19 листопада, 15:11
19 листопада, 15:11

Служба безпеки України розсекретила архіви радянських спецслужб.  Зараз туди вільно приходять  краєзнавці, історики та всі охочі, щоб вивчати справи репресованих.

Письменник і краєзнавець Юрій Коцегуб досліджує історію Новосанжарського краю. До архіву СБУ Полтавщини його привело бажання дізнатися про долю свого репресованого прадіда, який був родом із села Бірки на Зіньківщині.

Юрій Коцегуб пише історичні романи та повісті, для яких використовує матеріали розсекречених архівних справ. Наразі видані його книги «Нехай лихо спить», «Болбочан. Поміж двох вогнів», «Болбочан: вірний присязі», «З Україною в серці, з шаблею в руці».

До архіву СБУ Юрій Коцегуб приходить уже кілька років. Звернувся вперше ще до початку карантину – замовив справу свого прадіда  Миколи Коцегуба, який брав участь у спротивові більшовикам, воюючи в загоні отамана Левка Христового. 

З архівної справи дослідник дізнався, що разом із прадідом до групи повстанців входила практично вся його родина. Рідного брата Миколи Коцегуба розстріляли, сім'ю дружини репресували.

ЗМІСТ поговорив з Юрієм Коцегубом про роботу/вплив радянських спецслужб, очільників повстань та простих селян, які противилися більшовицькій окупації на Новосанжарщині в добу перших визвольних змагань. Розповідаємо про долю повстанського отамана, червоного партійного діяча з «людським» обличчям та пам'яток, які зруйнував час і воля окупантів.

Юрій Коцегуб

Селянські повстання проти радянської влади: отаман Садовий

Серед селянства прихід радянської влади на терени України зустрів найменше ентузіазму. Свого часу саме воно відіграло провідну роль в Українській революції 1917-1920 років.

Більшість селянства не мирилося з примусовими вилученнями майна та сваволею репресивних органів радянської влади. Невдоволення режимом переростало в збройний опір, який очолювали десятки ватажків повстанських загонів. Про це пише історик Віктор Ревегук. Його та іншими працями, а також архівними справами й спогадами очевидців подій та їхніх нащадків послуговується краєзнавець Юрій Коцегуб.

На Новосанжарщині діяли повстанські загони селян, очолювані отаманами. Вони боролися за повалення Гетьманату Скоропадського та відновлення влади УНР, противилися владі більшовиків та мобілізації до лав червоної армії.

«Читаючи спогади емігрантів з нашого краю, з Полтавщини, я знайшов таку цікаву особистість, як отаман Пилип Садовий. Мене зацікавила ця людина, тому що про нього майже нічого невідомо. Навіть в історичних працях Ревегука він згадується лише двічі по суті та й то мимобіжно», – говорить Юрій Коцегуб.

Відомо, що Пилип Садовий був вояком царської армії, офіцером Армії УНР, волосним комісаром у добу Української Держави та офіцером 35-го піхотного Кременчуцького полку її армії. Очолював українську підпільну організацію в кількох волостях Кобеляцького повіту та був отаманом селянського повстанського загону.

Юрій Коцегуб говорить, що матеріали справи на Пилипа Садового містять недостатньо інформації, щоб відновити картину селянського повстання:

«Садовий нікого зі своїх побратимів, учасників повстання, не видав. Про час, коли тривало повстання, він у справі писав, що хворів або перебував вдома. Назвав взагалі тільки два чи три прізвища тих людей, які загинули. Тобто нікого він не здав і фактично відомостей зі справи я не довідався».

У пригоді краєзнавцю стали спогади Полікарпа Кибкала. За прізвищами, які він згадує, Юрій Коцегуб робив запити на архівні справи і відновлював історію повстання селян, яке охопило кілька волостей у 1920 році.

Пилип Садовий керував підпільниками зі свого загону, брав участь у повстанні Андрія Левченка, яке охоплювало майже пів області. Юрій Коцегуб говорить, що Садовий був керівником одного з підрозділів і діяв у Маячці, Царичанці, Нехворощі, Драбинівці, Богданівці, Малій Перещепині. Кілька разів він об’єднувався з отаманами Самарським з Дніпропетровщини та Біленьким з Малої Перещепини.

«Мені відомо, що Садовому допомагали як діти, так і літні люди. Навіть священик був у його лавах. Збиралися біля церкви у Великих Солонцях. Усіх подробиць, на жаль, з’ясувати не вдасться, тому що старожилів уже немає. Якби в 90-х роках хтось цю справу робив, то може більше б людей застав, більше спогадів було б. А так уже немає в кого питати».

Українська підпільна організація Садового налічувала більше підпільних діячів, аніж військових:

«У нас степова зона. Лісу немає, скажімо, як у Христового, де люди в лісах могли ховатися. Навіть коли він ішов у рейд, збиралися 300-400 людей. Після військових операцій розпускав по домівках. Або ж з отаманом лишалося осердя загону – 20-30 козаків, котрі могли маневрувати в степах, уникаючи сутичок з більшовицькими військами» .

Юрій Коцегуб каже, що отаман Садовий був ідейною людиною. Це помітно зі спогадів Полікарпа Кибкала, члена загону Садового, який видав їх в еміграції книгою «Тернистим шляхом». 

Наприкінці січня 1921 році отамана Садового заарештували і судили. Ось що Кибкало згадує про той суд:

«Отамана Садового судили в Полтаві. Суд був показовий, відкритий. Збиралася повна зала. Судили отамана три дні. Садовий вів себе не як підсудний, а як доповідач. Своєї вини про виступ проти совєцької влади не заперечував, але доводив чому і за що боровся. На запит судді: хто був учасником підпільної боротьби, Садовий відповів: «Я вже дав відповідь на слідстві, що працював від України, в обороні її, а учасником був увесь український народ».

На суді Садовому дозволили сказати заключне слово. За спогадами Полікарпа Кибкала, спочатку йому дали 15 хвилин, але під тиском присутніх на засіданні, надали необмежений час. Садовий говорив чотири години, розповідаючи про злочини Росії перед Україною та її народом. 

Отамана засудили до розстрілу. Вирок виконали 2 липня 1921 року.

«З кримінальної справи фотографія Садового вирвана. Я думаю, це робилося свідомо, тому що слідчі намагалися стерти з пам’яті цих людей», – говорить Юрій Коцегуб.

Попри це зображення Пилипа Садового вдалося знайти на фото призовників до царської армії 1916 року.

Джерело – фейсбук-група «Краєзнавство Новосанжарського краю»
Вирок Садовому (Джерело – фейсбук-група «Краєзнавство Новосанжарського краю»)

Вбивство Павла Забедейка – червоного партійного діяча з «людським» обличчям 

Партійний діяч, адвокат за освітою та меншовик Павло Забедейко очолював волосний революційний комітет в Нових Санжарах. Тричі радянську владу проганяли з Полтавщини, стільки ж разів вона й поверталася.

Павло Забедейко разом з іншими посадовцями кілька разів ходив у підпілля, брав участь в антигетьманському повстанні. Після остаточного утвердження радянської влади у Нових Санжарах в грудні 1919 року повернувся до ревкому. 

За словами Юрія Коцегуба, попри грабіжницьку та антирелігійну політику більшовицької влади, відомостей про участь Павла Забедейка у її зловживаннях немає. Натомість є свідчення про те, як він допомагав людям, за що місцеві жителі його поважали.

Юрій Коцегуб вважає, що за таку позицію Забедейко заплатив життям. Краєзнавець взявся розгадувати таємницю вбивства діяча і вважає, що впритул наблизився до правди. Окрім досліджень архівних справ, він спілкувався з онуком Забедейка – Володимиром Кривоносом, який помер, не дізнавшись правди про смерть свого діда.

«Його прибрали свої. Прибрали тому, що він не входив до партії більшовиків, а був у партії меншовиків. Не давав грабувати церкви, допомагав людям. Не всім це подобалося. Законним шляхом його не могли усунути, тому що була велика підтримка людей, і вони інсценували вбивство», – розповідає краєзнавець.

«Я знайшов відомості про виконавця: це був Писаренко. В історичних працях Віри Жук згадується отаман Писаренко, він же отаман Скриль. Це одна й та сама людина. Але отаман Писаренко не був ні петлюрівцем, ані анархістом. Він відносив себе до більшовиків, навіть отримував пенсію як командир Червоних партизан. Насправді ж він був білогвардійцем, який купив документ у червоноармійця».

Тіло Забедейка лежало поблизу кладовища з револьвером у руці.

Юрій Коцегуб каже, що в одній з архівних справ знайшов такі свідчення Тимофія Писаренка:

«Він описує, як грабував пошту, як отримував потім дотації, як у нього був невеликий загін. Він був в отамана Скриля, потім з ним не помирився і пішов. Пішов він якраз у Санжари і деякий час там перебував. Цей період співпадає з тим часом, коли вбили Забедейка».

У якості винагороди за службу Писаренко отримав Орден Червоного Прапора від партійної верхівки. Юрій Коцегуб не виключає, що подібна «служба» полягала в виконанні замовного вбивства.

Поховали Павла Забедейка на цвинтарі у Нових Санжарах. Збереглося одне фото з похорону, яке зробили в місцевій церкві.

Похорон Забедейка (Джерело – фейсбук-група «Краєзнавство Новосанжарського краю»)

Повстанський рух та його учасники

Повстанський рух на Новосанжарщині розгортався під проводом багатьох ватажків: 

«Отамани Гусак і Стрибко з полузірських хуторів. Були отаман Писаренко з Санжар, отаман Шевела, він же Іванюк, з Санжар. Був ще отаман Писаренко з великого Кобелячка, але, на жаль, інформації про нього майже немає. Його лише мимобіжно згадують люди, але куди він подівся, ніхто не знає», – каже Юрій Коцегуб.

«Була купа повстанських підрозділів отамана Левченка, які заходили на Новосанжарщину. Був там і Махно, але такої підтримки, як на Зіньківщині, де він зупинявся на тривалий період, він більше ніде не мав. Зазвичай люди йшли за ним, тому що бачили збройну силу, що проганяла комісарів, які їх грабували. У Махна була вседозволеність, яка багатьом була до вподоби».

Повстанський рух був неможливий без простих селян, які приєднувалися до загонів або просто підтримували підпільників. Юрій Коцегуб говорить, що у Нових Санжарах мешкала родина Андрієнків, яка допомагала повстанцям:

«Вони були власниками заїжджого двору, де зупинялися люди, які приїздили в містечко. Їхній двір був навпроти церковно-парафіяльної школи і Миколаївської церкви в Санжарах. Андрієнки підтримували український рух. У кримінальній справі йдеться, що в них зупинялися повстанці, а також вони переховували Забедейка. Їхня внучка розповіла мені, що родину розстріляла банда прямо в сараї».

Згідно з матеріалами справи, родину Андрієнків розстріляли більшовики. Юрій Коцегуб говорить, що їх звинуватили у підтримці повстанського руху, а під час обшуку заїжджого двору знайшли набої, які швидше за все підкинули самі ж червоноармійці.

Окрім історичних подій і постатей, Юрій Коцегуб цікавиться долею споруд на території Новосанжарщини:

«Багато краєзнавчої інформації про долю тих чи інших об’єктів, зокрема державного млина в Руденківці, яка теж у справах трішки розкривається. Коли був зруйнований, ким був зруйнований, чи маєтки панські, які були. На жаль, зараз не лишилося майже нічого. Приміром, є церква у Великих Солонцях. Вона в руїнах стоїть, відновити її неможливо. У 90-ті роки ще можна було, але кажуть, що коли Київський патріархат захотів забрати її, Московський не віддав і зараз її дерев’яні стіни не підлягають відновленню».

Петропавлівська церква у Великих Солонцях (Джерело – Wikipedia)

Також вціліли церкви в селі Дудкин Гай і два перероблених під клуби колишні храми в селах Кустолове та Полузір'я.

Працюючи в архівах, краєзнавець знаходить справи зі знайомими прізвищами і розповідає про них родичам. Юрій Коцегуб говорить, що здебільшого вони готові почути правду і сприйняти її належним чином. Бувало й таке, що люди самі відгукувалися після публікації матеріалів, надсилали фото та ділилися спогадами.

Репресії стали частиною утвердження радянської влади в Україні. Періодично вони посилювалися, змітаючи зі свого шляху цілі покоління незручних і ворожих до режиму людей. У нашому матеріалі дослідник окупації Полтавщини розповідає про справи репресованих, розстріли та розсекречені архівні матеріали часів Другої світової війни.

Обкладинка Юлії Сухопарової