Приклад для Полтави. Як у Франківську працюють з історією

Дуже охайний та чистий історичний центр з малоповерховою забудовою, чудова набережна навколо озера, завод, який ревіталізували та зробили ефективною громадською платформою замість того, щоб зносити. 

Але у цьому тексті я б хотів розповісти про те, як у Франківську працюють з формуванням позитивного враження про місто. І чому нам варто повчитися у франківчан. У минулих текстах я так чи інакше підіймав цю тему: 1, 2. А зараз поділюся інструментами, дієвість яких відчув на собі. 

Ввечері ми зайшли повечеряти у «Дім Мулярових». Крім назви на вивісці був вказаний ще рік заснування – 1909.  Це невеликий заклад, оформлений у колоритному прикарпатському стилі. Страви – відповідні, більшість з них не знайдеш у Полтаві або Києві. На виході, крім інших сувенірів, можна було придбати книгу про Стефанію Мулярову і у той самий час – збірник її рецептів. Я доволі допитлива людина, тому трохи порозпитував продавця. 

Переповім історію коротко: ресторан розташований у колишньому будинку адвоката Гольдфельда. Його невістка Стефанія Мулярова дуже смачно готувала і приймала на обіди/вечері багатьох відомих українців. Наприклад, метрополита Шептицького або Івана Франка. Пізніше у цій будівлі працювала перукарня. А коли у ній робили ремонт – знайшли у стіні книгу рецептів Стефи. Ця книга і стала точкою відліку для ресторану – усі страви тут готують за рецептами Мулярової. А щоб вони були автентичними, навіть придбали спеціальну піч. 

Одна з фішок Івано-Франківська — розкриватися через історії. А історії, як відомо, сприяють фокусуванню уваги та формуванню довіри. І «Дім Мулярових» – не єдиний приклад. У місті я помічав ще багато подібних вивісок з датами заснування закладів — кожен з них також має цікавий бекграунд. А у букіністичному магазині мені пропонували цілу підбірку якісних книжок про історію Франківська. 

Безумовно, Полтава з Марусею Чурай, Котляревським, скарбами Мазепи має не менший потенціал для формування сильного емоційного зв’язку між містом та його мешканцями та привернення туристів. Я свідомо перераховую те, що на самісінькій поверхні.

Насправді таких легенд, як і будівель, які мають 100-річну + історію значно більше. Наприклад, я би з радістю сходив у ресторан, який має довгу історію і скуштував ті страви, що любив Симон Петлюра, або поселився в готелі, де жила Леся Українка під час свого візиту в Полтаву. 

Але є ще один важливий нюанс – продуктивно використати історію — це не просто її згадати, а детально пропрацювати, як у випадку зі Стефою Муляровою. 

У нашому місті теж є громадська організація Save Poltava, яка робить дуже важливу справу і яку я дуже люблю. Але рух «Франківськ, який треба берегти» ще й став модним. Наприклад, я дізнався про нього через якісний мерч: розмальовку з визначними місцями та фактами про місто, магніти з уже згаданими дверима та предметами місцевого побуту, шкарпетки. 

Я перерахував лише те, що придбав. На сайті руху можна знайти ще більше «сувенірки»: календарі, горнятка, блокноти і навіть настільну гру про Франківськ. І поряд — дізнатися більше про долучення до проєктів та ініціатив громадського руху. Це чудовий приклад, як через якісні речі можна популяризувати місто, його історію та міфологію, і у водночас — привертати увагу до проблематики збереження історичної спадщини. 

Зроблю невеличкий спойлер — зараз ми з Артуром Кобзарем, який ініціював цей проєкт, вже згаданими Save Poltava та дизайнеркою Наташею Баранник працюємо над другою чергою історичних табличок про полтавські пам’ятки архітектури. Тому тема табличок, меморіальних дошок і всього з цієї опери мені дуже близька. Це те, що не лише формує міський простір, а і в дуже простому та швидкому доступі може розповісти його історію. 

Так, от про Франківськ. По-перше, тут розробили уніфікований дизайн меморіальних дошок — їх встановлюють як військовим, так і історичним діячам. Це не звичний для нас мармур, а скло. Такі дошки виглядають набагато легшими, привертають увагу і, як на мене, краще вписуються в архітектуру міста. Крім того, на кожній дошці є QR-код, перейшовши за яким можна дізнатися про ту чи іншу особистість більше. Це очевидний, але дуже корисний елемент інтерактивності. 

По-друге, у місті експериментують з форматами. Моя окрема любов — це мозаїчна пам’ятна дошка Наталії Кобринській — засновниці першої жіночої організації в Україні.  Ця дошка виглядає цікаво та яскраво — одразу хочеться роздивитися її поближче і сфотографувати. Як на мене, така логіка роботи з пам’яттю — найправильніша. 

Меморіалізація — це багато в чому робота з увагою. Безумовно, увіковічнити велику людину — важливо. Але якщо містяни та туристи просто проходитимуть повз об’єкт меморіалізації, не говоритимуть про неї, не захочуть дізнатися більше — то чи не втрачає така меморіалізація сенс?