28 лютого, 15:02
28 лютого, 15:02

Українські весільні обряди, які збереглися й дотепер, розвинулися ще в давні дохристиянські часи і мають ритуальний характер. ЗМІСТ продовжує розповідати про особливості весільної обрядовості Полтавщини та зміни у традиціях. Першу частину про весільну обрядовість читайте тут.

Весілля на Полтавщині

Весілля розпочиналося з того, що молодий збирав своїх бояр, дружб, неодружених хлопців, свах (заміжніх жінок), дядьків та світилок, які протягом весілля виконували різні функції. Кількість весільних чинів залежала від заможності родини та від кількості гостей. 

Існувала традиція посилати вранці у цей день музик до молодої. Після цього вона починала збиратися до шлюбу.

Іван Їжакевич. Норовистого сусіда везуть на весілля, 1891 рік (Джерело – uamodna.com)

Батьки молодого, за звичаєм, благословляли сина та частували гостей «на доріжку». Мати приколювала навхрест, на спині у молодого дві голки освячені в церкві. Кропила сина святою водою, обсипала «на щастя» зерном та дрібними монетами. Батьки виводили сина за ворота, тримаючись за попередник (фартуха). За воротами розбивали «на щастя» глиняну тарілку (з якої мати обсипала зерном молодого).

Далі весільний поїзд рушав до молодої. Весільний поїзд - це дійові особи весільного обряду з боку молодого і з боку молодої. На початку весілля вони були двома протилежними таборами, а по весіллю це вже дві поріднені групи. 

У цей час на подвір'ї молодої з самого ранку метушня, закінчували останні приготування до весілля. Молодого, не відразу впускали до хати, вимагаючи викуп. Парубки, які мешкали на вулиці молодої, очікуючи весільного поїзда, перекривали вхід до її двору. «Брамові» стояли на воротях, щоб отримати «ворітну» - викуп за молоду.

Коли не вдавалося взяти «ворога» штурмом, бояри молодого торгувалися, аж поки не доходили згоди. Віддавши «ворітний» викуп (горілку і закуску), молодий ішов до хати, але на порозі його чекали дружки з решетом, які також просили викуп.

Іван Їжакевич. Зустріч зятя з тещею (Джерело – uamodna.com)

За стіл молоду заводив рідний брат, просив за неї викуп, який було прийнято давати грошима. Після дачі викупу, молода в'язала молодому на руку хустку. 

Почастувавшись, гості виходили з хати, де батьки молодої благословляли дітей. Молоді ставали на рушник на коліна, батьки підносили ікони і говорили їм слова - побажання. Після цього молоді вирушали до церкви вінчатися.

Амвросій Ждаха. Останні танці весільні, початок 1900-х років (Джерело – korekta-vvk)

Після вінчання «весільний поїзд» прямував до двору молодої, де відбувалася святкова трапеза. Молоді тричі обходили коровай і сідали на лаву, застелену, вивернутим догори вовною, кожухом (символом багатства).

Після пригощання всі ставали до танцю. На весіллі заведено танцювати всім: і молодим, і старшим за віком людям. Танок молодих – це танок єдності обох родин.

Митрофан Зіновєв. Роздача короваю (Джерело – korekta-vvk)

Весілля супроводжувалося співом весільних обрядових пісень, в яких окремо величали молодих, їхніх батьків.

Співали на весіллі також жартівливі та сороміцькі пісні. Дружки зачіпали бояр кепкуючи з них, могло «дістатися» від дружок навіть свашці (дружині дядька чи брата молодого), яка на весіллі мала ходити з торбою з медяниками та шишками:

 «Свашка-неліпашка,

Шишок не робила,

Дружок не дарила,

Одну ізліпила - 

Та й ту сама злупила», – співали дружки до свашки.

Бояри в боргу не відповідали дружкам:

«Високі дубочки,

Широкі листочки,

Якби дружки розум мали

Такої б не співали».

Надвечір відбувався обряд «покривання». Тоді з нареченої знімали вінок і покривали хусткою, таким чином дівчина переходила у новий стан заміжньої жінки. Після того, як свекруха одягла на неї хустку молодиці, молода роздавала присутнім незаміжнім дівчатам по стрічці зі свого вінка. 

У весільному вінку стрічок мало бути багато, по декілька одного кольору, щоб нікого не обділити. Весільний вінок берегли до кінця життя. Віддати вінок означало б «відлучити свого чоловіка». У творі  «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, Балашиха звертається до доньки Мелашки, коли та жаліється, як важко їй жити у свекрухи: 

«Не можна дочко! Зав'язала голівоньку, не розвяжеш довіку».

Потім боярин краяв коровай, так щоб кожний з гостей отримав свій шматочок, а присутні обдаровували молодят. Під час обдаровування лунали примовки і побажання молодим здоров'я і достатку. Раніше весільні застілля були значно коротшими ніж зараз. Весілля в молодої тривало до 15-16 години.

Амвросій Ждаха. Зустріч молодих, 1890-ті роки (Джерело – korekta-vvk)

Увечері випроваджували молоду до свекрухи, посипали їй дорогу житом-пшеницею. Урочисто виносили надвір посаг молодої, демонструючи його сватам, супроводжуючи дотепами і жартами: вибивали подушки, витрушували рядна, роздивлялися посуд, виводили худобу. Навмисне, виносячи скриню з хати, робили так щоб вона не пролазила в двері, а худоба не могла пройти, приказуючи:

«Рубай, брате, двері

Не жалій дерева,

Одну сестру маєш

Та й ту заміж віддаєш».

Іван Айвазовський. Повертаючись з весілля. 1891 рік (Джерело – ethnography.org)

У хаті молодого, подружжя зустрічала мати і батько, вони разом благословляли дітей. Діти їм тричі вклонялися. Потім молода називала свекра і свекруху батьком і матір'ю, приказуючи:

«Дарую вам тато і мамо

Хліб і калину,

А мене прийміть за дитину».

Після чого молодят проводжали до комори, де молода повинна була підтвердити свою збережену дівочу честь. Якщо в незайманості молодої до шлюбу сумнівів не виникало, підіймали червоний прапор. Цю традицію, бачимо на картинах багатьох художників того часу. З часом обряд «комори» забувся.

Завершальний етап весільних святкувань 

Рано вранці наступного дня, весільні гості приходили будити молодих, приносили їм снідати. Тоді ж відбувалася так звана циганщина. Гості перевдягалися різними персонажами. Ряджені цигани могли вкрасти курку, потім зварити з неї юшку.

Іван Соколов. Ранок після весілля (Джерело – thedevochki.com)

Циганили до обіду, а по обіді відбувалося «кування». Ряджений коваль «підковував» кожного гостя, а за це йому давали «грошину». Зібрані гроші призначалися батькам молодих на нову сорочку. Крім того, в понеділок, весільних батьків катали на візку з колючими гілками. Якщо в батьків одружився наймолодший син чи видали заміж наймолодшу доньку, то вили вінки і надягали батькам на голову. «Катання весільних батьків» - це своєрідний обряд їх вшанування. Гуляння продовжувалося недопізна.

Сьогодні це дійство має дещо модифікований вигляд. В наш час в основі циганщини перш за все лежить розважальна функція, на другий план відійшов ритуальний зміст перевдягань, крадіжок, бешкетів. Збереження обряду насамперед пояснюється його видовищністю.

Георгій Білащенко. Останній день весілля, 1889 рік (Джерело – korekta-vvk)

«Після другої пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Чотири дні грали музики, чотири дні пили й гуляли гості в Довбуша», – уривок з твору Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я».

На другий день після весілля, у вівторок, сходилися найближчі родичі «мити ложки». Через тиждень молодята йшли провідати батьків молодої – «до тещі на вареники». Їх варили з сиром, м'ясом і капустою. Подавали до столу зі сметаною та смаженою цибулею.

Зміна весільних традицій в XX столітті  

У XX столітті відбулися суттєві зміни весільної обрядовості. Під тиском руйнації традиційної української культури, колективізації, голодоморів, антирелігійної політики весільні обряди скорочувалися, а подекуди і взагалі втрачалися. В часи лихоліть голоду та війни, обрядів дотримувалися в скороченому вигляді, або обходилися тільки реєстрацією шлюбу.

Іван Соколов, 1860 (Джерело – Вікіпедія)

Проте сила народної традиції здатна відроджуватися в сприятливих умовах. Наприкінці XX - початку XXI століть відбувається відродження окремих традицій. Частина молоді бере шлюб в церкві, на святковому столі обов'язково присутній коровай. Частково збереглися обрядові пісні, ігрові елементи, такі як обряд рядження, тощо.

Тетяна Яблонська. «Весілля» 1963 рік (Джерело – thedevochki)

Збережена традиція благословення шлюбу батьками, обсипання молодих зерном, грішми, цукерками, обдаровування молодих. Подекуди з'являються нові елементи, такі, як викрадення взуття молодої.

Історики та етнографи Полтавщини працюють над збереженням традиційної обрядовості. В жовтні 2008 року, в селі Великі Будища, Полтавської області створено музей Українського весілля в якому відтворена обстановка побуту столітньої давнини. Тут можна не тільки побачити давню весільну церемонію, але й прийняти в ній участь. 

Весілля 1954 рік. Село Чугуї, Великобагачанського району. Одружуються Василь Трутень і Галина Трутень

Весільна обрядовість Полтавщини втілює в собі повагу до батьків, віру у щасливе майбутнє, кмітливість, народний гумор і варта того, щоб зберігатися у народній пам'яті не лише згадкою на світлинах.  

За матеріалами досліджень Олени Щербань та Зої Босик

Обкладинка – картина Костянтина Трутовського «Весільний викуп», 1881 рік (Джерело – thedevochki)