Лік втрат, який не хочеться вести, готовність віддати останнє для продовження боротьби, злиті в одну нескінченну добу дні року, що розпочався 2022-го і завершиться нашою перемогою. На перші роковини повномасштабної війни підбиваємо підсумки ціннісним зрушенням, яких зазнало українське суспільство перед лицем давнього ворога.
Про церкву як осередок волонтерства, пронизане імперськими ідеями російське православ’я, тиск на священників та символічну «деокупацію» Києво-Печерської Лаври ЗМІСТ поговорив із митрополитом Полтавським і Кременчуцький Федором – ієрархом Помісної церкви України. Підсумовуючи найкривавіший рік сучасної історії, говоримо про небезпеку нерозбірливості в духовному житті та відповідальність кожної людини за образ усієї спільноти.
Як живе центральний храм Полтави під час війни
Одним із символів стійкості полтавців у великій війні є Свято-Успенський собор, який став осередком волонтерського руху з перших днів повномасштабного вторгнення Росії. Храм, який у 1934 році зруйнували більшовики, утвердивши своє панування над Україною. Майже століття потому зусилля тисяч людей зробили так, щоб історія не повторилася.
У лютому 2022 року церква перетворилася на один із пунктів збору гуманітарної допомоги в Полтаві, куди волонтери щоденно несли речі, їжу, обладнання для захисників та постраждалих від війни цивільних.
«Цей рік ми ділили територію з волонтерами. Перші місяці собор був хабом, навколо якого об’єдналося суспільство й волонтерські організації. Віряни перемістилися до дзвіниці, як це було колись, коли собор відбудовували. Ми дещо скоротили богослужіння, зважаючи на повітряні тривоги».
Виклики повномасштабної війни спонукали реформувати служби в соборі. Митрополит Федір говорить, що раніше духовенство храму практикувало поєднання вечірніх та ранкових богослужінь, нині ж у графіку вони відокремлені. Для впорядкування сусідства з волонтерами простір споруди розмежували.
«Зараз ми розділили собор навпіл. Символіка православного храму – це маленька модель усесвіту. Він поділений на три частини: притвор, храм і вівтар. Це модель реальності, у якій ми живемо. Притвор символізує наше земне життя – у соборі він служить волонтерським хабом. Храм уособлює ангельський, духовний світ – там моляться віряни. Вівтар символізує місце, де перебуває трансцендентний Бог: абсолютно недосяжний, святий, незбагненний».
Окрім волонтерів, довкола Свято-Успенського собору з 2014 року гуртувалися родини полеглих воїнів, яких відспівували в храмі. У той час прощання відбувалися не так часто, тож священники мали змогу більше спілкуватися з рідними захисників.
«Найтяжчий момент був для мене особисто, коли привозили вночі тіло бійця й рідні зустрічали його в соборі. Ми цілу ніч читали церковні тексти, які потрібні на поховання, і весь цей час родина була з воїном. Це давало можливість з ними спілкуватися. Уже напрацювали методику для роботи з рідними. Потім теж тримали над ними духовну опіку».
Ситуація змінилася з початком повномасштабної війни. Росіяни довго готувалися до цього етапу вторгнення, тож кожен звільнений у боротьбі метр української землі коштує здоров’я та життя багатьом захисникам. Кількість відспівувань у соборі зросла. Владика Федір говорить, що масовість цієї війни ускладнила комунікацію священників із родинами воїнів: спілкування відбувається рідше й здебільшого завдяки попереднім зв’язкам або зверненням до храму після прощання.
«Ми відспівували чоловіка, який добровольцем пішов на фронт. Він був керівником маленької будівельної бригади, яка робила ремонт в адміністративних приміщеннях собору. Робота обірвалася на половині: у деяких кімнатах її завершили, а одна залишилася. Домовилися, що після війни Віктор завершить цей ремонт. Але, на жаль, ми відспівали його».
Куди веде українців російське православ’я
У світській площині українське суспільство демонструє здебільшого одностайну оцінку дій Росії, проте в релігійному вимірі люди все ще позбавлені чітких орієнтирів. Значна частина вірян продовжує відвідувати Українську православну церкву московського патріархату, не усвідомлюючи її небезпеки.
«Вона належить російському православ’ю, тобто підпорядкується патріархові Кірілу. Вони проводили якісь збори, але це все маскування. Насправді УПЦ в Україні є частиною російської церкви, що вичікувала. Це озвучували мені священники після переходу до ПЦУ: їхні “колеги” радили почекати, доки стане зрозуміло, якою буде влада», – каже митрополит Федір.
Зусиллями росіян церква в Україні розділена. Цьому сприяє розмита позиція московського патріархату, що гальмує самовизначення пересічних жителів на користь Православної церкви України. Складається так, що патріотично налаштовані україномовні люди продовжують триматися УПЦ. Так працює російська «м'яка сила», яка поширює свій вплив через церкву.
«У людини часто буває так: трапляється якась криза, вона шукає бога, приходить до храму. Чує спів, бачить богослужіння, її це захоплює. Людина відчуває дію благодаті божої, починає ходити до цього храму московського патріархату. У неї все перемішується: вона розуміє, що знайшла якесь духовне пристановище, але водночас російське православ’я пронизане ідеями “русского міра”».
Поширенням інфікованого імперськістю релігійного вчення ворог хоче повернути до своєї орбіти Україну з її спадкоємністю від Київської Русі, куди християнство прийшло з Візантії. Таким чином Росії мариться дорівнятися великим імперіям минулого, бо амбіції не дозволяють визнати реальне походження. Для цього використовують ідею Москви – Третього Риму та тезу про російське православ’я як матір української церкви.
«Чому вони хочуть Україну завоювати? Бо без Києва в них не працює зв’язок між Константинополем і Москвою: перший Рим впав, другий Рим – це Константинополь (хоча він був Новим Римом, але московити назвали його другим). Усі, хто прагнуть бути великими, хочуть легітимізувати себе спадкоємством від Римської імперії. Московити, які ніяк до неї не стосуються, бо є нащадками Золотої Орди, хочуть прив’язати себе до блиску Риму. Але без Києва це неможливо зробити: якщо він не завойований ними, значить ця теорія не працює», – говорить митрополит.
Здобуття Томоса, що засвідчив існування незалежної помісної церкви українського народу, ставить під питання канонічність московського православ’я. Життєздатною й переконливою легенду про «церкву-матір» не робить навіть чудодійна альтернативна логіка росіян.
«Імперські ідеї наскрізь пронизують російське православ’я. Візьміть Казанську ікону Пресвятої Богородиці. У кожному храмі чи навіть хаті віруючих вона є. Проте це ікона, яка не пов’язана з Україною жодним чином. Це Татарстан, московити вважають її покровителькою Москви. Що священник буде говорити, проповідуючи вшанування пам’яті ікони Божої Матері? Зрозуміло, що буде розповідати про російське православ’я. Візьміть Олександра Невського, Сергія Радонезького або політичну канонізацію царя Миколи ІІ. Це присутнє в цьому православ’ї, ці ідеї продають разом зі справжньою благодаттю. Вони пронизують людину, вводячи в стан умовної шизофренії».
Уникнути цього роздвоєння можна тільки одним способом – порвати з російською церквою. Але наразі готовність до цього демонструє порівняно незначна частина спільнот вірян УПЦ МП.
Що заважає священникам переходити до ПЦУ
З майже 500 парафій Української православної церкви московського патріархату на Полтавщині після початку повномасштабного вторгнення до ПЦУ перейшли щонайменше 15. Владика Федір наводить два фактори, що викликають зволікання релігійних громад. Найбільш визначальний – вплив керівництва двох єпархій московського патріархату в області.
«Позиція митрополитів дуже жорстка: вони залякують священників. Якщо ви перейдете, отримаєте заборони. Деякий час таким священникам телефонують або пишуть повідомлення їхні колеги з осудом або грубим засудженням дій. Позиція єпископів – тримати всіх у кулаці й залякуваннями не дозволяти переходити. Вони працюють у двох напрямках. По-перше, священників лякають різними церковними заборонами й покараннями, а друге – їм розповідають, що ПЦУ неканонічна. Щоб не робила ПЦУ, вона ніколи не буде канонічна, бо така позиція Москви».
Менш визначальним фактором, за думкою митрополита Федора, є духовенство під впливом російської пропаганди з її наративами про розкольництво української церкви:
«Це сидить в головах частини священників, вони ніби на роздоріжжі. Розуміють, що не будуть із Москвою. Є, мабуть, маленький відсоток, принаймні на Полтавщині, священників, які зачаїлися й все ж таки є прихильниками патріарха Кіріла й російського православ’я. Є й такі, тому що роки пропаганди вони насаджували це людям і самі себе переконували».
Ворожа пропаганда прокладала дорогу танкам різними шляхами, зокрема й через релігію. Невизнання ПЦУ добре укладається в історію з «одним народом», тож наступним кроком була ліквідація її представників.
«Переконаний, що дуже багато священнослужителів саме цієї церкви входили до списку, який готували московські нелюди для знищення за їхню патріотичну позицію. Я впевнений на 100%, що в цьому списку є імена українських священників: капеланів, волонтерів, адже дуже багато з них їздили на фронт, допомагали. Фактично кожна релігійна громада з 2014 року стала маленьким волонтерським центром української церкви на відміну від російської».
Завдяки захисникам на більшості території України цей сценарій росіянам реалізувати не вдалося.
Новий календар та символічна «деокупація» Києво-Печерської Лаври
Відмежування від російського православ’я лежить у площині не тільки переходів парафій московського патріархату до ПЦУ. Важливим ідентифікатором української церкви також стане перехід на новий календар, за яким нерухомі релігійні свята відзначатимуть разом із католицьким світом. Митрополит Федір каже, що Помісна церква працює в цьому напрямку, але не планує нав’язувати рішення парафіям:
«До війни ми гадали, що якщо перейдемо на новий календар, то поставимо стіну між вірянами ПЦУ й тими, хто залишися в московському патріархаті. Тому ми відтягували цей процес. Зараз бачимо, що навпаки нам треба взагалі відокремитися від московського православ’я й календар буде показником української церкви. Тому ми рухаємося в цьому напрямку, але нам потрібно готувати вірян. Ми не хочемо, щоб це була ухвала Синоду, спущена зверху. Це має бути усвідомлене рішення кожної релігійної громади».
За словами митрополита, щодо переходу на новоюліанський календар до нього звернулися громади, де більшість парафіян прийшли з московського патріархату або взагалі вийшли з підпорядкування УПЦ. Вони налаштовані на радикальний відхід від російського православ’я навіть у площині церковного календаря.
Варто розуміти, що перехід на нову систему відліку часу охоплює цілий цикл релігійних свят і не може бути вибірковим.
«Багато людей думали, що тільки Різдво 25 грудня, але все має свою логіку. Різдво прив’язане до Благовіщення. Від Благовіщення до Різдва 9 місяців. Згідно з нашим віровченням, коли Дух Святий зійшов на Богородицю й вона завагітніла безмужньо, то через 9 місяців народився Ісус Христос. Тому Благовіщення має бути 25 березня, а Різдво – 25 грудня. І всі ці свята, усе коло має зміститися».
Владика Федір прогнозує, що тенденція до впровадження нового календаря в парафіях буде зростати й згодом на нього перейде вся церква, хоч частина громад може жити за старим.
«Церква – це віряни та священники, тому відповідальність за життя церкви та рішення лежить не тільки на священнослужителях, але й на вірянах. Те, як ми представляємо церкву своїм життям, це теж відповідальність кожного хрещеного. У нас хрещені 75%, але усвідомлюють, що вони християни де-факто набагато менше».
Історичною подією для утвердження Помісної церкви стало перше різдвяне богослужіння в Успенському соборі Києво-Печерської лаври українською мовою. До цього служби там проводила тільки Українська православна церква московського патріархату старослов’янською або російською мовами.
Митрополит Федір, тоді ще у сані архієпископа, взяв участь у цьому богослужінні й охарактеризував його значення для України так:
«Це одна з наших духовних перемог – як деокупація Херсону. Це великий поступ, бо Лавра є святинею українського народу й вона не може перебувати в орбіті московського православ’я. Мені так випало, що я брав участь у тому богослужінні там і відчув цю атмосферу. Коли чекали митрополита ще перед початком богослужіння залунала колядка українською мовою. Усі віряни й священники почали колядувати. Це було особливе піднесення. За 300 років уперше там пролунало українське слово. Я думаю, що це якийсь переломний етап. Це означає, що московського православ’я в Україні не має бути й не буде».
Обкладинка Юлії Сухопарової