Минулого разу ЗМІСТ розповідав про найдавніші райони міста: Кобищани, Юрівку, Леваду, Поділ та Огнівку. Проте на цьому різноманітність полтавських районів не обмежується.
У новому матеріалі розповідаємо про колишні передмістя – Дублянщину та Кривохатки, Браїлки, а також історію авіамістечка та німецької колонії.
Кривохатки
У підніжжі Монастирської гори розташовується Рогізна – район, що раніше був частиною полтавського передмістя Кривохаток. Іван Наливайко в книзі «Через літа, через віки» пише, що перші двори почали тут з'являтися у XVIII столітті. Спочатку тут жили монастирські селяни, які працювали на користь монастирів (виконували повинності) та сплачували податки так, як це робили й поміщицькі селяни.
Поділ на «Рогізну» і «Кривохатки» почався у XX столітті, коли стали будувати залізницю. Частина, що розташовувалася ближче до міста, стала Рогізною, а більш віддалена так і залишилася Кривохатками. Вони й досі зберігають свою аутентичну приміську забудову.
Існує дві версії щодо назви. Перша – Кривохатки так назвали через струмок Кривенький, що впадав до Ворскли. Друга теорія, що належить досліднику Леоніду Булаві, говорить навпаки – струмок взяв назву від селища. Назва Рогізна, ймовірно, пішла від річки Рогізни, що вже давно пересохла та перетворилася на стічну канаву.
За переказами, в першій половині XVII тут жила Маруся Чурай. Її ім'ям назване Співоче поле в Полтаві, а з 2006 року вулицю біля театру імені Гоголя прикрашає єдиний в Україні пам'ятник співачці з легенд.
Іван Наливайко пише, що Кривохатки не були густонаселеним районом, оскільки часто його підтоплювало з Ворскли. Так, наприклад, мандрівник Антон Гільденштенд розповідаючи про монастир, зовсім не згадує поселення, що розкинулося біля його підніжжя:
«Будівлі, що обнесені дерев'яною стіною, складають із великої кам'яної церкви, двох менших філіальних церков, кам'яного будинку архімандрита або ігумена і різних, частково кам'яних, частково дерев'яних будівель, які слугують келіями для ченців. Окрім ігумена, в монастирі – 66 монахів. Прибутки монастиря дають кілька сіл, зо поряд, з населенням у 400 сімей».
Восени 1845 року Тарас Шевченко створив малюнок Воздвиженського монастиря, на якому також можна розгледіти поодинокі двори місцевих селян. Його приїзд до Полтавщини був пов'язаний із завданням Київської археологічної комісії – Шевченко описував церкви, начиння та археологічні пам'ятки регіону. Згодом мандрівка відбилася в повісті «Близнюки». У тексті згадується монастир та його підніжжя:
«Довго дивився він на монастир та його дивовижні околиці; потім глянув на сонце і, махнувши рукою, пішов стежкою в яр із наміром побувати у святій обителі. Повернувши вправо на обраний шлях, він незабаром опинився на вбитій колесами неширокій дорозі, що витає зеленим луком між старими вербами й веде теж до монастиря». (переклад з російської)
І якими мальовничими не було б описи полтавського передмістя від Тараса Шевченка, за переписом 1859 року в Кривохатках нараховували лише 40 дворів. Більшість місцевих жили дуже бідно, наймалися на роботу до заможніших полтавців.
Життя кривохатівців ускладнювали повені. У 1893 році на порятунок місцевих, чиї будинки просто зносили води Ворскли, виділили чотири човни й сім веслярів. Для потерпілих місто знайшло нове житло, забезпечило одягом та їжею, виділило близько 350 рублів з міського бюджету. З того часу полтавська дума заздалегідь готувала бюджет до витрат, пов'язаних з щорічним підтопленням Кривохаток.
Боротися зі стихією допоміг земляний насип між станціями Полтава-Південна та Полтава-Київська. Окрім того, що Кривохатки поділили на два райони, місцевих відгородили від розливів Ворскли. Аби сполучити передмістя з Полтавою, побудували тунель, котрий все ще використовують. Життя кривохатівців стало легшим, однак через непридатну для господарювання землю (з 19 десятин засівали чотири), мешканці продовжували найматися на нелегку роботу до заможніших або працювали на залізниці.
Частиною міста Кривохатки стали лише у листопаді 1929 року. На той час там жили майже 500 жителів у 87 дворах. Тоді в районі знали лише одну вулицю – Вороніна, названу на честь більшовика Петра Вороніна. У часи Революції той став секретарем комітету бідноти й головою ревкому в Кривохатках. Проте в 1919 році, коли Полтава перейшла під владу білогвардійців, денікінці розстріляли більшовика під Монастирською горою.
У 1966 році Петра Вороніна переховали на селищному майдані, а вже в 1973 році вийшла постанова про перейменування колишнього передмістя в Вороніна. У 2024 році за наказом міністерства культури могила Петра Вороніна позбавлена статусу пам'ятки місцевого значення та мусить бути перенесена на територію міського кладовища.
Браїлки
Іван Наливайко в книзі «Через літа, через віки» розповідає, що на місці сучасного мікрорайону в XVII столітті стояв хутір міського отамана та осавула Івана Браїлко, котрого ще звали «Браїл». З 1664 по 1671 року він обіймав різні посади в місті та посідав важливе місце серед іншої козацької старшини. До прикладу, Наливайко згадує судовий позов до суду 1664 року, де одним із суддів був призначений Іван Браїлко. Його ім'я в судових документах зустрічається неодноразово.
Також Браїлку приписують маєтності в околицях Решетилівки та Терешків (можливо, належали не осавулу, а комусь з цього ж козацького роду). У переписі Малоросії, що провели в 1722 році перед остаточним загарбанням України до Російської імперії, також згадуються імена Антона та Гринька Браїлків та їхнє майно. Іван Наливайко припускає, що обидва могли бути нащадками власника полтавського хутора.
Дослідник Леонід Булава цю теорію не підтримує. В інтерв'ю для сайту «0532» він каже, що хутір збудували між 1910-ми та 1920-ми роками. Згадує краєзнавець і хутори Решетилівки та Терешків. За думкою Булави, мешканці цих сіл могли перебратися до Полтави та заснувати хутір на честь свого попереднього села.
За переписом на початку XX століття, знаємо, що хутір залишався невеликим – лише 168 селян у 28 дворах. Більшість місцевих працювали в сільському господарстві, лише 15 мешканців займалися ремеслами. Для обробітку тут виділяли цілих 218 десятин землі. Проте, коли прийшла радянська влада та почалося розкуркулення, Браїлки (з 1920-х – частина міста) стали занепадати, а колишні власники цих земель втратили свої господарства, збанкрутували або навіть загинули під час голоду.
Журналіст Володимир Сулименко пише, що до першої половини XX століття радянська влада не звертала увагу на забудову околиць міста, тому Браїлки продовжували занепадати та обростати стихійними новобудовами, котрі зводили мешканці селища аби робітники, котрі працювали на підприємствах неподалік (наприклад, на прядильній фабриці):
«Жодних робіт по водогону, електроосвітленню та доброустрою проїздів не ведеться. Дирекція прядильної фабрики зовсім не цікавиться роботами індивідуального будівництва робітників фабрики у селищі. Ділянки забудовуються значною мірою флігелями та сараями, непередбачених проєктами розмірів», – зі справи «Про стан індивідуальної забудови та доброустрою в селищах м. Полтави».
ЗМІСТ вже розповідав, що проблеми урбанізації на Браїлках розв'язав завод газорозрядних ламп (завод ГРЛ). У 1961 році місто ухвалило рішення про будівництво, а в 1962 році почали прокладати фундамент. Одночасно з розбудовою ГРЛ саджали дерева, прокладали доріжки для пішоходів та впорядковували територію. Після цього навколо стали виникати перші «хрущівки» для робітників заводу.
У 1966 році на Браїлках тролейбуси їздили двома маршрутами: «Склозавод – ГРЛ» та «Південний вокзал – ГРЛ». Зараз Браїлки й ГРЛ фактично вважають одним районом, поділеним на дві частини: перша (завод ГРЛ) тягнеться вул. Решетилівською (тоді – Маршала Бірюзова), друга знаходиться ближче до вул. Гожулівської.
Володимир Сулименко пише, що розвивалися дві частини одного мікрорайону також нерівномірно. Ті частини району, що розташовувалися ближче до підприємства – заводу газорозрядних ламп та «Хіммаш» завжди стояли доглянутими та повністю забезпечували потреби робітників. Інші вулиці стояли в занедбанні.
Дублянщина
Дублянщина – колишнє передмістя неподалік Південного вокзалу та «Зеленого острова» – природного парку біля берега Ворскли. Щодо назви існує кілька припущень. Кажуть, що раніше на Дублянщині росло багато дубів – звідки й назва. Щоправда, повірити в цю історію важко, оскільки навряд чи на піщаному та нестійкому березі річки могли рости дуби. На зеленому острові переважають осокори, верби, липи, сосни та вільхи.
За другою версією, на Дублянщині жили дубильники (прим. ред – чинбарі, що займалися обробкою (дубленням) шкіри). І остання, найбільш ймовірна теорія, розповідає нам про козацький рід Дублянських, що володіли маєтками на цих землях. Цю версію обґрунтував та оприлюднив дослідник Леонід Булава.
Історія Дублянських починається в селі Крутий Берег, від якого згодом відокремилася Дублянщина. Спочатку ті землі, разом з Вакулинцями та Яківцями Іван Мазепа наприкінці ХVII віддав полтавському полковнику Павлу Герцику з давнього козацько-старшинського роду. Після смерті полковника маєтки перейшли вдові – Ірині Герцик та сину Григорію. Останній разом з обома братами Іваном та Опанасом в часи Північної війни приєднався до Івана Мазепи та вирушив у вигнання до Бендер після поразки під Полтавою. Вся родина відчула репресії царя на собі: Григорія Герцика російські агенти схопили в еміграції та ув'язнили в московській тюрмі, а Ірина Герцик була вислана до Сибіру.
Петро I відібрав у Герциків село Крутий берег та передав гадяцькому (згодом – полтавському) полковнику Івану Черняку, відомий відністю московському царю та проросійському гетьману Івану Скоропадському. Також у своїх володіннях Черняк утримував Вакуленці, греблю в Грабинівці та Крутобережську рощу.
Син Івана Черняка та його дружини Ірини – Григорій дітей не мав, тому все майно успадкувала донька Марія Черняківна зі своїм чоловіком, сотником Чигирин-Дібровської сотні Любецького полку Григорієм Заньковським. Вони мали трьох синів – Федора, Івана та Василя. Старший успадкував Крутий берег. Проте Федір Заньковський не мав синів, тому майно переділили між сином Івана Заньковського та Андрієм Дублянським – чоловіком доньки Варвари. Дублянський також прожив небагато, тому вже скоро після розподілу майна Заньковського власником селища став Федір Дублянський.
Якщо Андрій Дублянський започаткував «полтавську гілку», то за Федора батьків маєток досяг найбільшого розквіту. Останнім Дублянським, хто володів цими землями став Андрій Федорович, що придбав землі у Заньковських та розширив володіння на 220 гектарів землі. Його господарювання припало на скасування кріпацтва в 1864 році, після цього землі Крутого берега продали іншим власникам.
В окреме село Дублянщина відокремилася наприкінці ХІХ - початку XX століття після утворення нової залізничної гілки між Південним та Київським вокзалом. Відкриття залізниці та депо пришвидшило розвиток Дублянщини: в 1900 році в селищі мешкало 149 жителів, а в 1910 році – вже 420. Проте орної землі не вистачало, більшість мешканців працювали на залізниці, ковалями, теслярами, столярами та слюсарями.
В 1920 році на Дублянщині жило 772 людини, а саме село стало центром сільради Руновщанського району. В той час почалося обговорення приєднання села до Полтави, але ідея зустріла опір серед мешканців. Активісти збирали підписи з місцевих, аби залишити Дублянщиною передмістям. Нижче прикріплена заява міської ради до держправління стосовно ситуації на Полтавщині.
У 1926 році Дублянщина все ж увійшла до Полтави.
Німецькі колонії
Історик Гейдельберг в статті «Німецька колонія в Полтаві» пише, що російська імперія стала замислюватися над запрошенням німців-ремісників до Полтави в часи континентальної блокади – заборони на торгівлю з Великобританією, що ухвалив Наполеон Бонапарт разом зі своїми союзниками. Так російська імперія разом з низкою держав прагнула ослабити країну економічно, оскільки боротьба на полі бою не давала бажаних результатів. Проте московське військо потребувало умундирування – до Полтави стали запрошувати вівчарів для виготовлення армійського сукна.
Для переселенців створили особливі умови: право вільного віросповідання, звільнення від податків та право вільно покидати росію за відсутності боргів. Інші колонія утворилася в Констянтинограді (зараз – Берестин, Харківська область). Однією з головних відмінностей було те, що до Полтави направляли німців-лютеран, а до Констянтинограду – католиків.
В листопаді 1808 року до Полтави приїхали перші шість родин з Богемії, Моравії, Ельзасу та Саксонії. Облаштуванням колоній зайнявся полтавський губернатор Олексій Козачковський.
Німців стали селити компактно в районі сучасних вул. Сковороди, Семена Антонця, Кірхова та пров. Ботанічному. Попри виділені кошти, житла німців бажали кращого: в тісних будинках, де мешкали приїжджі родини, розташовувалися і верстати. Віконця були маленькими та майже не відмикалися, тому деякі колоністи спеціально «прорубували» нові, аби сонячне світло взагалі не могло потрапити в оселю. Під час роботи на верстатах будинки часто тряслися через нещільні стіни та поганий фундамент.
Щоб покращити стан колоністів, пише Гейдельберг, у 1818 році будинки передали у приватну власність їх жителям, а також всю техніку та присадибні ділянки. Щоправда, в Полтаві, на відміну від інших міст, орної землі не вистачало, тому для колонії виділили лише 32 десятини пасовиськ. Тепер німці були вільними майстрами та розпоряджалися виробленим так, як вважали за потрібним.
У колоніях життя протикало під керівництвом приказу – старости, двох помічників та писаря. Приказ стежив за порядком в колонії та справністю верстатів, а також опікувався жінками та дітьми, котрі через різні обставини залишилися без чоловіка. Керівники могли накласти штраф на німця, якщо той, наприклад, пиячив або не відвідував церкву.
Станом на 1859 рік в колонії жили близько тисячі жителів, щоправда, етнічних німців лише – 354. 30 травня 1867 року уряд видав закон про ліквідацію особливого статусу колоністів. На той час вони вже значно асимілювалися з місцевими – брали шлюб з українцями чи росіянами, користувалися місцевою мовою, покинули роботу за верстатами та перейшли в інші соціальні версти.
Авіамістечко
Як пише краєзнавець Володимир Халімон в книзі «Полтавщина очима краєзнавця», у 1910 році Полтава стала одним з перших міст в губернії, де організували аероклуб – спільноту, що пропагувала авіаційний спорт, льотну справу, конструювання серед молоді. Після Першої світової його відродженням зайнявся льотчик Микола Комарницький, що також був одним з ініціаторів будівництва аеродрому в Полтаві.
ЗМІСТ раніше розповідав, що рішення про відкриття повітряної бази «Укрвітряшлях» ухвалило в липні 1923 року. На будівництво виділили 150 десятин землі поблизу Київського вокзалу. Так, вже 25 травня 1924 року о 9:00 літак «Червоний хімік» полетів рейсом Харків-Полтава-Київ з чотирма журналістами – першими пасажирами літака. У перший рік роботи аеродром приймав вдень від одного до двох пасажирських літаків на чотири місця.
На території аеродрому розміщувався аеровокзал, ангар, авіамайстерні, а також двоповерховий будинок для авіаторів та їх родин. Частину працівників розміщували на вулиці Раїси Кириченко.
В 1935 році полтавський аеродром поповнюється військовою авіацією, там розміщується 16-а бригада важких бомбардувальників. Володимир Халімов пише, що в часи Другої світової війни на аеродромі розташували бомбардувальники з атомними боєголовками. Підпорядковувалися ці літаки 13-ті гвардійській дивізії бомбардувальної авіації, до складу якої входили 226-й та 185-й гвардійський полк.
Авіамістечко виникло в київському районі міста в 1930-х роках та спочатку мало назву «Полтава 4». Планувалося звести чотири будинки – три в формі «С», один – «Р», аби з неба авіатори бачили абревіатуру СССР. Проте Друга світова війна завадила планам, тому план скоротили до двох будинків у вигляді «С».
Під час німецької окупації туди заселилися німецькі офіцери, а після деокупації – американські авіатори, учасники операції «Френтік» – операції США та СРСР, котра полягала у знищенні військових та промислових об'єктів Німеччини та її союзників. Бомбардувальники пересувалися трикутником Англія-Італія-Полтава.
У повоєнний час квартири в авіамістечку давали родинам пілотів та техніків.