Лев Вайнгорт майже три десятиліття обіймав посаду головного архітектора Полтави. Сьогодні його ім’я дедалі частіше звучить у розмовах про міське планування, збереження історичної спадщини та цілісне бачення розвитку міста.
ЗМІСТ побував у будинку, де збереглися особисті речі архітектора, бібліотека, фотопідбірки, альбоми, архіви проектів та історичних документів. Про те, як Лев Вайнгорт намагався зберегти Полтаву розповів архітектор Артур Ароян.
Як Лев Вайнгорт змінював Полтаву
Вайнгорт працював з командою над масштабними проєктами, що визначали архітектурне обличчя Полтави у ХХ столітті. Його роль не обмежувалася посадовими обов’язками: він формував бачення, в якому поєднувалися повага до історії міста, робота з простором, функціональність та естетика. Водночас хоча він багато років працював у системі, керівних партійних посад не обіймав і не підпадає під дію закону про декомунізацію.
«Чи ставимося ми до Вайнгорта як до функціонера? Я особисто не ставлюся. Це людина, яка виконувала роботу, яка була по його посадових обов'язках, але якби він просто виконував ту роботу, яку вимагали від нього ці обов'язки, ми про нього взагалі зараз не говорили б», – каже Артур Ароян.
Контекст, у якому працював Вайнгорт, є важливою частиною розуміння його діяльності. У радянський період, особливо з другої половини 1930-х до 1980-х років, держава суворо регламентувала архітектуру.
У 1930-50-х роках домінувала неокласика, відома також як «сталінський ампір», що втілювала імперську велич Радянського Союзу. В 1960–70-х на перший план вийшов інтернаціональний стиль, модернізм, що відкрив нові можливості для містобудівного планування, формування зелених зон, переосмислення простору.
«Планування архітектури дуже сильно залежало від того, наскільки це столичні міста, чи це столиця республік, чи це обласного рівня, районного рівня об’єкт. Якість архітектури теж дуже сильно залежала від того, на якому рівні проектувалися ці об'єкти».
Архітектор, який не будував
У Полтаві є невелика кількість проектів, які можна пов’язати з авторством Лева Вайнгорта. Серед них – реконструкція Білої альтанки, пропілеї на вході до Корпусного парку, ландшафтні елементи.
Для розуміння внеску Вайнгорта варто звернутися до порівнянь. Наприклад, Кременчук – місто зі схожою історією і значною архітектурною спадщиною, яка, однак, зазнала майже повного знищення.
«Через те, що під час відбудови після Другої світової війни у Кременчука не було концепцій і людей, які б відстоювали історичну концепцію і його традиційну містобудівну планувальну структуру. Чи сприймаємо ми Кременчук зараз як історичне місто і чи сприймаємо маємо ми його зараз, як місто, яке сповнене пам'ятками?» – говорить Артур Ароян.
Сьогодні його складно сприймати як історичне місто. Полтава ж, попри масштабну руйнацію в роки Другої світової, зберегла структурну цілісність – не в останню чергу завдяки баченням та наполегливості Лева Вайнгорта.
Чи шкодував про щось Лев Вайнгорт?
Архітектор ставився до деяких своїх творів критично й сам про це публічно писав. Лев Вайнгорт пояснював це тим, що припустився помилок.
«Ми точно знаємо, що він жалкував про зведення так званих пропілей, тобто урочистих воріт при входах до Корпусного парку. Так само він вважав помилкою перетворення будівлі колишнього міського театру на кінотеатр, який ми вже потім знали як кінотеатр “Колос”», – каже Артур Ароян.
Лев Вайнгорт вважав помилкою те, що цю будівлю перетворили на кінотеатр, розділивши первісно залу й сцену на два окремих зали. Сама ж будівля не відповідала вимогам пожежної безпеки.
«Мені доводилося бачити проєкт відбудови цієї будівлі під театр, а не під кінотеатр. Цей проєкт був. І по ньому фасади будівлі переробляли під сталінську класику. На щастя, цього не сталося».
Лев Вайнгорт не залишив після себе яскравих монументів, які б одразу впадали в око. Але завдяки його баченням Полтава зберегла свої масштаб та історію. Він був частиною системи, працював у рамках посадових обов’язків, але не зводив усе до формальностей. Його рішення часто виходили за межі інструкцій, аби зберегти місто живим та впізнаваним.
Відео – Євген Чорний, Віталій Мохунь
Фото – Аліна Гончарова
Цей матеріал став можливим за підтримки програми підтримки “Голоси України”, що є складовою програми підтримки «Голоси України», яку координує Європейський центр свободи преси та медіа.
«Голоси України» реалізується у межах ініціативи Ганни Арендт і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
