Полтава сто років тому: яким було наше місто в буремні революційні роки?

22 січня виповнюється рівно 100 років з дня підписання акту злуки Української та Західноукраїнської Народної Республік. Того дня в Києві, столиці УНР, після урочистостей був підписаний документ, що знаменував собою об’єднання двох революційних республік в одну державу.

Незважаючи на те, що ця злука так і залишилась об’єднанням лише на папері через різні міжусобиці та інтереси в політичних, військових рядах та небажанням деяких військових угрупувань брати участь у боротьбі не «зі своїм» ворогом, — ця дата є однією з найважливіших у нашому з вами сьогоденні. Адже це — чергова можливість доказати собі, що таке Україна на даний момент.

Але перш за все слід провести невеликий історичним екскурс по подіям Української Революції 1917-1921 рр. Почнемо, певно, з того, що з 1914 року Російська імперія (а більша половина України тоді знаходилась під нею) брала участь у Першій світовій війні на боці Антанти (Великобританія, Франція, Росія), виступаючи проти агресії Центральних держав (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина).

Ця війна стала пагубною для Російської імперії. Власне, як і для Німецької, Австро-Угорської й Османської імперій. Росія використовувала майже всі свої матеріальні та людські ресурси задля отримання перемоги у «Великій війні» (як її тоді називали). Врешті-решт, це викликало величезну кризу всередині країни, адже ресурси мають властивість закінчуватися. Брак хліба розлютив селян і робітників, ба більше – вивів їх на вулиці Петрограда, який був на той час столицею, на т. з. «хлібні бунти». Вони вимагали повернення солдат із непотрібної війни та видачі продуктів харчування.

Російський імператор Ніколай ІІ не хотів йти на перемовини з бунтівниками, в результаті чого «хлібні бунти» переросли у Лютневу революцію. До протестуючих приєдналися інші верстви населення та навіть частина армії. 27 лютого почався штурм Зимового палацу, резиденції царя, в результаті чого імператор зрікся престолу, а вся влада перейшла до Тимчасового уряду.

У Києві тим часом відбулося зібрання представників української інтелігенції та інших соціальних груп з метою створення власного органу самоврядування з перспективою відділення від Росії. Так, 3 березня 1917 року була утворена Українська Центральна Рада. Вона стала головним законодавчим органом України. Її головою було обрано відомого історика, письменника й громадського діяча, автора багатотомників «Історії України» та «Історії української літератури» Михайла Грушевського.

У наступні місяці були ухвалені чотири Універсали Центральної Ради, що проголосили про створення власного органу виконавчої влади. Генеральний Секретаріат на чолі з ще одним українським письменником Володимиром Винниченком проголосили автономію (себто самостійність) України в усіх дев’яти губерніях (які були засновані ще за «царських» часів), а третім Універсалом 7 листопада 1917 року за старим стилем було проголошено створення Української Народної Республіки.

Але тимчасовий уряд в Петрограді (нині Санкт-Петербург) не підтримав такі сміливі ініціативи з боку українства й був вельми роздратований самостійністю рішень у «Малоросії». Грушевський же, через власну неквапливість й бажання домовитись з Росією «по-доброму», не поспішав швидко й остаточно відділятись від останньої. А от тимчасовий український уряд, як зазначалося вище, не влаштовував такий розклад ситуації, не дивлячись на напружені переговори сторін на той час.

Проте, ситуація змінилася після проведення ще однієї революції в Росії – всім відомого Жовтневого більшовицького перевороту 25 жовтня 1917 року. Більшовики-комуністи вже були більш войовничими й безкомпромісними в питанні чиєїсь самостійності. Незважаючи на те, що:

події, що відбувалися на території України, були найдраматичнішими та найкривавішими з усіх.

Після проголошення УНР в листопаді 1917 року більшовики й їхній очільник Володимир Лєнін (Ульянов) не бажали існування під своїм боком такої «занози». Тому, не встигла нова молода держава стати на ноги, як більшовики почали війну з нею.

Так, вже в грудні 1917 року, більшовицька армія на чолі з генералом Муравйовим величезною ордою навалилася на Україну. Дуже швидко був взятий Харків, де наступного року був створений маріонетковий уряд більшовицької України під назвою УРСР. Харків же став тимчасовою столицею цього державоутворення. Але на цьому комуністи, звісно ж, не зупинились. Вони пішли далі, в бік Києва, де засідала верхівка влади УНР. На шляху до столиці України у комуністичних орд стояло місто, що мало досить велике стратегічне значення в силу свого географічного положення, і було стиком дуже важливих транспортних шляхів, які вели в різні сторони держави. Цим містом була Полтава.

Полтава мала тоді два сучасні й важливі для більшовиків залізничні вокзали –Київський та Південний, а також була дуже важливим промисловим центром з багатьма заводами, що могли забезпечити військову машину «совєтів» новою зброєю та амуніцією.

Більшовицька армія була дуже близько до Полтави, коли загін солдатів (так званих «богданівців» полку імені Богдана Хмельницького, що були підконтрольні уряду УНР), почали вимагати у місцевих жителів видати їм, як казав історик Петро Киридон «по пляшці горілки кожному». Такою була ціна захисту міста. Після того, як їм видали бажане, солдатам виявилось цього замало, після чого вони потребували ще. Коли їм відмовили, вони пішли на склад спиртного, що знаходився в районі нинішнього київського вокзалу, захопили його й винесли все «горюче» звідти. П’яні солдати, розбивши через веселощі велику кількість пляшок з горілкою, цим самим накликали на себе гнів великої кількості полтавців. За словами  переказами місцевих жителів, солдати буквально злизували горілку з дороги і не могли чинити опору.

Крім цього, під час своїх гулянок солдати ще й захопили і підпалили склад боєприпасів за вокзалом, через що всю ніч лунали вибухи.

Скоро в місто Полтава прибули більшовики Муравйова. Побачивши, який гармидер стоїть на вулицях міста, червоноармійці були шоковані.

Місто Полтава було взяте без бою. Сталося це 19 січня 1918 року. Більшовицький загін Беленковича утримував Південний вокзал, а полк червоного козацтва розташувався у будівлі Кадетського корпусу.

Ще однією ланкою у низці причин здачі Полтави стало вбивство командира оборони міста, молодого 30-річного офіцера Юрія Ластвіченка, що сталося в готелі «Європейський» (нинішня адреса – вулиця Небесної Сотні, 4). Убив його анархо-комуніст Дунайський. Дізнавшись про це, оборонці міста розгромили вулиці Полтави й зчинили вищезгаданий п’яний дебош. Війська «богданівців» були відведені до Києва й Кременчука, а ті, хто залишився, по вже відомим причинам не змогли чинити опір наступу більшовиків.

Взагалі, пограбування, вбивства й розбої були досить частим явищем на той час. Полтава за п’ять років революції декілька разів переходила з рук у руки. Так, у січні 1919 року війська УНР змогли вигнати більшовиків із Полтави. Проте, ближче до осені місто знову було захоплене, на цей раз «білими» під керівництвом генерала Денікіна. Білогвардійців ж, в свою чергу, потім вигнали червоногвардійці. На цей раз уже востаннє.

Місто перебувало в хаосі. Так, лікар О.Несвіцький у книзі «Полтава в дні революції й в період смути 1917-1922рр.» писав, як в місті ще влітку 1917 року було вбито у власній квартирі грабіжниками племінницю Гоголя Марію Рахубовську, яка жила на вулиці Інститутській, 27 (нині — вул. Остроградського). Також автор цієї книги (що є заодно й своєрідним щоденником) розповідає, як на спуску на вулиці Панянка був вбитий генерал Жданович та його дружина з ціллю пограбування їхньої заможної оселі.

Більшовики також займались мародерством. Часто з міста вивозили продукти харчування, цінності, матеріали тощо. Також декілька грабіжників пограбували Музей історії Полтавської битви, викравши звідти усе цінне. Коли до Києва зайшли німці по умовам миру УНР з Німеччиною, більшовики перенесли свій штаб до Полтави.

У дзвіниці Хрестовоздвиженського монастиря стояв радянський кулемет. По місту періодично було чути постріли.

Також розоренню підлягав й Кадетський корпус. На його території знаходилося з півтори тисячі радянських солдат, які зруйнували вщент будівлю зсередини, вкравши багато особистих речей учнів і створивши там свій «штаб» провізії.

Загалом же, на вулицях міста царювала анархія та беззаконня. І коли 22 січня 1919 року було підписано Акт злуки УНР й ЗУНР, в місті мало хто знав про це. А якщо хто й дізнався, то великого значення цьому не надав.

Старший науковий працівник Полтавського державного архіву В'ячеслав Сушко відмічає:

Взагалі, вся територія України в той час була розтерзана військами різних угрупувань. Так, в Одесі та на всьому півдні України перебували війська Антанти (британці й французи зокрема), навесні ж 1918 року, як зазначалось вже, приходили німці та австрійці. Як результат – Центральна Рада перестала існувати, і на чолі Української держави став Павло Скоропадський. Уряд України тепер звався Гетьманат.

Але після капітуляції Німецької імперії (в листопаді 1918 року) Гетьманат залишився без підтримки. Через повстання Директорії, якою управляли Винниченко й наш земляк, отаман військ УНР Симон Петлюра, в грудні Скоропадський розпустив уряд, а сам втік до Німеччини. Білі та червоні орди заполонили Україну.

Також на українській землі існувало багато «республік», – такі як «Вільна територія» Нестора Махна або націоналістичні «республіки», – такі як Холодноярська або Чорноліська. Різні угрупування, різні ідеї та різні цілі були у цій революції.

Як бачимо, відсутність однієї національної ідеї, єдності й спільної для всіх справи було величезною проблемою України завжди. Ця проблема залишається й зараз. Хотілось би, щоб у майбутньому від цієї «недуги» залишилося не більше, ніж слід в історії. А слід вже є, і він дуже строкатий, як і український шлях загалом.

Текст Ігоря Давиденка