«Просвіта» – просвітницька організація, що діяла в Україні в ХІХ та XX століттях, супроводжуючи та підтримуючи всі національно-визвольні змагання українського народу.
ЗМІСТ розповідає про роботу освітянського осередку в Полтаві та першого очільника, просвітянина – Григорія Коваленка. Напередодні дошку на честь видатного полтавця не вдалося розмістити на будинку, де той раніше проживав.
Що таке «Просвіта». Особливе місце в історії України
Почала виникати «Просвіта» на західноукраїнських землях, де національні рухи менше принижувалися, а боротьба інших народів – поляків, угорців, чехів – за свою державу змушувала українців шукати способи заявити про себе. Перша така організація виникла в 1868 році у Львові та тривалий час діяла переважно в місті. У 1875 році виникла перша філія в селі Бортники на Львівщині.
«Просвіти» займалися культурно-просвітницькою роботою: організовували лекції та вечори, присвячені різним історичним діячам України, видавали підручники, художню, релігійну літературу й організовували читальні. На західноукраїнських землях просвітницька робота рухалася швидко, в 1939 році (останній рік роботи організації) на 85% земель діяли філії товариства.
Попри культурно-освітнє направлення, «Просвіта» відігравала роль і в політичному житті регіону. Так, під час головування народовця Юліана Лаврівського організація намагалася відшукати порозуміння між різними національними течіями (москвофіли, народовці (вони ж українофіли) та радикали), а також співпрацювала з іншою інтелігенцією під час утворення перших політичних партій та погодження їх програм.
«Просвіти» Наддніпрянщини
Коли Росію охопила демократична революція (1905-1907 років) суспільство стало вимагати змін, що закінчилося виданням Маніфесту Миколою II та повернення свободи слова та зібрань. В попереднє століття імперська влада неодноразово вдавалася до утисків «інородницьких» організацій, проте наразі для української інтелігенції настав час змін. У вихорі змін стали відкривати перші «Просвіти» Наддніпрянщини.
Олег Пустовгар, як заступник голови полтавської «Просвіти», розповів про перші спроби створити місцевий осередок після відкриття чернігівського, у 1906 році. Проте Губернське правління відмовило начебто через те, що діяльність «Просвіти» може становити небезпеку в «нинішні неспокійні часи». Проте, відмова скоріше пов'язана з небажанням руйнувати образ Полтави, як міста «російської слави», а не через хвилювання за безпеку в часи революції.
За ідею створення «Просвіти» взялися видавець та громадський діяч Микола Дмітрієв та письменник Панас Мирний. У 1905 році перший разом з істориком та письменником Григорієм Коваленком видавав журнал «Рідний край», що попри заборони уряду виходив українською мовою. У часи революції Микола Дмітрієв також виступав за українську освіту.
Попри відмову, українська інтелігенція продовжувала об'єднуватися заради просвітництва та взялася за організацію «Українського клубу», певною мірою аналога «Просвіти».
У своїй роботі «Український клуб у Полтаві (1913-1918): відкриття та напрямки діяльності» Тарас Пустовіт пише, що в 1910 році відбулося зібрання в приватному будинку місцевого адвоката Євгена Сіяльського, на якому були вже згадані тут Панас Мирний, Григорій Коваленко, вдова Миколи Дмітрієва (загинув в 1908 році, втонув), а також член Статистичного бюро Григорій Ротмістров, археолог Вадим Щербаківський, видавець Григорій Маркевич тощо.
Пошук місця для просвітницького осередку зайняв більше, ніж хотілося його засновникам – лише в 1913 році дієвці орендував під потреби будинок на вулиці Стрітенській 37. Урочисте відкриття відбулося 10 листопада, у роковини смерті Івана Котляревського, у присутності інтелігенції з інших міст. Серед киян був і Михайло Грушевський. Насправді поїздку до міста він планував ще в 1903 році, з нагоди відкриття пам'ятника Івану Котляревському, проте через українофобні настрої полтавської верхівки колеги радили не погіршувати й до того велику напруженість.
Символічно, що відкриття Українського клубу, що відіграє в майбутньому велике значення в утворенні Просвіти, відбулося до дня смерті “зачинателя української літературної мови”. Бо знаємо, що раніше, в 1903 році на відкритті пам'ятника Котляревському була присутня делегація від галицької «Просвіти».
«Браття Полтавці, коли ми нині плекаємо спільну нам із Вами народню мову, коли через неї бистріше шириться просвіта між нашим народом..., то в великій часті ми завдячуємо це Вашому, але не менше й нашому Іванові Котляревському», – говорили в привітанні.
Згодом до Українського клубу увійшли 120 представників. Їхня діяльність була різноманітною – від проведення репетицій місцевого хору до лекцій, від виступів музикантів до освітніх курсів. У часи Революції 1917 року там розміщувався штаб Першого українського козацького імені гетьмана Б.Хмельницького.
«Просвіта» та Українська Революція 1917 року
Уже з початком Лютневої революції в просвітницьких колах Полтавщини почалися перші зміни. У березні 1917 року відбулися збори Просвіти, на яких учасники проголосили відновлення роботи та обрали представників – Григорій Коваленко став головою, його заступником призначено Михайла Токаревського. Також засновниками стали громадівець Віктор Андрієвський, Григорій Маркевич та інші.
У травні 1917 року Просвіта разом з Товариством українських поступовців скликали з'їзд на підтримку нового українського управління – Центральної Ради. Для цього з іншими громадськими об'єднаннями було утворено Спільний комітет українських поступових партій та організацій, а ще згодом Михайла Токаревського висунули до Центральної Ради, як представника від Полтавської губернії.
Для діяльності Просвіти, уже згаданий тут Український клуб, передав частину свого приміщення на книгозбірню, що вважалася однією з найкращих в місті, у 2 тис. 320 книг.
Краєзнавець Леонід Булава зазначає, що «Просвіта» – демократична організація, заснована на самоорганізації полтавців. Через велику кількість осередків (наприклад, на Павленках, де була своя просвітницька спілка) та керівників в Полтаві, так і не написано єдину історію цього об'єднання.
Через цю ж особливість Просвіта не мала єдиного розташування. Періодами просвітяни розміщувалися і в будинку Українського клубу, і в Будинку Бахмутського. Також був період, коли зібрання проводилися в Учительському інституті, керівником якого був Олекса Левитський – він же одних з останніх очільників полтавської «Просвіти».
У своїх спогадах «До історії національних рухів у Полтаві і на Полтавщині» викладач та науковець Григорій Ващенко пише наступне:
«З особливою енергією в "Просвіті" працювала моя колишня учениця полтавської єпархіальної школи Людмила Осипівна Скрипникова. Це була дуже здібна й інтелігентна жінка, а до того ще й палка українська патріотка. Вона закінчила вищі жіночі курси в Києві і робила враження ґрунтовно освіченої людини. Крім активної участи в організації при "Просвіті" бібліотеки і читальні. Скрипникова організувала досить цікавий музей дитячих виробів, що мусів, на її думку, сприяти розвиткові серед української молоді творчих, винахідницьких здібностей».
Отже, діяльність полтавської «Просвіти» сходилася з галицьким попередником. Григорій Коваленко особливо дбав про видавничу справу – в попередніх дослідженнях з-поміж книг згадується також «Казка про правду і кривду» одного з ініціаторів просвітницького руху в Полтаві Панаса Мирного.
Також розпочали свою роботу різноманітні курси та серії лекцій від міської інтелігенції, в тому числі курси українознавства та ділової української мови. Згодом, щоб розширити культурно-освітню справу, Григорій Коваленко в Полтавських єпархіальних відомостях написав цілу інструкцію про організацію «Просвіт» у повітах – про користь боротьби з неписемністю серед населення, про важливість драматичних гуртків та хорів:
«Беріться до діла всі в кого душа жива, хто любить Україну, наш народ і хоче йому добра», – писав голова «Просвіти».
Згодом відкрили близько 112 осередків у Гадячі, Лохвиці, Пирятині, Хоролі, Лубнах, Миргороді тощо.
У квітні 1917 року «Просвіта» взяла участь в з'їзді вчителів, котрий визначив подальший курс на українізацію освіти та розширення мережі навчальних закладів на Полтавщині. Саме просвітяни були одними з головних творців остаточного проєкту про впровадження національної мови в навчальні заклади, а Віктор Андрієвський – один із учасників «Просвіти» став «комісаром у справах народної освіти» в губернії.
У 1919 році за ініціативи Григорія Коваленка, попри протидію більшовицької влади, 20 тисяч полтавців зібралися на святкування 150-річчя від дня народження Івана Котляревського.
Окрім справ просвітницьких, полтавський осередок хвилювало питання відокремлення української церкви від московської. У червні 1917 року за участі представників «Просвіти» (в тому числі його голови Григорія Коваленка) відбувся собор, на якому найактивнішим виявився архієпископ Полтавський та прихильник самостійної церкви Феофіл Булдовський.
Про організації зборів згадує і Григорій Ващенко, котрий хоч і був «дуже стомлений, щоб брати участь в національному русі», усе ж приєднався як представник міста Ромни. Пише, що делегати поділилися на два табори – прихильники автокефальної церкви та єдиної з московською.
«І раптом сталось щось несподіване. Виступив якийсь чоловік середніх років з довжелезною промовою, що фактично була пропагандою комунізму. Його виступ викликав велике замішання серед учасників Собору. Не зважаючи на протести, большевик не припиняв своєї промови. Зупинити його можна було лише силою, але це був би скандал. Ні до чого не договорившись, не винісши резолюцій, Собор закрився».
Однак деякі зміни все ж відбулися. У статті Олега Пустовгара розповідається, що ініціативу Григорія Ващенка про українізацію церковноприходських шкіл та передачу їх під керівництво Тимчасового уряду (російська тимчасова адміністрація в імперії) підтримали. Згодом підготували реформи з приводу демократизації РПЦ, згідно з якими духовенство обиратимуть парафіяни та зменшать вплив Петербурзького Синоду на місцеву церкву.
З остаточним приходом більшовиків до влади, ситуація змінилася: у 1921 році заарештували одного із тодішніх голів Просвіти, директора першої української гімназії імені Івана Котляревського в Полтаві Івана Прийму, згодом (кінець 1922 року – початок 1923 року) припинило роботу і саме товариство. Майно конфіскували.
Олексій Левитський – згадуваний в статті просвітянин – емігрував з Полтави уже в 1919 році після приходу денікінців, попереджаючи майбутні репресії.
Як пише Григорій Ващенко, тоді люди сподівалися, що земляку Прийми (родом з Галичини) тодішній голова Полтавського виконкому Василь Порайко допоможе оминути ув'язнення. Проте просвітянин помер від тифу у харківській в'язниці того ж року, не дочекавшись розстрілу.
Подальша доля першого очільника «Просвіти» – Григорія Коваленка
Григорій Коваленко відомий не лише діяльністю в «Просвіті» та виданням журналу «Рідний край» у співавторстві з Панасом Мирним, про який згадувалося в статті. До революції він публікує свої історичні та етнографічні роботи в громадівській газеті «Київська старина» та «Літературно-науковому віснику». Разом з Михайлом Коцюбинським планує видавати чернігівський альманах «Хвиля за хвилею».
Серед історичних досліджень – «Григорій Сковорода», «Г. І. Маркевич, полтавський видавець і друкар», «У сонячній країні», а також етнографічні розвідки «Щедрівки в Саратівській губернії», «Перший будинок в українському стилі на Чернігівщині». Крім захоплення минувшиною та написанням окремих художніх творів («Жарти життя», «Ясько та Стецько», «Правдиве слово»), брав участь в археологічних розкопках на Полтавщині (Більське городище) та малював.
У радянський період дослідник продовжив працювати над своїми розробками, а в 1926 році Українська академія наук урочисто привітала Григорія Коваленка з 40-річчям його діяльності. Проте попри відносно спокійний спосіб життя на чоловіка відкривають справу від серпня 1937 року за контреволюційну діяльність – розповсюджене обвинувачення у той період для представників української інтелігенції.
Просвітянин відкидав всі обвинувачення слідчих, одне з яких – заклик за самостійну Україну. У тому ж році чоловіка засудили до розстрілу в Полтавській міській в'язниці. Ім'я Григорія Коваленка репресоване разом з ним – про нього не згадували до 1960-х років, поки полтавський письменник Петро Ротач не звернувся до суду із запитом на реабілітацію. Це все ж сталося в 1968 році, коли слідство визнало наявність тиску на засудженого під час допиту в 1937 році та виправдало просвітянина.
Сучасна «Просвіта»
Перший та теперішній голова «відродженої» Просвіти в Полтавській області Микола Кульчинський говорить, що рух до становлення організації почався в 1987 році, коли відбулося перше установче засідання «Рідного слова», що стало початком як «Народного руху України» в Полтаві, так і «Просвіти».
Товариство мало на меті поширювати українську мову та літературу. Як пише просвітянин у своїй автобіографії «У нашій хаті Радянського союзу не було» на це відкриття його надихнула бабуся, котра пораділа гарній російській вимові свого онука та з гордістю розказала, що навчили його так «балакати» в садочку.
З часом з цього об'єднання виросло Товариство української мови, а за ним «Просвіта» у тому ж 1987 році (офіційно 1988 рік). Перші два роки просвітяни зосереджувалися лише на культурно-освітній діяльності – зустрічах зі студентами та школярами, конференціях, займалися видавничою справою. Кульчинський згадує імена перший активістів, журналістку та поетку Ганну Дениско, голову міської Просвіти Тараса Пустовіта, Орисю Ковалевич.
«Після нас як гриби після дощу почали з'являтися такі об'єднання по райцентрах. Дзвонили до мене, питали, приїжджали та брали собі якісь установчі документи. Так поширилося по всій Полтавщині», – розповідає Микола Кульчинський.
Під час складання статуту допомагав письменник Петро Рогач, котрий, як писали вище, став ініціатором реабілітації Григорія Коваленка. Згодом він долучався і до просвітницьких заходів (проводив лекції про Миколу Зерова, Тараса Шевченка), і став учасником управління.
Після відкриття не було місяця, аби Просвіта не організувала 2-3 культурні вечори – у філармонії, театрі. Сама організація знаходилася в Будинку культури, у великій кімнаті, що зараз стала балетною студією.
Також «Просвіта» стала ініціаторкою проведення етнорок фестивалю «Мазепа-фесту», котрий проводили на Співочому Полі. У 2016 році відбувся останній захід, кошти з квитків направили на спорудження пам'ятника Івану Мазепі.
Згадує Микола Кульчинський і про невдалу спробу встановлення меморіальної дошки на честь Григорія Коваленка на його будинку, звідки його забрали під арешт, а згодом розстріляли. Проте учасники товариства планують встановити інтерактивну пам'ятку (QR-код) в місті.
Наразі про діяльність «Просвіти» можна дізнатися з соціальних мереж очільника обласного осередку та інших учасників. Також товариство видає літературу, надруковану за кошти благодійних внесків, та розміщує її в бібліотеках та школах. Всього за існування організації таким чином було створено близько 80 видань. Наприклад, для дев'ятого класу підготували книгу «Панцирний поїзд» про один з підрозділів армії УНР в роки Революції.
Обкладинка Катерини Василенко