Обкладинка ЗМІСТу
У червні виповнюється три роки з дня загибелі полтавця Богдана Заіченка – офіцера зенітно-ракетних військ із позивним «Доцент». Його військовий шлях розпочався ще у 2015 році зі строкової служби та таємного для рідних виїзду в зону АТО. Завершився ж на гарячому Шахтарському напрямку на Донеччині, де 27-річний захисник отримав смертельне поранення, рятуючи свій підрозділ.
Він починав свій шлях як допитливий хлопчик, який прагнув розібрати до гвинтика кожен механізм, аби збагнути, як влаштований цей світ. Проте історія рідної країни рано покликала Богдана Заіченка захищати світ. Ставши офіцером зенітно-ракетних військ, «Доцент» присвятив своє життя захисту українського неба.
За кілька годин до смерті Богдан Заіченко телефонував мамі й говорив про авіамоделі. Про своє захоплення, яке супроводжувало його від дитинства до останніх днів життя. Молодий офіцер зенітно-ракетних військ будував плани на майбутнє, мріяв про власний будинок, доньку-першокласницю та мирне життя після перемоги. Наступного ранку його серце зупинилося після важкого поранення на Донеччині.
До третіх роковин загибелі Богдана Заіченка ЗМІСТ розповідає історію життя, що обірвалося у 27 років. Це історія хлопця, який свідомо обрав військову службу після початку війни й віддав життя, захищаючи українське небо. Сьогодні його пам’ять живе не лише у спогадах рідних і побратимів, а й у справах, які продовжує його мама, втілюючи мрії та цінності свого сина.
Хлопчик, який хотів зрозуміти, як влаштований світ
Богдан Заіченко народився під Полтавою у Диканьці. Його дитинство минало між різними містами України через військову службу батька. Родина певний час жила на Волині, згодом – у Харкові, а потім повернулася до Полтави. Важливе місце у його житті займали бабусі та дідусі, які брали активну участь у вихованні онука. Канікули в селах, турбота рідних і відчуття великої родини стали для нього тим надійним фундаментом, на якому формувався його характер.
«Бабусі й дідусі його дуже любили. Він виростав у любові й турботі. Часто бував у них у селах, проводив там багато часу. Пам’ятаю історію, коли він ще маленьким сховався в сіні через дорогу від двору, а всі його шукали. Їздили на мотоциклі, хвилювалися, не знали, що думати. А він просто лежав і дивився, як його шукають. Вийшов лише тоді, коли його покликала сусідська дівчинка», – каже Аліна Кметь.
Змалку юнак вирізнявся допитливістю та невтомним бажанням зрозуміти, як влаштований світ. Будь-який предмет міг опинитися розібраним на деталі лише для того, щоб дізнатися, що приховується всередині. Через цю невгамовну цікавість траплялися й кумедні пригоди, які згодом стали родинними спогадами.
У школі він був звичайним хлопцем із власними труднощами та перемогами. Навчання не завжди стояло для нього на першому місці, проте він знаходив себе в тому, що справді захоплювало. Особливу роль у його житті відіграв спорт. Богдан Заіченко займався баскетболом, важкою атлетикою, єдиноборствами, із задоволенням брав участь у змаганнях і поступово виховав у собі дисципліну та наполегливість
«Він був дуже добрим хлопчиком. Як і всі діти, міг і уроки пропустити, і не завжди хотів учитися, особливо коли я багато працювала й виховувала його сама. Але в ньому ніколи не було злості чи байдужості. Він дуже любив спорт, особливо баскетбол. Завжди з таким захопленням брав участь у змаганнях, радів нагородам, грамотам. Потім уже сам зрозумів, що спорт потрібен людині, і почав займатися серйозніше і важкою атлетикою, і єдиноборствами. Коли йому щось подобалося, він віддавався цьому повністю», – розповіла мама воїна.
Одним із найсильніших захоплень стало авіамоделювання. Воно переросло зі звичайного гуртка у справжню справу життя. Богдан не лише будував моделі, а й об'єднав навколо цього хобі цілу спільноту однодумців. Навіть у дорослому віці продовжував підтримувати зв'язок із людьми, які поділяли його інтерес до авіації та техніки.
«Одним із найбільших його захоплень було авіамоделювання. Він дуже любив цю справу. Починав ще в гуртку, а потім це залишилося з ним на все життя. Уже дорослим створив у Facebook групу для людей, які займаються авіамоделями. Там спілкувалися, продавали моделі, обговорювали свої роботи. Навіть під час війни він говорив мені, щоб я іноді переглядала групу, схвалювала нових учасників і стежила, щоб не було російських ботів. Це була справа, яка приносила йому справжню радість».
Ще однією його пристрастю була історія. Те, що починалося зі шкільного захоплення, з роками перетворилося на глибокий і вдумливий інтерес до минулого України. Він багато читав, аналізував історичні події, цікавився військовою історією та годинами міг дискутувати про постаті радянських полководців, їхні прорахунки під час Другої світової війни та роль радянської влади у долі народів.
Цей інтерес був для нього не лише книжковим. Значною мірою його світогляд формували родинні історії, які передавалися з покоління в покоління. Богдан добре знав про випробування, які випали на долю його бабусі. Це був Голодомор, що забрав рідних, примусові роботи в Німеччині під час війни, а згодом і дев’ять років репресій у сталінських таборах.
«З дитинства він почав захоплюватися історією. Спершу як шкільним предметом, а згодом усе глибше занурювався в минуле України. У нас часто виникали дискусії, зокрема щодо радянських полководців і постатей радянської епохи. Він по-своєму осмислював Ватутіна та інші символи того часу, критично ставлячись до їхньої ролі та рішень. Не сприймав радянських наративів і говорив про ціну, якою оплачувалися ті сторінки історії, про долі невинних людей. Він завжди ухвалював українську повстанську армію. І для нього цей прапор червоно-червоний був до кінця життя», – каже мама воїна.
Після школи хлопець вступив до Полтавського коледжу харчових технологій, де здобував спеціальність, пов'язану з електромеханікою та програмуванням. Саме там він уперше серйозно розкрив свій технічний потенціал. Залишений ним дипломний проєкт ще довго слугував навчальним матеріалом для студентів. Згодом він продовжив освіту у Харківському національному університеті Повітряних Сил, де він продемонстрував високі результати та зовсім інший рівень ставлення до знань, ніж у шкільні роки.
Як історія України привела Богдана Заіченка до усвідомленого вибору військової служби
Якщо в дитинстві Богдан Заіченко захоплювався історією, то в юності вона почала формувати його світогляд. Він багато читав про минуле України, цікавився визвольними змаганнями, дискутував із рідними про події, які ще недавно вивчалися зовсім інакше. Особливо гостро він сприйняв російську агресію 2014 року. Анексія Криму та війна на Донбасі стали для нього особистим викликом. Ще студентом він переконував близьких, що війна не завершиться сама собою і що нерозв’язані проблеми неминуче повернуться у майбутньому.
У той час хлопець навчався в коледжі харчових технологій. Він уже захоплювався технікою, програмуванням, мав власні інтереси та плани на майбутнє. Але новини зі сходу країни дедалі більше привертали його увагу. Він стежив за подіями на фронті, знав про бої за Донецький аеропорт, Іловайськ, Дебальцеве, добровольчі батальйони та втрати українських військових. Для нього це не було чимось далеким.
Коли у 2015 році настав час проходити строкову службу, Богдан Заіченко наполегливо домагався можливості потрапити до війська. Це рішення викликало занепокоєння в родині, адже він мав певні проблеми зі здоров’ям. Лікарі не приховували своїх сумнівів щодо його придатності до армійського життя. Однак жодні перестороги не змогли похитнути його намір. За словами матері, він був переконаний, що має служити, і не розглядав інших варіантів.
«У 2015 році він закінчував коледж і мав іти на строкову службу. Лікарі не дуже хотіли його пропускати через проблеми зі здоров’ям. Але він настільки прагнув служити, що нікого не слухав. Він був упевнений, що має бути в армії. Я, як мама, дуже переживала. Це був той час, коли щодня приходили новини про загиблих, про бої, про зниклих безвісти. Тоді все це було дуже страшно», – каже мама воїна.
На його вибір вплинув і приклад батька-військового. Хоча батьки давно жили окремо, хлопець підтримував із батьком зв’язок і з дитинства цікавився військовою тематикою. Його приваблювали дисципліна, відповідальність і відчуття причетності до чогось більшого, ніж особисті інтереси. Під час строкової служби він швидко адаптувався до нового середовища. Для багатьох юнаків армія ставала вимушеним етапом життя, але для Богдана Заіченка вона виявилася місцем, де він почувався на своєму місці.
«Коли він приймав присягу в Десні, це була дуже важлива подія для нього. Він завжди нагадував мені про цю дату – 6 грудня, День Збройних сил України. Для нього це було особливе свято. Він дуже пишався тим, що став військовим. Навіть через роки пам’ятав той день до дрібниць».
Невдовзі строкова служба перетворилася на значно серйозніше випробування. Попри те, що тодішнє законодавство обмежувало участь строковиків у бойових діях, Богдан опинився в зоні проведення антитерористичної операції. Причому рідним він про це не повідомив. Мати дізналася про перебування сина на фронті випадково – побачивши його у телевізійному сюжеті.
«Найстрашніше було те, що про його участь в АТО я дізналася випадково. Ми сиділи з кумою, дивилися телевізор і раптом побачили його в сюжеті. Спочатку навіть не повірили своїм очам. Потім перемотали відео й зрозуміли, що це справді Богдан. Я не знала, що він перебуває на фронті. Він нічого мені не сказав, бо не хотів, щоб я хвилювалася. Напевно, тоді я вперше по-справжньому зрозуміла, що війна вже увійшла в наше життя і що мій син перебуває там, де щодня гинуть люди», – розповіла Аліна Кметь.
Свою першу війну Богдан зустрів у районі Новотошківського на Луганщині – одному з населених пунктів, який у ті роки регулярно опинявся під обстрілами. Саме там він уперше відчув, що таке реальна небезпека. Пізніше розповідав матері про випадок, коли снайперська куля пролетіла зовсім поруч. Для молодого військового це стало моментом усвідомлення крихкості людського життя.
«Там поруч із ним пролетіла снайперська куля. У нього тоді був сильний стрес, дуже змінився стан. Він дзвонив, плакав у слухавку, просив пробачення. Я зрозуміла, що він тоді вперше по-справжньому відчув запах смерті. У тій зоні все було по-іншому або ти, або тебе. ».
Після повернення із зони АТО близькі помітили зміни. Він подорослішав, став стриманішим і серйознішим. Війна навчила його цінувати час, відповідальність і людей поруч. Водночас пережите не відвернуло Богдана Заіченка від армії, а навпаки зміцнило впевненість у правильності обраного шляху.
Повернувшись до цивільного життя, він продовжив навчання, але вже чітко знав, із чим хоче пов’язати майбутнє. Вступ до Харківського національного університету Повітряних Сил стало логічним продовженням цього вибору. У 2021 році Богдан Заіченко закінчив ХНУПС з відзнакою і розпочав службу офіцером. Попереду були ротації на півдні України, служба поблизу Азовського моря, чергування та виконання бойових завдань.
Енергодар: випробування небом та перша нагорода
Початок повномасштабного вторгнення застало молодого офіцера на Херсонщині. Війна увірвалася в його життя о третій ночі, коли на екранах моніторів з’явилися перші тривожні спалахи, які дехто помилково намагався списати на мирні свята. Проте за лічені хвилини прогриміли перші страшні вибухи, які назавжди розділили життя на «до» та «після».
Свій власний символ цієї війни він створив сам. Натхненний кінематографом, офіцер обрав позивний «Доцент» і власноруч розробив унікальний дизайн шеврона для своєї обслуги. На жаль, побачити втілення свого задуму в тканині йому так і не судилося, адже готовий шеврон прийшов саме в той день, коли з ним прощалися.
Далі його служба була пов’язана із Запорізьким напрямком. Богдан Заіченко виконував завдання в районі Енергодара, де українські сили обороняли підступи до міста та контролювали критичну інфраструктуру, зокрема атомну електростанцію. Ситуація там змінювалася стрімко: повітряні тривоги, рух техніки, постійна загроза авіації та диверсій. У цей період він працював у складі зенітно-ракетного підрозділу, де відповідав за чергування та реагування на повітряні цілі.
Перші бойові виходи в Енергодарі супроводжувалися колосальною психологічною напругою. Небо кишіло ворожою авіацією, і під шквалом емоцій та недосвідченості спершу траплялися промахи. Проте «Доцент» зумів опанувати себе і приземлити ворожий гелікоптер. За цей подвиг його відзначили орденом «За мужність» III ступеня.
«Під час першого бойового завдання у нього було багато так званих “прогавин”. Можливо, це була й певна нервова нестабільність, адже, як він казав, тоді постійно з’являлися ворожі гелікоптери, одного запускаєш, не можеш збити, з’являється інший. Інколи навіть комбат, за його словами, сам починав нервувати. Але згодом він зібрався і все ж таки збив ворожий гелікоптер. Тоді він проходив службу в районі Енергодара, охороняв атомну електростанцію. Він колись сказав одну фразу, каже: "Мама, вона така страшна, здорова, що я, мабуть, по ночам буду світитися"», – розповіла мама воїна.
За словами Аліни Кметь, оборона Енергодара запам’яталася воїну не лише запеклими боями, а й контрастом цивільного життя. Були і професійні суперечки з місцевими фермерами через розгортання бойової техніки на полях, які швидко згасали перед розумінням спільної загрози. Були й зворушливі моменти, коли місцеві жителі підтримували та годували військових.
Коли сили стали нерівними і захисники були змушені відходити через брак засобів для оборони, найбільшим болем для Богдана Заіченка став сором перед місцевими мешканцями. Він розумів, що залишатися там без належної зброї означало підставити під удар цивільних, оскільки ворог нищив усе на своєму шляху.
«Охороняли до тих пір, поки у них була можливість. Поки щось було, чим було одбиватися. А потім, коли вже підходили москалі, то мешканці кажуть: “А куди ж ви от ходите?”. А богдан каже: “Так було соромно сказати, що немає чим оборонятися”. Тому що, якщо вони там залишилися, то туди б вони (росіяни – прим. авт.) гатили. Постраждали б ще й мешканці».
На початку літа 2022 року підрозділ пережив один із найстрашніших авіаударів на Запоріжжі. Через ворожу наводку російська авіація методично та безжально бомбила СТО, де перебували військові. Три години поспіль підвал, у якому ховалися бійці, здригався від прильотів. Хлопці втрачали свідомість від контузій та браку кисню, молячись про порятунок.
Згодом його перевели на Донецький напрямок. Там він проходив службу в районах Лиманського та Курахівського напрямків, зокрема поблизу Шахтарського та Курахового. Це були ділянки фронту з постійними обстрілами та активною роботою артилерії й авіації противника.
На Донеччині умови ускладнювалися не лише бойовими діями, а й технічними обмеженнями. Підрозділ працював із застарілою технікою, яка часто виходила з ладу. Бували випадки, коли бойова машина зупинялася просто в полі, і екіпаж змушений був залишатися на відкритій місцевості протягом кількох годин, очікуючи можливості евакуації або ремонту. Частину техніки доводилося відновлювати власними силами або вивозити на ремонт навіть до Києва.
«У них була військова машина старого зразка, і з нею постійно виникали проблеми. Одного разу вона просто стала посеред поля. Хлопці п’ять годин простояли на відкритій місцевості без жодного укриття. Техніка була не в найкращому стані для такої роботи. Неодноразово він їздив із запчастинами до Києва, ремонтував машину і знову повертався на фронт. Отака була війна. Бувало, що й сам охороняв цю машину. Я питала: “А що, немає кому?”. А він відповідав: “Мама, уявляєш, немає кому”»
Окремим викликом була постійна логістика, переміщення між позиціями, забезпечення підрозділу та підтримка працездатності техніки. Частину необхідних витрат і ремонту військові покривали самостійно або за підтримки побратимів і друзів.
У цей період накопичувалося й фізичне виснаження. Після тривалих чергувань і постійних обстрілів стан особового складу суттєво погіршувався, однак Богдан Заіченко продовжував виконувати завдання без перерв або тривалого відпочинку.
«Богдан ніколи ні на що не скаржився. В останні місяці на Донеччині, де він згодом і отримав поранення, я побачила, як сильно він змінився. У нього були неймовірно втомлені, червоні від недосипу очі та повністю виснажене обличчя. Лице моєї дитини, яка передчасно подорослішала на цій проклятій війні. Якщо раніше він завжди був затятим оптимістом, то там утома вже накопичилася до межі. Життя мого сина виявилося таким коротким, але він встиг отримати свої заслужені нагороди, встиг захистити нас і залишити по собі чесне, незаплямоване ім'я офіцера».
Трагічний червень та останній бій на Донеччині
Для матері Богдана Заіченка найважчими залишилися не спогади про день загибелі, а ті дрібниці, які тепер здаються передвісниками великої втрати. Останні місяці його життя минали між бойовими виїздами, ремонтом техніки та короткими поверненнями додому. Війна навчила його цінувати звичайні речі: неспішні розмови, можливість побути поруч із рідними, відчуття мирного життя, якого на фронті дедалі більше бракувало.
Навесні 2023 року Богдан Заіченко у складі мобільної групи протиповітряної оборони тримав оборону на Шахтарському напрямку на Донеччині. Перший удар вдалося пережити 6 травня. Тоді під час виконання бойового завдання позиції групи атакував ворожий безпілотник «Ланцет». Хлопці намагалися збити повітряну ціль, але забракло часу на евакуацію. Того дня Богдан Заіченко втратив побратимів. Від прямого влучання та пекельної пожежі від великої бойової машини залишився лише понівечений бампер.
«За місяць до свого поранення Богдан виїжджав на місце, де "Ланцет" влучив у машину з хлопцями. Від великої військової техніки залишилися лише бампер і кулемет. Він показував мені відео і казав, що забирати там уже нічого. Для мене це було справжнє жахіття, бачити, як за лічені секунди від машини не лишається майже нічого».
Воїн розумів, що для ефективної боротьби та майбутнього наступу підрозділу критично потрібен надійний транспорт, адже старі автівки постійно виходили з ладу. Спільними зусиллями його рідного коледжу, знайомих та завдяки власним збереженням Богдана вдалося придбати необхідний автомобіль.
Рівно через місяць після першої трагедії, 6 червня розрахунок Богдана Заіченка знову опинився під прицілом ворожого «Ланцета». Побачивши ціль він зорієнтувався та встиг евакуювати своїх підлеглих у безпечне місце. Один із побратимів вийшов, щоб відстрілювати безпілотник, і Богдан не залишив його самого, піднявшись на допомогу. Попри те, що весь підрозділ перебував в укриттях у радіусі двохсот метрів, підступний уламок від вибуху, що розлетівся навколо, поцілив саме в Богдана, пробивши бронежилет і завдавши важкого поранення в груди та легені.
«Мені розповідали, що під час атаки він помітив ціль і допоміг вивести свій розрахунок у безпечніше місце. Коли один із побратимів вийшов відстрілюватися по "Ланцету", Богдан був поруч із ним. Усі інші перебували в укритті. Осколки розлетілися на сотні метрів, але смертельне поранення отримав лише він. Уламок пробив бронежилет, влучив у груди та легені».
Навіть у ці критичні хвилини його не полишала залізна воля та почуття гумору. Він рвався сам сісти за кермо щойно купленого автомобіля і навіть намагався підбадьорювати товаришів жартами. Богдана оперативно доставили до лікарні в Курахове і медичні документи вселяли надію, що пораненого воїна вдасться врятувати та евакуювати для подальшого лікування. Проте вже за кілька годин надія змінилася страшною звісткою.
Особливим спогадом для Аліни Кметь залишилася остання розмова із сином. У день поранення Богдан зателефонував їй близько третьої години дня. Вони говорили про його захоплення авіамоделюванням, яке він не полишав навіть під час служби. Ніщо не віщувало біди, тому мама була впевнена, що скоро знову почує його голос. Проте, 6 червня близько 23:00 серце захисника зупинилося.
«Коли його доставили до лікарні в Кураховому, нам говорили, що все буде добре, що він житиме. Я вірила в це до останнього. Уже планувала їхати до нього в Дніпро. А потім о п'ятій ранку пролунав дзвінок. Я думала, що зараз дізнаюся адресу госпіталю, куди його перевезли. Натомість почула, що мого сина більше немає. Я не могла в це повірити. Не вірила доти, доки сама його не побачила», – каже мама воїна.
Передчуття та мрії, які не судилося здійснити
Останні місяці життя Богдана Зіченка були сповнені роздумів про майбутнє та прості людські речі, за якими він сумував на війні. Востаннє рідні бачили його взимку 2023 року. У січні він приїхав додому лише на добу, щоб знайти деталь для ремонту військового автомобіля, а вже в лютому повернувся на похорон бабусі.
За роки війни Богдан Заіченко дуже змінився. Він по-іншому дивився на життя і гостро відчував різницю між фронтом та тилом. Його засмучувало, що не всі цивільні розуміють, через що щодня проходять військові. Особливо болісно він сприймав історії про неповагу до захисників, які ризикують життям заради безпеки інших.
Попри втому та непрості обставини, Богдан будував плани. Він відкладав гроші із бойових виплат, мріяв після війни купити власний будинок і почати спокійне життя. Найбільше ж хотів бути поруч із донькою та встигнути провести її до першого класу.
«Він дуже мріяв про мирне життя. Відкладав гроші з бойових виплат, хотів купити власний будинок. Найбільше хотів бути поруч із донькою і провести її до першого класу. Казав, що після повернення обов'язково розбереться зі своїми сімейними проблемами. У нього було стільки планів, але війна не дала йому шансу їх здійснити».
Під час останніх приїздів додому йому особливо хотілося спілкування. Він багато говорив із мамою про життя, дитинство, минулі образи та помилки. Ці розмови допомогли їм краще зрозуміти одне одного й сказати те, на що раніше не вистачало часу.
«Я досі не можу прийняти цієї несправедливості. Чому гинуть саме ті, хто захищає, хто воює, хто допомагає країні? Люди часто не розуміють, якою ціною їм далося право жити звичайним життям – ходити на роботу, сидіти в кав'ярнях, будувати плани на завтра. А тих, хто заплатив за це власним життям, уже ніколи не повернути. І з цим болем доводиться жити щодня».
Коли Богдан востаннє поїхав на фронт, ніхто не міг уявити, що ця зустріч стане прощальною. У пам’яті рідних він залишився не лише воїном, а й людиною з великими планами, мріями та бажанням жити далі після війни.
Обкладинка Ксенії Грабовської