Полтава в часи Революції 1917-21 років: хто боровся за місто без більшовиків

23 червня Українська Центральна Рада прийняла Перший Універсал – документ, що на тлі розпаду російської імперії проголосив: «Хай буде Україна вільною». Це одна з подій, що ознаменувала початок війни за збереження Української Держави у XX столітті, яку так смильно відчула Полтава.

ЗМІСТ розповідає, як відбувалася Революція у Полтаві й хто боровся за українську, а не радянську Полтавщину.

У 1914 році російська імперія вступила в Першу світову війну, що з часом стала виснажувати ресурси та викликати опір серед робітників та селян – найбільш вразливого населення, що страждало від ненормованого робочого дня, великих втрат на фронті, брак хліба та іншого продовольства. «Хлібні бунти» голодних петроградців переросли в Лютневу революцію, поки 27 лютого Микола II не зрікся престолу та влада опинилася в руках новоствореного Тимчасового уряду.

2 березня вийшла відозва Тимчасового українського революційного комітету в Петрограді, що закликала український народ боротися за державну самостійність разом з росіянами та іншими народами імперії, аби перебудувати колишню монархію на “федеративну, демократичну республіку». Наступного дня в Києві утворився перший український парламент – Центральна Рада на чолі з істориком Михайлом Грушевським, котрий взяв відповідальність захищати інтереси автономної у складі майбутньої «демократичної росії».

До Полтави звістки про початок державної перебудови доходи з запізненням – 13 березня газета «Полтавський день» спробувала надрукувати телеграму Петроградської телеграфної агенції про зречення імператора та створення нового уряду, проте місцева влада не дозволила поширювати повідомлення. Ймовірно, міська адміністрація могла перейматися, що революційні хвилювання в Україні можуть повпливати на положення російської армії, що все ще перебувала на фронті та залежала від українського тилу. 

Письменник Володимир Короленко у своєму Щоденнику писав, що цензура не пропускала «поганих новин» з центру:

Проте вже через тиждень в місті налагодили випуск газет з новинами про Лютневу революцію і зміну влади, містяни стали виходити на мітинги та збори, створювати «Просвіти» тощо. Раніше ЗМІСТ розповідав про роль «Просвіт» у часи Революції та її активних учасників – Григорія Коваленка, Олекси Левитського та інших. В Гадяцькому повіті за перші місяці Революції виникло близько 35 товариств, що згодом об'єдналися в єдину спілку під керівництвом Олени Пчілки.

Також стала українізуватися полтавська газета: «Селянська спілка», «Полтавська громада», та «Вісник Полтавського губернського комітету». Також з'являлося більше українських класів, просвітяни організовували курси української мови для охочих полтавців. Полтавська спілка споживчих товариств видала десятки книг, серед них Українська граматика накладом у 200 тисяч примірників. Відбулося Шевченківське свято з панахидою, промовами та українськими піснями.

22 березня відбувається перше зібрання української громади, в результаті якого створюється спеціальна комісія для управління містом. Серед 10 учасників були такі визначні полтавці, як Борис Мартос, Віктор Андрієвський, Іван Стешенко та Микола Ковалевський, про яких піде далі. 

Також на Полтавщині почало повставати питання і церковного відокремлення. В березні відбувся з'їзд Полтавської єпархії, на якому і миряни, і духовенство підтримало ідею утворення самостійної, автокефальної української церкви. Активним прихильником українізації богослужінь та відокремлення від Московського патріархату був архієпископ Полтавський Феофіл Булдовський.

З 21 по 22 травня в Полтаві діяв Український з'їзд, де місцеві підтримали утворення Центральної Ради та її курс на досягнення автономії у складі федеративної росії. З часом саме цю ідею буде покладено в основу І Універсалу. Вже 26 травня в приміщенні музичного училища відбувся губернський з'їзд, на якому зібралося ще 600 делегатів. Головував Борис Мартос. Збори оголосили:

Також обговорили питання створення трьох українських корпусів, реформи у сфері земельного розподілу та шкільництва. 

Проте перебіг Революції перервала більшовицька навала. 25 жовтня 1917 році в Росії відбувається Жовтневий переворот – до влади приходять більшовики на чолі з Володимиром Леніним. В грудні Михайло Муравйов повів червону армію на Україну, звичайно, не оминаючи Полтаву. В місті знаходилися два важливих для постачання вокзали – Київський та Південний, також вистачало промислових центрів.

У ніч з 19 на 20 січня 1918 року більшовики зайшли до міста, напередодні цього велися бої між більшовицькими силами та бійцями Богданівського полку, рештки якого з іншою проукраїнською молоддю перейшли в партизанські частини та рушили на Харківщину.  

Як пише Тарас Пустовіт в статті «Спогад полковника армії УНР Степана Лазеренка», саме «богданівці» стали одними з перших українізованих формувань часів Революції 1917 року та першими пролили кров на Київщині в районі Пост-Волинського за відновлену Українську Державу. Одним з курінних, згодом командиром був виходець з Гадяча – Степан Лазуренко. 

У часи Першої світової він добровольцем відправився на фронт, а на період Лютневої революції в Петрограді був переведений до запасного полку в Саратові. Саме в тому формуванні було зініційовано Товариство вояків-українців. Військо підтримало ідею створення Богданівського полку в Києві, першим командиром якого став побратим Степана – Юрко Капкан. Полк входив до Запорозької дивізії та налічував 4 тисячі 

В боях за Полтаву полк зазнав значних втрат, в «Європейському (сучасна вулиця Героїв Небесної сотні, 16) в грудні 1917 року убили підосавула Юрія Ластовіченка. 

Попри намагання більшовиків підважити авторитет українських військ, провокації та диверсії до богданівців приєднувалися і місцеве населення. Зокрема відомо про 43 учнів полтавської семінарії, котрі стали на захист міста. У цьому навчальному закладі у свій час навчався один з лідерів Революції Симон Петлюра.

Більшовицький окупаційний режим тривав до березня 1918 року, коли Запорозька дивізія на чолі з командиром Олександром Натієвим та німецькими союзними військами повернулися до Полтави. Програвши кілька боїв на Київщині, більшовикам довелося відступати до Полтави, до станції Гребінки на Лубенщині. Там під водонапірною баштою російські війська розташували бронепотяг, обстрілюючи українські частини, що продовжувати тиснути.

Генерал-хорунжий Всеволод Петрів писав:

17 березня над Лубнами знову майорів український стяг. Більшовики відступали до Ромодана. 

Запорозька дивізія продовжувала наступ, попри невдоволення німців такою тактикою – більшовики зайняли вигідні позиції на височині, тому пересування українських бійців майже неможливо було приховати. Це дозволило більшовикам перейти в контрнаступ та спробувати повернути втрачені землі Полтавщини. Попри втрати під український контроль були повернені й інші населені пункти регіону.

28 березня військовий комісар Павло Кудрявцев розпустив більшовицькі ради та відновив владу Української Центральної Ради. 

Потім комуністична влада буде повертатися до Полтави ще двічі – в січня 1919 року та остаточно в грудні 1920 року. В роки Української Революції Полтава також відчує наслідки денікінського режиму. Білогвардійські війська під командуванням Антона Денікіна (консервативні опоненти більшовиків за владу в Росії) стояли в місті з липня по листопад 1919 року.

Отже, влада в Україні в часи Революції змінювала неодноразово, окрім ворогів нашого народу за владу в Полтаві змагалися різні українські сили. Так 25 березня 1918 року в Лубнах Українська демократично-хліборобська партія провела зʼїзд, де висловила недовіру до Центральної Ради. На засідання прибуло 2 тисячі делегатів від 6 повітів Полтавщини. 

Попри звільнення України від більшовицької навали в селах та містах назрівало невдоволення тодішньою українською владою – Рада не провела обіцяної земельної реформи, не налагодила роботи підприємств, криза посилювалася, а пробільшовицькі настрої на фоні цього, навпаки, посилювалися. 

На зʼїзді делегатів підтримали відмову від соціалістичної політики Центральної Ради та повернення приватної власності на землю. У квітні до влади в Києві остаточно прийшов Павло Скоропадський, а в Полтаві головувати став лохвицький землевласник Сергій Іваненко. Окрім економічних перетворень – відновлення приватної власності на землю та підприємства, укладання нових земельних законів, повернення 12 годинного робочого дня часи Гетьманату відзначилися на Полтавщині українізацією освіти, відкриттям бібліотек на навчальних закладів, зростання «Просвіт».

В грудні 1918 року, після поразки Четверного союзу (союз, в якому знаходилася Німеччина) союзні австро-німецькі війська почали відступати, повстанські рухи та більшовицький наступ змусили Скоропадського поступилися владою новому парламенту – Директорії. Тоді до чергового приходу більшовиків Полтавщиною опікувався губернський комісар Павло Чижевський.

Народився в 1879 році в Градизьку на Полтавщині, згодом увійшовши в історію як організатор кооперативного руху в місті, а також Генеральний секретар земельних справ в 1917-1918 роках, згодом – голова уряду Директорії. 

Борис Мартос походив з козацького роду, що бере свій початок в 18 столітті, навчався в лубенській гімназії, вступив до Харківського університету – звідти потрапив до Української студентської ради, що діяла таємно та об’єднувала свідому українську молодь. Під час святкування студентами Шевченківських роковин познайомився з Симоном Петлюрою.

Двадцятирічний Борис Мартос приєднався до Революційної української партії (точніше до її осередку в Лубнах), згодом тричі відбував тюремне увʼязнення за партійну роботу. 

Після цього в 1913 році й до Революції обіймав посаду інспектора кооперації Полтавського губернського земства, організовував просвітницьку роботу, утворював товариства і спілки, кредитні спілки для підтримки полтавців. В статті «Борис Мартос – один із активних державотворців, фундатор української кооперації» згадується про організацію закупівельного бюро для забезпечення місцевих речами першої потреби в часи Першої світової війни. Загалом до початку Революції на Полтавщині було близько 300 кооперативів – споживчих, сільськогосподарських та кредитних. 

Кандидатка історичних наук Людмила Бабенко говорить: 

В 1916 році в Полтаві була створена спілка споживчих товариств – перша подібна спілка в Україні, що займалася налагодженням роботи крамниць та закладів харчування, керувала роботою підприємств в місті та захищала інтереси робітників, що входили до кооперації.

У часи Революції Бориса Мартоса від Полтави запрошують до Центральної Ради, вже у столиці він очолює Центральний Український Кооперативний комітет та стає секретарем земельних справ при уряді Володимира Винниченка. В часи гетьманування Павла Скоропадського полтавець очолював Український кооперативний комітет, а з настанням часу Директорії обіймає посаду міністра продовольчих справ та фінансів, в 1919 році став головою Ради народних міністрів. 

З 1920 року Борис Мартос мешкав в Сполучених Штатах Америки, Німеччині та Чехословаччині. Працював професором в багатьох навчальних закладах, зокрема був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка у США. Помер в Ірвінгтоні, США.

У 2007 році біля Полтавського університету економіки та торгівлі відкрили памʼятник полтавцю Борису Мартосу. А у 2009 році було випущено двогривневу памʼятну монету з зображення дієвця.

Дослідниця Ірина Тарасу в статті «Від учителя до отамана» згадує також уродженця Миргородщини – Дмитра Пищалку, керівника антибільшовицьких повстань на Полтавщині. Батько Дмитра – Федір Пищалко в 1902 році був засланий на Сахалін за те, що підпалив свій будинок (намагався отримати страхування),  тому молодому Дмитру довелося рушати далеко від рідного краю. В Тобольській губернії закінчив гімназію та став працювати вчителем початкових класів. 

З початком Першої світової Дмитро потрапив до Сибірського саперного батальйону та служив телефоністом, проте в 1918 році був демобілізований і нарешті повернувся до рідного села Попівки на Миргородщині, де й народився. Восени 1918 року після приходу до влади Павла Скоропадського разом з земляками Іваном Гімоном та Іваном Бойком утворив організацію для опору новій гетьманській владі, згодом чоловіки обʼєдналися з іншими «петлюрівцями», аби боротися за Самостійну Україну. 

Через постійну війну з більшовицькими та денікінськими силами, неможливість налагодити безпечний зв'язок з партизанами Директорія не могла комплексно координувати дії таких з'єднань, як були на Полтавщині. Тому загони отамана Дмитра займалися грабунками поміщиків та заможних односельцями, а також тих, кого зустрічали на залізниці Ромодан-Сенча. Часто награбоване учасники виступів ділили між собою та бідняками.

Попри це Дмитро закликав приєднуватися до армії Української Народної Республіки на стороні Директорії, а влітку 1919 року виступив проти більшовицької армії на Миргородщині. Ірина Тарас у публікації пише:

У 1919 році Дмитро розпустив свій загін та повернувся до Попівки, проте у квітні 1920 року пристав на пропозицію від уряду УНР утворити партизанські частини на Миргородщині та Лубенщині. Об'єднання налічувало 70 бійців. Проте ситуація ставала гірше, більшовики активно просувалися на Лівобережжі, змушуючи українські сили капітулювати чи відступати. Зі встановлення радянської влади Дмитро і його родина зазнавали переслідувань.

15-річну сестру Пищалки Євдокію планували розстріляти, але суспільна небайдужість, насамперед Володимира Короленка, який звертався з листами до високопосадовців УРСР, змогли перешкодити репресіям. З листопада 1920 року Дмитро переховувався під іменем загиблого брата Дмитра Сивашина в селі Хомутець на Миргородщині. 

Після остаточного приходу більшовиків до влади отаман намагався не вступати в конфлікти з владою – вчителював, навіть нетривалий час перебував на службі (не під своїм справжнім ім'ям). Проте в часи колективізації очолив антиколгоспний виступ, за що був заарештований та розстріляний в 1929 році.

Таких випадків, як у Дмитра Пищалки, було безліч. Після приходу більшовиків, раніше – німців, котрі також попри союз з українськими силами не викликали довіру народу, прості люди брали зброю в руки та йшли захищати свою «правду» – землю, майно чи звичний устрій життя. Повстанські загони часто не мали політичного характеру, іноді могли не схилятися до тієї чи іншої сторони Революції. Після утворення СРСР рух не згаснув, тривав протягом Нової економічної політики та навіть після приходу до влади Йосипа Сталіна в 1930-х роках. 

Так на репресії більшовиків, політику колективізації та продрозкладки (вимагання ресурсів на «потреби Революції») селяни відповідали повстаннями. У Кобеляках діяли загони Андрія Левченка та Якова Андрущенка, в Гадячі – Леонтія Христового, в Лохвиці – Сергія Греся тощо. 

Одним з борців за самостійну Україну був Віктор Андрієвський – комісар у справах народної освіти на Полтавщині, письменник та діяч «Просвіти». Відомо, що він народився в 1885 році у Полтаві, навчався в Київському університеті, почав долучатися до громадського життя – писав для журналів «Сніп», «Літературно-науковий вісник» тощо. 

У статті Валентини Клочко «Полтавщина в Українській революції. національно-визвольні змагання 1920 – 1923 років» згадується, що Віктор Андрієвський входив до таємного гуртка, учасником якого був і молодий Симон Петлюра.

До Революції Віктор Андрієвський викладав, працював у земстві та українській громаді. В 1917 долучився до новоствореної Української демократичної хліборобської партії  та місцевої «Просвіти».

У березні 1917 року відбулися перші збори «Просвіти», де окрім Віктора Андрієвського до створення організації долучилися Григорій Коваленко, Григорій Маркевич та Михайло Токаревич. «Просвіти» займалися відкриттям читалень, курсів з української мови, проведенням лекцій та просвітницьких зустрічей для зацікавлених полтавців. 

6-8 квітня в Полтаві проходив зʼїзд вчителів під керівництвом голови повітової земської управи Петраша. На зібранні обговорювали необхідність українізувати та розширити мережу шкіл, зокрема в селі, де рівень освіченості був мінімальний. Делегати наполягали на створенні повітових педагогічних рад для контролю за виконанням рішень зʼїзду, а також підтримали ідею підняття заробітної плати для вчителів.

У серпні 1917 року вже на другому зʼїзді остаточно затвердили програму зі створення українських шкіл, розроблену просвітянами. Згідно з планом в губерніях та повітах впроваджувалася посада комісара у справах народної освіти. У Полтаві цю посаду став займати Віктор Андрієвський.

Реформування освіти на Полтавщині відбувалося двома способами – впровадженням українознавчих предметів (українська мова, література та історія) або українізацією всього навчального процесу. Проте школи не були забезпечені ні підручниками, ні навчальними програмами для повного переходу до ідеї національної школи.

Селянство особливо прагнуло, аби українські школи врешті запрацювали – до Полтавського земства надходили десятки прохань від селянських громад про відкриття навчальних закладів, ба більше місцеві готові були виділяти землю під будівництво та навіть утримувати приміщення коштом села. Всього протягом існування Центральної Ради на Полтавщині було відкрито 69 вищих початкових шкіл.

У 1919 році Віктор Андрієвський їде з Полтави та працює в Державному секретаріаті харчових справ Західноукраїнської Народної Республіки, котра утворилася після поразки Австрії в Першій світовій війні. В 1920 році емігрує до Польщі, згодом – Чехословаччини, за кордоном також продовжує працювати вчителем для українських дітей.