Будівля «Колосу» пройшла шлях від просвітницького дому до головного кінотеатру міста, ставши символом культурного життя кількох поколінь. Її стіни пам’ятають театральні вистави, урочисті зібрання, зустрічі з кінозірками та студентські фестивалі. Наразі доля архітектурної пам’ятки під питанням: її майбутнє залежить від того, чи зможе місто знову зробити її центром культури й творчості.
Від завіси, написаної Григорієм Мясоєдовим, до сучасних широкоформатних екранів – «Колос» завжди був символом культури й дозвілля Полтави. Це місце, де кіно і театр ставали святом, а зустрічі з митцями перетворювалися на події, що залишалися в пам’яті на десятиліття. Після того, як кінотеатр «Wizoria» переїхав, через судові процеси та перевірки над долею будівлі на кілька років нависла невідомість.
Про заснування, найкращі роки існування та пусті зали кінотеатру «Колос» сьогодні ЗМІСТу розповіли історик Артур Ароян та член Союзу кінематографістів України і директор Всеукраїнського екологічного кінофестивалю «Полтава-Док» Олександр Калашник.
Від просвітницького будинку до звання театру
Первісне призначення будівлі зведеної у 1901 році мало назву просвітницький будинок або просвітницька будівля імені Миколи Гоголя та зводилась одночасно з земським музеєм і бібліотекою – це нинішні обласні архіви. Це був особливий тип споруди для губернських міст, де театр як окрема інституція не міг існувати юридично, тому в його приміщенні могли розташувати бібліотеку.
«У Харкові та Києві у ті часи міг існувати театр, а у Полтаві його не могло бути. Такі просвітницькі будівлі у менших повітових містах ще назвали народними аудиторіями. Наприклад, у Кобиляках була народна аудиторія, а у Лохвиці народний дім. Всі вони могли бути театрами фактично, але юридично їх так не називали», – пояснив історик Артур Ароян.
Наприкінці XIX століття оголосили конкурс на проєкт цієї будівлі, у фінал якого вийшли три архітектори. Перше місце отримав Олексій Трембицький, відомий тим, що проєктував театри й тюрми, це були два його основних види будівель. Своєю чергою, третє місце посів земський архітектор Олександр Шершов, який зрештою керував будівельними роботами у Полтаві, через те, що переможець фактично на момент будівництва перебував у Петербурзі.
Під час будівництва розраховували, що у залі вміщуватиметься понад тисяча глядачів, а сама сцена буде достатньо великою для театральних вистав:
«Завісу для сцени безкоштовно написав художник Григорій Мясоєдов. Оплатили лише матеріали, а вся робота була його подарунком. На щастя, ця завіса збереглася й нині знаходиться у Полтавському краєзнавчому музеї», – розповів історик.
Від моменту відкриття будівля стала центром важливих подій у Полтаві, тут проходили гастролі театральних і музичних труп, а також урочисті зібрання. Наприклад, на відкритті пам’ятника Івану Котляревському у 1903 році, саме ця будівля прийняла гостей і стала головним місцем святкувань. Уже в 1920-х роках у Полтаві з’явилася власна театральна трупа, і будівлю офіційно почали називати театром. Відтоді вона власне стала символом культурного життя міста.
«Сама будівля також назвалася театром, і короткий час мала назву оперного театру. Тобто тут це не залежить від розділу. Це залежить від репертуару і можливості цей репертуар реалізувати на сцені. Власне у Другу світову там був театр і ставили спектаклі», – каже історик.
Від зруйнованих фасадів до радянської архітектури
Під час Другої світової війни первісна будівля театру зазнала значних руйнувань. Під час бомбардування міста радянськими військами у квартал, де він розташовувався одна з бомб потрапила безпосередньо у саму будівлю.
«Є світлина, де видно, що всередині все було зруйновано: балкони, декор – нічого не залишилося. Вціліли лише фасади та периметр стін», – каже Артур Ароян.
Після війни постало питання, чи відновлювати театр в його первісному вигляді. Тоді архітектори навіть пропонували змінити фасади й зробити їх у стилі сталінської класики, але від цієї ідеї відмовилися. Достеменно невідома причина відмови, але він припускає, що це через те, що будівля була глибоко вбудована в квартал, що створювало проблеми з розбором руїн та під’їздом пожежних машин. До того ж радянські театри вимагали більше простору для масових заходів і мітингів, аніж дореволюційні.
У радянський період театри будували з просторими площами перед входом і колоннадами – галереями, де могли збиратися люди. У старих театрах цього не було, адже відвідувачі приїжджали каретами й одразу заходили всередину. Власне тому вирішили звести нову будівлю театру імені Миколи Гоголя на розчищеній площі по нинішній вулиці Соборності. Будівництво тривало кілька років, і в 1958 році театр відкрили, власне тоді ж постало питання, що робити зі старою будівлею. Її реконструювали під кінотеатр і розділили на два зали.
«Там, де був глядацький зал, зробили “блакитний”, а де була сцена, облаштували окремий глядацький простір – “Червону залу”. Пізніше їх називали зал №1 і зал №2».
Сценічну надбудову, яку раніше використовували для декорацій, демонтували. Так будівля перетворилася на кінотеатр «Колос», який став популярним серед полтавців. У кінці 90-х почали реконструкцію, а на початку 2000 року відкрили оновлений кінотеатр із сучасною системою звуку та широким екраном.
Будівля, що формувала культурну ідентичність Полтави протягом минулого століття
Протягом ХХ століття будівля набувала нових ролей, але до появи театру імені Миколи Гоголя вона була головним культурним центром Полтави. Тут відбувалися як розважальні заходи, так і серйозні події – збори інтелігенції, урочистості з нагоди відкриття пам’ятника Котляревському, театральні вистави та навіть «живі картини».
«Це був справжній центр української культури. Тут ставили вистави, проводили важливі зібрання. Будівля мала постійне значення для міста, на відміну від сезонних цирків чи спортивних змагань», – пояснює Артур Ароян.
Після відкриття театру, роль «Колоса» змінилася і він став головним кінотеатром Полтави. Навіть коли з’явився сучасний кінотеатр «Листопад», саме похід у «Колос» залишався для містян особливим ритуалом. Адже люди йшли туди як на урочистість, навіть попри втрату декору, будівля зберігала атмосферу представницького простору.
Будівля «Колосу» має не лише архітектурне, а й історичне значення. Тут встановлена меморіальна дошка подіям, які стали важливими для формування української національної ідеї:
«У цій будівлі проходили зібрання, де вперше публічно декларували прагнення до об’єднання України. Це був справжній демарш проти заборони української мови в Російській імперії. Хоча виступати українською тоді могли лише гості з Австро-Угорщини, саме цей момент став символом боротьби за культурну ідентичність. Полтава поступово утверджувалася як один із центрів українського культурного життя. Важливим поштовхом стала ініціатива встановлення пам’ятника Котляревському. Саме навколо цього проєкту об’єдналася українська інтелігенція і Полтава стала точкою прикладання зусиль для розвитку культури».
Розквіт кінотеатру у радянський період під керівництвом Павла Калашника
Про роль «Колосу», як головного культурного осередку у Полтаві в післявоєнний період ЗМІСТу розповів син першого директора кінотеатру Олександр Калашник. Чоловік добре пам’ятає ті роки і як його батько керував й розвивав напрямок кіномистецтва у місті. Власне у ті роки «Колос» був символом міського дозвілля, простором, де формувалася культурна атмосфера міста.
«Треба розуміти ті часи. Тоді головним мистецтвом було кіно, тож кінотеатри відігравали величезну роль. Були навіть пересувні кінопокази, які їздили по селах, і люди їх дуже чекали», – розповів Олександр Калашник.
Коли після відбудови зал поділили на «червоний» у якому більшою мірою показували фільми для дітей та «синій» – призначений для прем’єрних показів кінострічок, який з часом модернізували встановивши широкий екран і нову систему звуку:
«Там встановили навіть не стерео систему, а квадро, бо динаміки були по стінам та за екраном. Звук був неймовірний, це надзвичайна подія була. І, я пам'ятаю, показ італійського фільму “Великий приз”, то під час перегляду цей звук аж всередині мене десь був».
Будучи головним культурним осередком міста біля його кас збиралися великі черги бажаючих подивитися прем’єри фільмів. За словами пана Олександра, полтавці розбирали квитки на кіносеанси на три дні вперед і їх часто не вистачало на всіх. На покази люди одягалися святково, бо похід у «Колос» сприймався як урочиста подія, тоді у радянських кінотеатрах не було популярним приходити з їжею, люди просто збиралися сім’ями і насолоджувалися фільмом.
«Там панувала особлива атмосфера – ніхто не говорив голосно, існував навіть свій дрес-код. Усі приходили святково вдягненими, адже це було місце культури й урочистості. Зараз люди можуть прийти в джинсах чи навіть у шапці, а тоді такого не було. Персонал зустрічав глядачів, допомагав знайти місце, роздавав програмки з інформацією про акторів», – згадує Олександр Калашник.
Особливу атмосферу створювали й інтер’єрні деталі, які досі пам’ятають полтавці. Одним із них стали великі дзеркала, що прикрашали його фойє. Вони з’явилися у кінотеатрі цікавим чином, десь у 60-х роках через Полтаву проїжджав потяг, який віз до Москви дзеркала для Кремлівського палацу з’їздів. Тоді чотири масивні дзеркала директор Павло Калашник зміг отримати для кінотеатру. Їх встановили у вестибюлі – два дзеркала по боках від входу та ще два на стінах, що вели до залу.
Це створювало незвичний ефект, коли людина заходила і бачила своє відображення, яке ніби продовжувало рух у нескінченність. Спершу відвідувачі навіть плуталися, намагаючись «переступити» крізь дзеркало. Щоб уникнути випадкових пошкоджень, перед ними поставили квіткові вазони, які також не зупиняли «дзеркалопроходців». Через це згодом художники почали наносити на дзеркала анонси майбутніх фільмів.
Такі деталі робили «Колос» особливим, дзеркала стали своєрідною «родзинкою» кінотеатру, яку згадують досі. Вони не лише прикрашали простір, а й створювали атмосферу урочистості та новизни, додаючи відчуття, що похід у кіно – це більше, ніж просто перегляд стрічки.
Кіно і пропаганда: як радянська хроніка межувала з українським мистецтвом
Пізніше директор кінотеатру зробив «Колос» місцем зустрічей із зірками, там виступав співак Іван Козловський, а під час зйомок фільму «Соняшники» у липні 1969 року до Полтави приїжджала Софі Лорен разом із режисером Вітторіо Де Сікою.
У радянські часи кіно було не лише мистецтвом, а й інструментом пропаганди, тому перед кожним художнім фільмом глядачі мусили дивитися 10-хвилинну документальну стрічку «Хроніка дня». У ній розповідали про врожаї, надої молока, ремонт тракторів чи інші виробничі досягнення. За словами Олександра Калашника, люди сприймали ці покази як обов’язкову частину програми, поки на екрані йшли кадри про сільське господарство чи промисловість, у залі тихо перемовлялися, чекали, коли нарешті почнеться справжній фільм:
«Документальне кіно такого типу не можна було порівняти з професійними стрічками, це була радше політична інформація, яку потрібно було “відсидіти”. Глядачі розуміли, що це вимога часу, і терпляче чекали на головну подію вечора – художній фільм, заради якого вони й приходили до кінотеатру».
Таким чином, навіть у буденному дозвіллі відчувалася присутність державної ідеології. Але для людей вона не була головним – справжнім святом залишався перегляд кіно, який дарував емоції, нові враження та відчуття причетності до великого світу мистецтва.
Окрім радянських та італійських стрічок глядачів особливо вражали українські, серед них були «Аничка» та «Білий птах з чорною ознакою». Останній став справжнім відкриттям свого часу, адже він не просто розповідав історію, а змушував переживати її разом із героями.
Цей фільм був знаковим ще й тому, що в ньому зіграв Іван Миколайчук – один із найяскравіших акторів українського кіно. Олександр Калашник пригадав, що життя подарувало йому нагоду зустріти людей, які працювали над цим фільмом. Серед них – актори та режисери, що вже у поважному віці залишалися простими й щирими. Один із них, народний артист, навіть очолював журі кількох фестивалів, які він організовував. На його думку, такі зустрічі показували, що українське кіно – це не лише стрічки на екрані, а й живі історії людей, які його творили. Вони зберігали атмосферу тієї епохи й передавали її наступним поколінням, роблячи кіно частиною культурної пам’яті.
Специфіка архітектури, що диктує правила: яким може бути майбутнє «Колоса»
Особливістю будівлі є притаманний для театрів спеціальний підйом пілоги, закладений ще в проєкті. На думку Артура Арояна змінювати призначення зали недоцільно, адже це означатиме втручання у несучі конструкції.
Саме тому будівля зберігає свою головну функцію – простір для глядачів. Вона може використовуватися не лише як кінотеатр, а й для театральних вистав, конференцій чи форумів. Головним у збережені будівлі є можливість для проведення публічних заходів:
«Це дуже важливий для міста об’єкт, він має менеджуватися безпосередньо міським виконкомом або спеціальним комунальним підприємством. Це міський простір, який може працювати на громаду».
Свою чергою Олександр Калашник вважає, що приміщення «Колоса» було б корисним не лише для показів фільмів, а й для освітніх та мистецьких подій. Наприклад, Полтавський інститут культури та мистецтв, гостро потребує такого приміщення. Там могли б проходити концерти студентів-музикантів, захисти бакалаврських і магістерських робіт, покази студентських фільмів. Це створило б атмосферу маленького фестивалю, де викладачі оцінюють роботи, а молоді автори презентують свої проєкти.
Особливість кінотеатру в тому, що він має ідеальні умови для таких заходів: відсутність вікон, правильна акустика, спеціально облаштований простір. Це не просто зал – це власне місце, створене для мистецтва. Кілька років тому інститут вже проводив у «червоному» залі «Колоса» кінозахід, тоді його зала була повністю заповненою:
«Студенти сиділи навіть на сходах, атмосфера була живою та натхненною. Такі події були частиною духовного життя Полтавщини, створювали відчуття причетності до великої культурної спільноти», – каже Олександр Калашник.
Сьогодні зал «завис» без використання, хоча він має великий потенціал. Його відновлення могло б повернути місту ще один осередок культури, де поєднуються кіно, музика, освіта та живе спілкування. На думку директора кінофестивалю, у цьому приміщенні не доречно створювати, наприклад, музей, адже він у Полтаві вже є, і там додатково можна показати стару техніку, камери чи апаратуру, яка нині не працює. «Колос» має інше призначення: його зали створені для живих подій, для мистецтва та спілкування.
«“Голубий” великий зал задумувався як кіноконцертний. Там є невеликий подіум, підвал, де колись працювала невелика забігалка. Це простір, який можна перетворити на театральне кафе з особливою атмосферою. Ідея полягає в тому, щоб зробити його сучасним, але не копіювати чужі формати, а створити власний – унікальний для Полтави».
У такому кафе могла б збиратися творча молодь. Тут можна проводити міні-фестивалі чи конкурси, де у певні дні один зал працює як звичайний простір для відвідувачів, а інший закривається для творчих заходів. Там виступають вокально-інструментальні ансамблі, показують студентські фільми чи театральні постановки. Важливо, щоб оцінювали ці роботи професіонали – музиканти, режисери, хореографи, композитори. Їх має бути кілька, щоб створювати об’єктивну думку і давати молодим авторам поради, як розвиватися. Це не просто конкурси заради місць, а можливість отримати підтримку, критику й натхнення.
Такі зустрічі могли б стати справжнім осередком культурного життя міста. Тут могли б виступати художники, показувати свої роботи, а глядачі – обговорювати їх. Це був би простір для діалогу, для живого мистецтва, яке не обмежується лише кіно чи музикою, а охоплює всі види творчості. Це був би сучасний культурний центр, який не лише зберігає пам’ять минулого, а й створює нову атмосферу для майбутніх поколінь.
Такої ж думки притримується Артур Ароян. Він вважає, що будівля «Колосу» має всі шанси знову стати сучасним культурним простором. Головними проблемами є не ресурси, а бажання та чітке бачення, для чого вона потрібна місту. Сьогодні будівля фактично залишилася без управління:
«Якби власник взяв будівлю під управління і запросив нову мережу кінотеатрів, то вона могла б зайти. Два зали вже готові, потрібне лише обладнання. Але цим треба керувати», – пояснює історик.
Наразі відомо, що Полтавська міська рада веде перемовини з фондом «Голоси дітей», що зацікавився будівлею. Катерина Ямщикова повідомила, що у будівлі провели понад пʼять показів й надають технічну документацію потенційним інвесторам. З керівником музичної школи говорили про перспективу таких площ, як «Колос» адже в них багато дітей і не вистачає хореографічних й танцювальних залів.
Історичний будинок до 2025 року перебував в оренді громадської організації «Розвиток українського міста». Там виявили порушення фасаду, пожежної безпеки, а потім рух у справі припинили через завантаженість інспекторів.
Обкладинка Юлії Сухопарової