини з палицями в руках (символ послів), з хлібом, сіллю і пляшкою горілки, у супроводі нареченого та його дружка чи старшого боярина.

Микола Пимоненко. «Засватали», 1896 рік

Бувало сватати дівчину вирушали ввечері, щоб у разі відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши до хати і привітавшись, старости починали розмову про купців, які просять віддати товар, або ж про мисливців, які натрапили на слід куниці-красної дівиці тощо. Розмова велася в жартівливому тоні (дівчина у цей час мусила колупати піч). 

Після символічних перемовин, кликали дівчину й прилюдно запитували її згоду на шлюб. Відповідь нареченої була обов'язковою та вирішальною.

«Коли другіє облизня поймають, то і ми остерігаємся. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака, глядя на сіє і я собі на умі» - говорить возний до виборного в творі Івана Котляревського «Наталка Полтавка».

У разі відмови, старостам підносили гарбуз, або макогін. Якщо всі питання погодили, дівчина перев'язувала старостів рушниками, а нареченого хусткою. Старости обмінювалися з господарями хлібом і випивали. Тоді ж обговорювали придане.

«Аби рушники були, а за прибори на весілля не турбуйтеся: наш возний – чоловік, не взяв його кат - на свій кошт таке бундючне весілля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодні зробимо сватання, і ви подавайте рушники, а там уже умовитеся з паном женихом і за весілля» - звертається виборний до матері Наталки в творі «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. 

Давні традиції святкування передбачали, що через кілька днів після сватання, батьки молодої і ще кілька родичів ішли до молодого оглядати господарство –  на оглядини. Наречений, в цей день, міг вдаватися до хитрощів, з метою прибільшити свої реальні статки. Якщо наречений не був заможним, щоб справити враження на майбутніх родичів він міг позичити кінську збрую, плуга, борони, сани. З початку ХХ століття цей звичай поступово зникає і зараз його вже втрачено. 

Микола Пимоненко «Свати», початок 1980-х років

Заручини

За два тижні до весілля здійснювали заручини. До оселі молодої приходили батьки й родичі молодого, сідали до столу. Парубок і дівчина оголошували про свій намір створити сім'ю, староста перев'язував їм руки рушником, батьки благословляли дітей. Молода обдаровувала гостей хустками або полотном.

«Даруй же, Боже, нам щастя й здоров'я, а помершим пошли Господи, царство небесне. Поможи нам, Боже, довести діло до кінця, а ти, дочко, будь щаслива  і здорова. Як будеш свекрові та свекрусі покірненька, буде твоя голівонька веселенька», – уривок з твору «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя Левицького. 

Володимир Маковський «Дівич-вечір» 1882 рік (Джерело – thedevochki)

Окрім символічного обряду єднання двох родин, на заручинах обговорювали економічні подробиці шлюбу, призначали дату весілля. Після заручин обидві родини розпочинали приготування до святкувань. 

Якщо після заручин хтось із молодят відмовлявся від шлюбу то мусив сплатити другій стороні матеріальні збитки і штраф за «образу».

Запрошення на весілля

Напередодні весілля, у суботу зранку, молода з дружками та торбинкою медяників, ходили кликати гостей. Заходячи в хату, молода вклоняючись, подавала медяник зі словами: 

«Просили батько, просили мати, і я вас теж прошу прийти до нас завтра на весілля». Їй відповідали: “Спасибі. Хай Бог помагає! Прийдемо”».

Як рідня була далека то везли молоду на підводах. Кожного, хто траплявся по дорозі, наречена повинна була вшанувати, вклонитися і поцілувати: малих в лоб, молодих в лице, старих в руку. 

Приготування обрядової випічки

У суботу, напередодні весілля, жінки збиралися пекти весільний коровай, «шишки» і різне ритуальне печиво для гостей. Запросини жінок у коровайниці було обов’язком хрещеної матері нареченої. Жінки повинні були бути доброї вдачі і щасливі у шлюбі.

Весільна мати зустрічала коровайниць на порозі і запрошувала до хати. Під час приготування, коровайниці співали пісень, задобрюючи піч, щоб добре коровай спекла:

«Мій милий короваю,

Я тебе убираю

У віновії квіти

Щоб любилися діти.

Піч наша регоче -

Короваю хоче,

А припічок усміхається –

Короваю сподівається».

Коровай мав добре випектися, не пригоріти, по ньому передбачали майбутнє життя молодих. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий – віщує розлучення, а покручений чи запавший – лиху долю.

Коровай прикрашали різними візерунками у вигляді колосків, шишечок, кісок, зображенням сонця й місяця, що символізувало подружню пару. Однією з основних функцій короваю є символічне об’єднання двох родин, яке проявляється, зокрема, в обдаровуванні короваєм.

Етнологиня Олена Щербань описує обряд характерний для Полтавщини – «смалити качку». Одну коровайницю залишали наглядати за короваєм, а інші виходили на двір. Цим обрядом «шанували» хрещену матір. Брали гілку, покривали її кожухом, вивернутим догори вовною. Після цього запрошували хрещену сідати, приказуючи:

«Дякуємо Вам, паніматко, що були Галині за другу матір, за Вашу ласку, просимо в карету».

Хрещена сідала на гілку і коровайниці тягнули її вздовж вулиці, намагаючись заїхати в калюжу, та перекинути хрещену, яка в цей час мусила ще й підганяти «коней», приказуючи, щоб хутчіше їхали. «Коні» відмовлялися везти, вимагаючи горілки. Хрещена, взявши з дому горілки та чарку, частувала їх. 

Згодом «коні» знову зупинялися і просили їсти. Для цього випадку в хрещеної була «качка» – хлібина у вигляді качки, власноруч спечена нею і обтикана пір’ям. Усі говорили, що качку потрібно обсмалити і везли хрещену до господи молодої. На воротях уже палало багаття, через яке протягували хрещену на гілляці. За таке катання хрещена частувала коней горілкою та «качкою». Потім коровайниці ішли до печі, виймати короваї.

Дівич–вечір

У суботу ввечері, напередодні весілля, молода збирала подружок на дівич-вечір. Цього вечора подруги молодої готували віночки, прикрашали весільне деревце, тощо.

Весільне гільце могло бути деревцем або гілкою вишні, клена, сосни або калини. В Дівич-вечір, подруги нареченої вбирали гільце зіллям, квітами, барвистими стрічками, паперовими квітами - тобто вили символічне «кубельце» для молодої пари. Гільце разом з короваєм стояло під час весілля на столі перед нареченими.

«Після обіду в Немидорового дядька на застеленому столі стояло соснове гільце, обквітчане колосками вівса, калиною та барвінком. На столі лежав здоровенний коровай, обтиканий голубами, позолоченими сухозліткою; кругом короваю лежали шишки», – пише Іван Нечуй-Левицький в творі «Микола Джеря».

Обрядове весільне дерево символізувало собою дівочість нареченої, чистоту шлюбу,  красу взаємовідносин молодих. Витоки цієї традиції беруть свій початок з дохристиянських часів, пише в книзі «Українська міфологія та культурна спадщина» Олексій Кононенко. Напевно гільце – є символом божественного дерева богині кохання Лади, відображенням слов'янського звичаю побрання молодих під священними деревами. 

Реконструкція весілля на фестивалі у Полтаві

Молоду одягали у весільний вінець подруги. Вінок плели з польових квітів, рути-м'яти, вплітаючи барвінок – символ вічного кохання. Пізніше традиція зазнала трансформації і вінок виготовляли з воску та паперових квітів. До весільного вінка дружки кріпили багато різнокольорових стрічок.

Вінок і стрічки – символи дівочої долі, честі, вроди, щасливої долі. Вважалося, що вінок – не тільки головний убір, він оберігав дівчину від злих духів, нечесті, хвороб, лихого ока. 

До вінка прикріплювалися коротші від кіс кольорові стрічки. Кожен колір стрічки був символом. Світло-коричневий  - символ землі, жовтий – сонця, світло-зелений - символ живої природи, темно-зелений – краси та юності, синій – неба, блакитний – води, жовтогарячий – символ хліба, фіолетовий - розуму, малиновий – щирості, рожевий – багатства, білий – символ чистоти.

Реконструкція весілля на фестивалі у Полтаві

*****

У неділю наступного дня розпочинався новий етап - безпосередньо святкування весілля, вінчання та післявесільний етап з коморою та циганщиною. Про ці полтавські обрядові традиції ЗМІСТ розповість згодом.

За матеріалами досліджень Олени Щербань та Зої Босик