У багатьох районах Полтави залишилися спогади індустріалізації – колишні фабрики та заводи, цехи та майстерні. Багато з них закрилися ще в радянський час: щось не витримало приватизації, а щось криз незалежності.
У попередній публікації ЗМІСТ розповідав про панчішну та бавовнопрядильну фабрику, завод білково-вітамінних концентратів, веселоподільський цукровий завод та завод штучних алмазів. Продовжуємо розкривати історію про гігантів радянських п'ятирічок і сьогодні.
Полтавський фарфоровий завод
Фарфоровий завод почав працювати у червні 1964 році. Знаходився на вул. Решетилівській, 39 (зупинка фарфоровий завод). Завод спочатку випускав тільки плоскі товари – глибокі та мілкі тарілки, пише Віталій Юхно в листі до Полтавського вісника у 2015 році.
«У серпні 1965 року я прийшов працювати на завод, де з 26 років трудився 15 років начальником цеху», – пише кераміст.
У 1966 році завод вийшов на проєктну потужність та став випускати 7,5 млн виробів з порцеляни на рік.
Згодом завод став виробляти чайні та кавові сервізи, набори для води, молочні та дитячі кружки, чашки, салатниці й сільниці – для цього до основного корпусу прибудували додатковий цех та дільницю лиття. Після цих модернізацій також стали осучаснювати обладнання, придбавши піч Ленінградського інституту кераміки ПАС-1 (прим. ред. – піч автоматична швидка). Так станом на 1973 рік завод міг виробляти 14 мільйонів виробів на рік, вдвічі більше ніж на початку роботи.
Темпи роботи заводу радували місцевих радянських керівників, тому в 1974 році дев'ять працівників отримали державні нагороди, а головному інженеру Іванові Нечипоренку надали звання заслуженого працівника легкої промисловості. У 1980 році фарфоровий завод посів перше місце в соцзмаганні заводів Київського району Полтави. Через це того року працівники очолювали першотравневу демонстрацію в місті.
«Доручили мені, начальнику цеху, який зайняв перше місце в соцзмаганні цехів заводу, і токарю механічного цеху Віктору Супруну, переможцю у соцзмаганні серед токарів, іти в голові колони й нести прапори. Мені – прапор міста Полтави, а Віктору – прапор Київського району», – згадує Віталій Юхно.
Порцелянові статуетки полтавського заводу певною мірою відображували колорит міста, створюючи композиції на народну тематику: з місцевими пейзажами, анімалістичні тощо.
У 1991 році, коли проголосили незалежність України, завод виробляв 14,2 млн фарфорових виробів, 60% яких відносили до першого сорту. Видів продукції вже було 67: тарілки й блюдця, чашки, сервізи й вази. Одна з ваз, виготовлених на полтавському заводі, відправилася до кремля, як подарунок Леоніду Брежнєву. Ця ваза була з портретом головного секретаря. Також з відомих скульптур: «Псел-Ворскла», сервіз «Полтава» та зображення голубів та ведмедів на Олімпіаду в Москві.
Парні скульптури “Псел-Ворска” виготовлялися за малюнками Володимира Білоуса – провідного майстра підприємства та заслуженого художника України. Працював на полтавському заводі з 1975 до 1977 року. Згодом повернувся на підприємство вже як головний художник, пропрацювавши ще з 1991 до 1998 року. Ведмедиків – талісманів «Олімпійських ігор» 1980 року – завод виготовив понад 26 тис.
На початку 1990-х років виробництво знизилося до 13,5 млн виробів, а 2002 рік став останнім в історії заводу. Пропрацював всього 26 років.
Полтавська фабрика музичних інструментів (Баянна фабрика)
На перехресті вулиці Юліана Матвійчука та Раїси Кириченко в середині XX століття знаходилася фабрика музичних інструментів. Сама будівля створена орієнтовно в 1830 році, коли особняк використовувався, як заїжджий двір (на сучасний лад – готель). Будівля півтораповерхова, оздоблена пілястрами та карнизом. В радянський час тут знаходився Будинок колгоспника. У 1933 році збудували цех з реставрації музичних інструментів.
У повоєнні часи особняк відбудували та передали новоутвореній Баянній фабриці. З 1946 року тут працюватиме виробництво музичних інструментів (повне відновлення закінчилося лише в 1951 році). Спочатку підприємство мало назву Баянна фабрика, а з 1988 року назву змінили на Полтавську фабрику музичних інструментів «Ритм».
Спочатку фабрика спеціалізувалася лише на виробництві баянів, З 1956 року тут також випускали акордеони. З часом відкрилися цехи з виготовлення пластикових дитячих іграшок.
Полтавські баяни та акордеони побували в музичних школах, консерваторіях, сценах радянського союзу та незалежної України, а також в колгоспах та військових підрозділах. Інструменти «Полтава» мали попит як і в УРСР, так і в союзних республіках.
У 1980-х роках підприємство розширювалося, додавалися нові цехи та приміщення. Так в 1985 році відкрили новий «експериментальний» цех. Там створювали новий зразок акордеона, котрий відрізнявся від попередників не лише виглядом, а й новим звучанням. Репортаж з цього виробництва опублікували в 1985 році в газеті «Зоря Полтавщини»:
«Не випадково, коли постає питання про створення нової моделі акордеона, тут ретельно зважують на думки кожного, уважно вислуховують будь-які заперечення, пропозиції, глибоко аналізують їх. Такі розмови інколи затягуються і після закінчення робочого дня. Адже дуже важливо з'єднати в одне ціле задуми столяра, механіка, настройщика», – пишуть в статті.
Далі журналіст розповідає історію головного настройщика Якова Зеленого. Він прийшов на роботу до Полтавського заводу музичних інструментів відразу після демобілізації та став навчатися обладнання баянів «Полтава». Це була нова професія, але вже незабаром колишньому фронтовику вдалося її засвоювати. На настройщика навчався ще рік.
Коли в 1956 році підприємство почало виробляти акордеони, Яків також активно долучався до цього процесу. За його участю тут збирали акордеони «Мрія», «Атлас», «Орфей», «Аеліта», «Орфей-2», а також електронні «Полтава». В 1972 році Яків Зелений отримав звання “Почесний робітник”, а в 1981 році нагороджений орденом «Знак Пошани»:
«За час перебування на фронті надивився людського горя. От і подумалося, чи не можна було б чимось звеселити душі тих, хто потребував цього. Та і сам любив музику. Ця любов привела його на фабрику».
Баянна фабрика – одна з небагатьох, що знаходилася в історичному центрі, оскільки за постановами СРСР всі підприємства легкої та важкої промисловості мусили винести за межі міста.
З настанням незалежності підприємство зупинило роботу. В 1998 році «Ритм» вже виключили зі списку чинних підприємств Полтавської області. З того часу сама будівля має статус пам'ятки архітектури місцевого значення, однак більша її частина занедбана. Окремі частини здаються в оренду.
Полтавська взуттєва фабрика
Зі статті «Від фронтових кирзаків до модельних чобітків» в газеті «Зоря Полтавщини» за 1994 рік пишуть, що почала свою роботу взуттєва фабрика навесні 1944 року, коли Полтава вже була деокупована, проте радянська армія все ще потребувала гарного забезпечення (зокрема кирзовими чоботами) для війни в Європі. Щоправда, це суперечить інформації в інвентарному описі з Полтавського обласного архіву. Так перша згадка про підприємство датується 1943 роком.
Знаходилося підприємство на вул. Європейській та виробляло близько 600 тис. пар взуття на рік. Перші виготовлені чоботи призначалися для війська. В той час на фабриці працювали Петро Треус, Лідія та Іван Воскобойники, Лідія Ховрачева та Анатолій Саган.
Кандидат архітектури Артур Ароян каже, що зараз перша будівля взуттєвого заводу знаходиться на місці готелю «Еверест» – будівля сильно перебудована, проте проглядається оригінальна двоповерхова дореволюційна будівля.
У 1956 році на цьому місці створили шкіряно-взуттєвий комбінат №5, об'єднавши фабрику зі шкірзаводом. Ймовірно, площі в 800 м2 вже не вистачало, тому в 1969 році почалося будівництво нового приміщення.
У 1973 році будівництво закінчили, нова взуттєва фабрика постала на перехресті вулиць Польської та Леоніда Каденюка. Його площа була втричі більша, а проєктна потужність – 3516 тисяч пар шкіряного взуття. Окрім взуття виробляли сумки, чохли для рушниць та шкіряні прикраси для жінок.
З інформації полтавського архіву ми знаємо, що фабрика неодноразово перейменовувалася. Спочатку в Полтаві був шкіряно-взуттєвий комбінат, потім – взуттєва фабрика «Укршкірвзуття», а ще згодом експериментальна взуттєва фабрика. З травня 1993 року вона остаточно перетворилася на виробничо-торгівельну фірму «Крокуль». Протягом свого існування підприємство співпрацювало з Українським науково-дослідним інститутом шкіряно-взуттєвої промисловості та Будинком моделей.
На момент здобуття Україною незалежності там працювали 1 тисяча 388 робітників та робітниць. У 1994 році керівник Дмитро Момот дав інтерв'ю «Зорі Полтавщини» та розповідав, що попри важкий час для взуттєвої фабрики управління зуміло збудувати новий виробничий корпус та запустити його.
З інтерв'ю також відомо, що з незалежністю фабрика була приватизована колективом та стала виробничо-торгівельною фірмою – у своєму розпорядженні мала дванадцять магазинів, один з них розміщувався в Харкові:
«Створили на підприємстві й цех по заготівлі сирих шкур із худоби й свиней, які нам здають населення та господарства. Переконались: це вигідно і нам, і області. Здавши відповідну кількість сировини на шкірзаводи, ми отримуємо за це певну кількість промислової шкіри. Отож, є з чого виготовляти взуття, взувати наших полтавців», – розповідав Дмитро Момот.
У 1990-х завод зміг збільшити колектив художників-модельєрів, а також розширити асортимент взуття (понад 90 видів пар). Знаємо також, що в 1992 році на Новосанжарському шкіряному заводі відбулися скорочення, тому полтавська взуттєва фабрика відкрила там свою дільницю на 70 робочих місць для мешканців села.
Попри кризу «Крокус» підписав протокол про співпрацю з італійською фірмою «Ест-Овсет» про утворення українсько-італійського підприємства. До нього планувалося приєднати й Новосанжарський шкірзавод.
Наприкінці 1990-х роках завод припинив роботу. У 2005 році юридичним правонаступником стало товариство обмеженої відповідальності «Крокуль», що також випускає взуття.
Полтавський турбомеханічний завод
У книзі краєзнавця Леоніда Булави «Павленки і Тарновщина» вказано, що історія заводу бере початок в 1889 році, коли в Полтаві відкрився приватний чавуноливарний завод. Повна назва – «Чавуноливарний та механічний завод інженер-механік Я. Л. Ландау та Ф. А. Заславського». Згодом його придбала купчиня Матель Полякова.
Виробництво розташовувалося неподалік залізничної дороги Київ-Харків, мало механічну майстерню з вагранкою, горнами та верстатами. Працювало всього близько 20 людей – робітники та чорнороби. Майстри лагодили сільськогосподарський інвентар, млини та створювали деталі до них. Також на сайті заводу знаходимо згадку, що окрім дорослих на підприємстві працювало близько 10 підлітків.
У 1908 році власником «Чавуноливарного і машинобудівного заводу, фабрики й складу землеробських машин та інвентарю» став Венціан Поляков – син Мателі Полякової, а підприємство продовжувало та розширювало свою діяльність. В 1913 році власницею знову зазначена купчиня.
У період Першої світової війни становище заводу було важким: він частково перейшов на воєнні потреби. Так робітники стали виготовляти та ремонтувати польові кухні для армії. В останні «революційні» роки підприємство, ймовірно, не працювало. Уже після встановлення більшовицької влади в місті в 1920 році знову знаходимо згадки про чавунні майстерні. У тому році на вул. Зіньківській, 14 організували Обозно-ремонтну майстерню Губобозу, де працювали понад 200 робітників.
З періоду Нової економічної політики там стала діяти артіль «Механік», куди приймали безробітних. Керівником був Григорій Глушко. Раніше ЗМІСТ розповідав про майстра-віртуоза, котрий окрім управління та обліку працював з колективом за верстатом. Всього артілей (інакше – бригад) нараховувалося близько 13.
Потім до бригади приєднали ще одну артіль з назвою «Метал». У тому ж 1924 році на засідання міського комітету партії, Губраднаргосту та спілки металістів вирішили створити великий машинобудівний комплекс «Метал». Це була одна з важливих подій в утворенні того самого заводу, що працював потім до 2024 року.
З того часу із-під руки майстрів вийшла машина для в'язання панчіх «Віленка», трикотажна машина «Томпкінс» та перша в СРСР трикотажна машина – «Полтавчанка». Далі підприємство випускало кілька серій панчішних та мотальних машин для трикотажної промисловості.
Леонід Булава пише у своєму дописі для «Старої Полтав», що така спеціалізація пов'язана з тим, що в часи Першої світової багато трикотажних колективів з Польщі перебралося до Полтави.
Як і більшість заводів, що переживають багато етапів життя країни, завод «Метал» часто змінював свою назву. З 1933 до 1936 року офіційною назвою було «Державний завод трикотажно-поліграфічного машинобудівництва “Метал”». Якраз напередодні на заводі випустили першу в СРСР плоскодрукарську поліграфічну машину. Тоді на заводі працювали вже 2 тисячі 400 робітників.
Потім його перейменували в «Державний машинобудівельний завод імені Павла Постишева». Але після заслання та страти комісара легкої промисловості назву змінили на «Полтавський державний машинобудівний завод №11».
Напередодні Другої світової війни завод мав назву Полтавський машинобудівний завод № 456 Четвертого Главку наркомату авіаційної промисловості. Оскільки з 1940-х років держава стала активно готуватися до ведення бойових дій, завод перевели на воєнні рейки, працівники стали випускати моторні агрегати для літаків та танків. Також колектив долучали до будівництва оборонних споруд навколо Полтави.
Понад два місяці розроблявся план евакуації заводу в тил, у серпні 1941 року до Саратова рушив перший ешелон. Керували евакуацією призначили головного конструктора заводу Олексія Мельника. Часом до Саратова направили ще 52 вагони, наповнені верстатами, металом, документацією. Цими ж ешелонами їхали трудівники разом з родинами. У вересні 1941 року німці зайшли до Полтави.
У часи німецької окупації завод в Саратові повністю перейшов на потреби фронту, створюючи магнето, бензопомпи та маслофільтри. На виробництві доводилося працювати до 16 годин на добу, високі норми виробітку встановлювалися навіть для підлітків, котрі долучалися до оборонної промисловості.
Тим часом на заводі в Полтаві розташувалися німці, облаштувавши там авторемонтні майстерні. Керував підприємством Штейнгоф, також окрім колишніх робітників туди залучали військовополонених, німців та вихідців з інших країн Європи. Після відступу будівлі заводу зруйнували.
З 1944 року, коли німці відійшли за Дніпро, працівники заводу стали повертатися з евакуації. У повоєнні роки Полтавський машинобудівний завод «Головенергозапчастини» став спеціалізуватися на запчастинах для парових турбін, редукторів та повітряних вимикачів.
Більшість будівель, котрі зараз розташовуються навколо торгового центру «Київ» у 1960-х - 1990-х роках використовувалися для потреб робітників заводу: споруджено Будинок культури заводу, їдальні, перукарні, майстерні з ремонту одягу та взуття та дитсадки.
На сайті заводу сказано, що з 1995 року завод почали приватизовувати. У 2003 році увійшов до складу «Укрросметал». У 2000-х роках приміщення заводу стали орендувати під різні торгівельні точки, згодом відбувся демонтаж тих будівель, що припинили свою роботу зовсім. У 2009 та 2024 році відбувалося активне будівництво ТЦ «Київ», чому також передувало знищення інфраструктури заводу.
У 2014 році завод вважався провідним серед промислових підприємств. Проте вже через 10 років виробництво припинили.
«На тлі війни та розрухи в енергосистемі власник АТ „ПТМЗ“ Григорій Дашутін зупиняє виробництво. Наразі заборонено укладати нові договори з постачальниками. Ще у квітні 2024 року колектив у кількості 400 працівників працював на повну потужність. У жовтні нас відключають від усіх комунальних комунікацій. Опломбовано ковальський цех, зупинено ливарне виробництво. Працівники фактично є звільненими», – повідомляє «Полтавщина».
Раніше Григорія Дашутіна звинувачували в постачанні частин для оборонно-промислового комплексу Російської Федерації. Понад рік власник Полтавського турбомеханічного заводу провів в СІЗО.
Завод газорозрядних ламп (ГРЛ)
Завод газорозрядних ламп або завод ГРЛ почали будувати на західній околиці Київського району (вул. Заводська). У 1961 році місто ухвалило рішення про будівництво нового підприємства, тому того ж року стали зводити фундамент. За два роки завод почав виробляти перші газорозрядні лампи.
1960-ті роки для Полтави стали роками активної індустріалізації, майже одночасно роботу розпочав Полтавський завод хімічного машинобудування «Хіммаш». Краєзнавець Леонід Булава розповідає, що ці зміни відбулися після того, як в 1943 році німці знищили промисловий район на вулиці Соборності. З відбудовою міська влада стала переносити підприємства за Решетилівський переїзд.
У другій половині 1960-х років, навколо заводів, стали прокладати нову дорогу. Так на Браїлках в серпні 1966 року з'явилися два нових маршрути «Склозавод – ГРЛ» та «Південний вокзал - ГРЛ».
Скоро продукція заводу почала експортуватися в 30 країн світу в межах та за межами Радянського союзу. У 1983 році завод виробив найбільшу кількість продукції за всю історію свого існування, а саме 37 млн люмінесцентних ламп. Леонід Булава говорить, що завод ГРЛ був одним з небагатьох технічно досконалих підприємств в СРСР. Щорічно прибуток від продукції складав 80 млн рублів.
У книзі для туристів видавництва «Прапор» (1989 рік) написано, що третина всіх газорозрядних ламп, котрими користувалися в Радянському союзі мали «полтавську марку». Завод співпрацював з багатьма науково-дослідними інститутами, а також підприємствами Чехословаччини, Польщі, Німеччини, та Угорщини.
Для робітників заводу відкрили власну поліклініку та реабілітаційно-діагностичний центр, а після переходу на самофінансування підприємство могло також допомагати своїм трудівникам у розв'язанні проблем з житлом та умовами праці.
На момент проголошення незалежності там працювали 4 тисячі 200 робітників. Проте з приватизацією кількість робітників та обсяги виробництва стали зменшуватися. У 1998 році на заводі ГРЛ працювали 2 тисячі 400 робітників. У 2011 році підприємство мало найбільший борг серед заводів Полтавської області, а вже у 2014 році неробочий завод газорозрядних ламп планували виставити на продаж. З того часу в будівлі стаються періодичні пожежі.
Полтавський м'ясокомбінат
15 березня 1926 року в Полтаві на вулиці Харчовиків, що біля Київського вокзалу, запрацювала беконна фабрика товариства «Бекон». Історикиня Ірина Діптан в статті «Полтава в 1921-29 роках» пише, що за перший рік свого існування підприємство експортувало 165 тис. пудів бекону вартістю 2 мільйони карбованців. З часом прибутки стали сягати позначки в 4,5 млн, а продукція потрапляла на ринки Англії, Франції та Нідерландів.
У 1927 році на місці беконної фабрики почали будівництво м'ясохолодильника. Через два роки, з першою індустріальною п'ятирічкою, підприємства об'єднали. Так утворився вже відомий полтавцям полтавський м'ясокомбінат. У журналі «Віче» за 2010 рік сказано, що м'ясокомбінат зіграв важливу роль в становленні усієї української м'ясопереробної промисловості. У 1932 році тут вперше механізували процес знімання свинячої шкіри та запровадили метод в'язання ковбас, згодом відомий як «полтавський».
У 1932 році також з'явилося професійно-технічне училище, де навчалися на забійників, обвальників та в'язальників. Студентів залучали до роботи на комбінаті в сезони, коли навантаження зростало.
Напередодні Другої світової війни, а саме в 1939 році, запрацював єдиний в СРСР цех з виготовлення музичних струн з кишок малої рогатої худоби. У каталозі «Полтавський м'ясокомбінат» за 1979 рік пишеться, що за рік цех створював 440 тис. струн для скрипок, альт, віолончелей, контрабасів та навіть арф. Для струн брали овечі кишки: вимочували в спеціальному розчині, потім розрізали, натягували та на кінець покривали мідними та срібними дротами.
У часи Другої світової м'ясокомбінат був знищений німцями, відбудова завершилася лише в 1953 році, пишуть у «Вечірній Полтаві» 2009 року.
У період незалежності м'ясокомбінат приватизували та утворили на його базі колективне підприємство. У 2014 році працівники підприємства стали скаржитися, що м'ясокомбінат перестав функціонувати – частини приміщення конфісковували за борги власників, опалення та водопостачання в цехи припинилися, як і виплата заробітних плат. Часом завод остаточно перервав свою роботу.
Обкладинка Юлії Сухопарової