Дякуємо усім, хто б’ється за кожне українське місто і село.
Пам’ятаємо полеглих.
116 бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ на Полтавщині створили незадовго до повномасштабної війни. Аудиторія ЗМІСТу, в абсолютній більшості, також з Полтавщини. Ймовірно, левова частина наших читачів має рідних або друзів, які служать у цій бригаді й могла чути історію про роту, яка добу відбивала наступ росіян на Авдіївку. Вона справжня і дійшла до Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.
Старший солдат 116-ої бригади Дмитро Білокінь з позивним «Юрист» – один з тих, кому судилося відбивати ворожі атаки під Авдіївкою, не лишити жодну з позицій, але дорого за це заплатити. У боях їхня комендантська рота втратила побратимів – Владислава Підлісного, Івана Наливайка, Сергія Матюшка та Олега Тарасенка. Вони навіки лишаються в строю.
Днями Дмитро Білокінь приїхав до Полтави у відпустку. ЗМІСТу вдалося записати його інтерв’ю й почути історію про оборону Авдіївки від учасника й очевидця подій. У цьому тексті розповідаємо, як Полтавська окрема бригада територіальної оборони знищила 14 одиниць ворожої техніки та понад 250 росіян за пів доби.
Пів року в Авдіївці
До повномасштабної війни Дмитро Білокінь був консультантом з інвестицій в приватній компанії. Одразу ж фірма почала вивозити хлопців за кордон, а його покликали на Кіпр. У цьому не було сенсу, бо чоловік уже вирішив йти воювати.
Батько Дмитра – ветеран «Беркута» та розвідник, який з 2016 року воює на фронті – не хотів бачити сина у війську, тож 24 лютого намагався зупинити сина.
«Я приїхав у військкомат, ми з татом сварилися. Сказав, що йду воювати, а він відповів: "Мене там досить". Але я все одно пішов. Воєнкомом був тата побратим і мені сказали звідси йти. Я розізлився, а потім дізнався, що набирають в тероборону, тому з речима туди поїхав. Мене записали і відправили в комендантську роту. Ми мали охороняти ТЦК, важливі об’єкти, але від початку було розуміння, що нас колись таки відправлять».
Відчуття, що воювати усе ж доведеться Дмитра з побратимами не лишало, тому вони додатково вивчали військову справу. Шукали «НАТОвські» відео з тактики та стратегії бою, навчалися ходити, виносити поранених. Старалися навчитися, щоб бути готовими до різних сценаріїв. Спершу їх відправили у Парасковіївку під Соледар. Як полтавці воювали там і чому ніколи не забудуть Парасковіївку, ЗМІСТ писав за посиланням.
Комендантська рота миттю стала бойовою. Міць показали й в обороні Авдіївки. Пів року тому 116 бригада зайшла на позиції із завданням охороняти та обороняти. Полтавці зайняли позиції й провели місяці під обстрілами та постійними спробами штурму.
Час показав, що Авдіївка тоді і зараз – це небо і земля, каже «Юрист»:
«Пів року тому, коли ми тільки зайшли, там навіть окопів не було. Ми проривалися швиденько, щоб забезпечити собі оборону. Були поодинокі обстріли, спроби штурму, але це потуги були. Те, що відбувається зараз, суттєво відрізняється. Там уже йдуть не зеки, а російське ССО. Ці люди по 2-3 війни пройшли. Вони намагалися нас вибити усіма силами, але ми не здали позиції, до останнього їх утримували, поки роту не вивели. Ми не здали жодного сантиметра».
10 і 19 жовтня – знакові дні оборони
У ніч на 1 жовтня почалися масштабні штурми Авдіївки. Дмитро Білокінь згадує, що росіяни почали штурмувати інші позиції неподалік них:
«Росіяни почали їх вибивати й дуже філігранно це робили, "красіво". Коли вибили, по нас пішов масований обстріл. Уже 10 жовтня мене повинні були вивести на відпочинок. Тоді я прокинувся о п’ятій ранку від того, що нашу позицію посипали "Градами". За одну годину і 40 хвилин по нас випустили 120 ракет. Це три повних пакети "Града". Удари йшли прицільно, розбирали повністю все, гепало добряче. І тоді вони пішли у масований наступ».
Позиція полтавців була прихованою, ворог про неї нічого не знав, але розумів, що вона має бути поряд. Під час одного з таких штурмів 116 бригада підпустила росіян максимально близько, а потім один з бійців Олександр Калмиченко з позивним «Кубік» вийшов з РПГ у поле. «Юрист» його запитав: «Ти танк бачиш?» Той відповів: «Я не бачу, але чую».
За кілька секунд, на слух, «Кубік» випустив перший снаряд й влучив під башту танка. Росіяни не зрозуміли звідки летить, бо снаряд «спіймали» просто з трави. Ворожий танк почав тікати, а автоматний бій ще тривав з 7 ранку до третьої ночі з поодинокими перервами на відпочинок.
Того дня бійці тратили Владислава «Тополя» Підлісного. Хлопець взяв РПГ й вискочив з окопу, щоб підбити танк. Той вистрілив у відповідь, а уламок від снаряда потрапив під шолом й забрав життя воїна. Другою втратою стала смерть Івана «Танцора» Наливайка. Уламок зачепив кровоносну систему. Дмитро Білокінь каже, що з такою травмою люди живуть 10 хв, але Іван тримався за життя цілих 45.
11 жовтня «Юриста» вивели з позиції на відпочинок у розпал мінометного обстрілу, а вже 13 жовтня він знову став до роботи. На приймаючу позицію він зайшов командиром.
Уже 19 жовтня знову мав повертатися на перепочинок, аж стався бій, що його переповідають бійці інших рот полтавської бригади.
«Я знову почав ранок з "Градів". По нас 82-ий міномет почав працювати. Спершу сказав своїм, щоб готувалися зустрічати навалу, бо масований обстріл = новий штурм. Поки вони до нас йшли, бійці вже були готові.
Один з них "Ніндзя" – кіборг з Донецького аеропорту. Після цього бою він попросився до нас в роту і сказав, що ми так гарно воюємо. 19 жовтня о шостій ранку вони поперли. Усього було 5 хвиль і ми нарахували, що вручну з РПГ, "одноразок", гранат та стрілецької зброї знищили 14 одиниць техніки і понад 250 людей живої сили. Вони перли з усіх боків».
У бою стало зрозуміло, що на позиції ліворуч бійців контузило, тож лівий фланг пустує. Бригаду поряд росіяни вибили з позицій, тож довелося стати у кругову оборону, каже «Юрист». На позиції Дмитра було небагато людей з підсиленням з розвідки та інших бригад, але на усіх позиціях на лінії зіткнення головуючою була 116 бригада.
Полтавський Пентагон
Дмитро каже, що бій був складним і однієї миті йому здалося, що він буде й останнім. Російські окупанти залучили максимальну кількість засобів для штурму:
«Вони перли на нас з усім, чим можна. Розвідка нам потім розповіла, як нас вивели, що вони називали наші позиції Пентагоном. Рускі думали, що ми спецура США. Вони не уявляли, що їм дає триндюлей полтавське ТрО. Це я зараз без приколів кажу. Кожен їхній штурм розбивали, бо у нас були злагоджені дії».
У бою 19 жовтня не стало Олега Тарасенка. Він був старшим на позиціях і мав коригувати роботу воїнів. О сьомій ранку стало відомо, що він загинув, тож «Юрист» взяв на себе його обов’язок і коригував взаємодію між позиціями, керував обороною, хоч зазнав поранення.
«Ми домовилися, що триматимемося, поки не скінчиться боєкомплект. Ми сіли з хлопцями й вирішили, що не йдемо з окопів поки у нас є хоча б щось. Якщо закінчиться, то питань немає. Чому так? Ми всі прийшли добровільно. Ми не призвані й прийшли не через почуття високого патріотизму, хоч це у нас є. У кожного сім’я, жінки, батьки і багато людей, за яких кожен воює. Ми домовилися стояти до останнього. Мої комєндачі сказали, що і не збиралися нікуди валити».
Хто такі «комєндачі»? Дмитро Білокінь каже, що здебільшого це молодь. До прикладу, йому 30 років, «Кубіку» 31. Поряд з ними воює 21-річний Максим «Артіст» 21 рік та Іван «Бебіджон».
«Молодняк пліч-о-пліч з потертими мужиками. Отак я можу описати».
Отож, о 07:30 19 жовтня розпочався бій. Трьох бійців, включно з «Юристом», поранило через вибух снаряда. Напередодні неподалік нього вибухнув снаряд й пошкодив органи слуху, тож довелося посадити біля себе побратима «Артіста», щоб той доповідав, що передає командування по рації. На евакуацію вони з побратимами пішли після 19:00, коли росіяни вони відступили.
«Я посадив "Артіста" поряд і він мені казав, шо там відбувається, бо в рацію нічого не чув. П’ять хвиль штурму ми відбили, бо зайняли кругову оборону, почали стріляти, по ним відкрили вогонь з усіх секретних позицій. Ті, що ззаду зайшли, втекли. Ті, що першими їхали, падали з танків. У мене Саша з РПГ стріляв чергами, Тарас з «Покемоном» з пораненням вибігав у поле. На третій хвилі у мене були думки, що ми не вийдемо. Я дивився, як на мою позицію їде танк, а за ним бронемашина піхоти та інше і вже не був не впевнений ні в чому».
Коли до позиції наближалася колона бійці не відкривали вогонь і вичікували, аби ворог не виявив їх завчасно. Росіяни не звернули уваги на «секретку», бо з дальньої позиції ЗСУ по ним почали вести щільний вогонь. Полтавці дочекалися поки росіяни опиняться до них боком.
Потім «Юрист» увімкнув рацію і запитав: «То нам стріляти?» Командир відповів: «Та я ж дав команду». Дмитро сказав, що нічого не чув через завантажений етер і тоді вони почали виконувати команду «Вогонь».
Спершу «Кубік» вдарив по танку під гусінь, той заглох, а росіяни почали з нього вистрибувати. Полтавська тероборона «їх зустрічала»:
«Вони якось раптом просто позалягали. Командир каже: "Налаштуйте голосовий контакт". Я вийшов у поле і сказав: "Рускій солдат, здавайся. У нас є каша". Прикалувались по-різному».
Фактично, колону розстріляли завдяки тактиці вичікування, вдалому розташуванню секретної позиції та відважності воїнів.
«Раніше нас охранніками називали, а тепер питають: "Це ви ті йобнуті комєндачі?". Виходить, що ми».
Тактика росіян
З досвіду «Юриста», вони воюють як підручник пише. Одразу підготовка артилерією, а за 20 хвилин після обстрілу вони виїжджають. Бійці знають, що коли починається масований обстріл, то скоро доведеться «зустрічати».
Потім виїжджають 1-2 БМП, триває розвідка боєм, щоб визначити звідки йде найщільніша атака. Потім по вирахуваним українським позиціям окупанти відкривають вогонь дронами, ПТУРами, а згодом виїжджає танк, що працює чітко по позиції:
«Якби ми тоді одразу вогонь відкрили, нас би розібрали. Вони були за 200 метрів від нас з підмогою, тому. У нас би позицій не лишилося, тому було інакше до цього підходити. До дальньої позиції була довша відстань по діагоналі, як вони власне йшли, тому ми влупили їх у бік. Я знаю, що інформація про нашу оборону дійшла до Залужного. Це точно».
Після боїв 10 та 19 жовтня побратими «Юриста» сказали йому, що довіряють і тепер не хочуть без нього виходити на позиції. Він відповідає: вони – бійці – не показали слабкості, вчинили мужньо і стояли до кінця з розумінням, що це може бути останній бій.
«Я повішу форму і ніколи більше не надягну після війни. Це велике горе»
Дмитро вважає, що війна – це справа кожного. Його не ображає відпочинок у тилу, бо чоловік воює за свободу вибору кожної людини. За його словами, кожен обирає чи брати в цьому участь, але війна нікого не омине.
Після визволення українських територій він хоче повернутися до мирного життя, хоч не вірить, що колись це пекло вдасться забути:
«Я повішу форму і ніколи більше не надягну після війни. Це велике горе. Для мене форма – це не гордість, а пережите горе. Діти, які тепер знають, що таке тривога, старі люди, які під обстрілами город прибирають. Молодняк, якому жить і жить, а вони на полі бою лягають. Вбивати людей – це погано, це велике горе. Я не розумію, як у цьому столітті ми знову до цього приходимо».
Авдіївка, де воює полтавець, розташована дуже близько до Донецька, де живуть родичі «Юриста». Їхній зв’язок обірвався у 2014 році.
«Ми намагалися їх підтримати, але вони сказали своє слово. Воно було грубим. І я зрозумів просту істину – якщо тобі не подобається ця країна, їдь з неї нахуй. Їдь, сука, туди, де подобається. Якщо я в Полтаві скажу, що хочу жити як в Монако, це не означає, що ви всі тут маєте жити під протекторатом Монако. Якщо до тебе в дім приходить дебільний сусід і каже, що ця кімната була частиною його квартири, починає лізти в холодильник, йому треба бить по морді, а не сідати за стіл перемовин».
Інтерв’ю закінчується. «Юрист» їде вітати маму з Днем народження, обіймати доньку, а завтра знову на фронт. До своїх.
Обкладинка Юлії Сухопарової