01 березня, 14:03
01 березня, 14:03

Про що можна говорити з учителем фізкультури? Про все на світі. Особливо тоді, коли він любить дітей і свою роботу, трепетно ставиться до спорту, бо й сам колись був гравцем Вищої ліги українського баскетболу. Максима Рубеля цінують не лише в Полтаві: минулого року він побував в Америці за програмою баскетбольного обміну і переміг у програмі від Фонду братів Кличків. ЗМІСТ поспілкувався з Максимом Вікторовичем про баскетбол у його житті, вчительство та про відвагу мріяти.

Про себе

Зараз мені 47 років. Я працюю вчителем Полтавської школи № 29, викладаю фізичну культуру учням 1–11 класів – як хлопцям, так і дівчатам.

Свою педагогічну кар’єру я розпочав у 1994 році: 4 роки працював викладачем Полтавського педагогічного інституту ім. Короленка на кафедрі фізичного виховання. Тоді нам по 6 місяців не виплачували зарплату, тому я пішов працювати в іншу галузь, де на той момент були якісь перспективи. Працював і в приватних структурах.

Після того, як харківська компанія закрила свою полтавську філію, яку я очолював, повернувся до педагогічної діяльності: викладав в інституті й вів баскетбольний гурток у школі.

Потім Кабмін прийняв постанову, за якою вчитель повинен мати педагогічну освіту. Тому в 2011 році я вступив до педагогічного університету, закінчив його заочно й останні десять років працюю в школі № 29. У жодній іншій школі я не працював, ця – моя улюблена. Я до неї прийшов у 1979 році в перший клас, закінчив її, а повернувся вже як учитель.

У цій же школі працює і моя дружина. Вона викладає англійську мову. Цікаво, що коли я викладав у педінституті, вона там училася. Потім ми познайомилися вдруге й одружилися.

Максим Рубель з ученицями на уроці фізкультури

Баскетбол як любов і робота

Мені непросто пояснити, чому я обрав саме баскетбол. Адже я цікавлюсь футболом, волейболом та іншими видами спорту. Гру в баскетбол я побачив по телевізору в шостому класі, це був далекий 1982 чи 1983 рік. Я зацікавився. У школі був баскетбольний гурток. Певні завдатки, як от координація рухів, розуміння гри, я мав на початковому етапі, а згодом у спортивній школі все це довів до необхідного рівня і полюбив цю гру. Я цікавився всім, що пов’язане з баскетболом. Це дозволило мені вийти на досить непоганий для Полтави рівень.

Я закінчив ДЮСШ №2, вступив до Полтавського інженерно-будівельного інституту (зараз НТУ «Полтавська політехніка». – Ред.), де продовжив грати в баскетбол. У складі команди інституту я став срібним призером універсіади УРСР. Тоді в Полтаві вперше з’явилася команда, яка грала у Вищій лізі українського баскетболу, і я грав у її першому складі (1995–1997 рр.). Це був клуб «Полтава-Баскет». Потім я в ньому виконував адміністративну роботу.

Важко сказати, чому не склалася моя кар’єра гравця в баскетбол… Можливо, тому, що Полтава не була великим баскетбольним містом. На превеликий жаль, вона і зараз ним не є, на відміну, наприклад, від Харкова, Миколаєва, Львова чи навіть Рівного, не кажучи вже про Київ. Оскільки я вчився ще за радянських часів, про якісь професійні клуби в Полтаві взагалі не йшлось. До того ж поєднувати працю в державній установі з професійним спортом неможливо.

Максим Рубель з учнями на уроці фізкультури

У 2008–2009 роках я працював виконавчим директором БК «Полтава». Це був перший і єдиний раз, коли в нашому місті існувала команда Суперліги. Її виникнення супроводжувалося труднощами, але історія є історія – така команда була.

Робота виконавчого директора була досить-таки об’ємною: потрібно було з нуля створити команду буквально за півтора-два місяці, хоч зазвичай на це відводиться кілька років. Нам допоміг Полтавський завод медичного скла, в якого ми орендували єдиний на той час майданчик, що відповідав вимогам Суперліги. У першому сезоні ми зайняли навіть не останнє місце.

У нашій команді було 5 легіонерів: з США, з Хорватії та з країн Прибалтики. Тому робота виконавчого директора – це насамперед вирішення побутових питань, пов’язаних з їхнім проживанням, а також адаптація, тренувальний процес, усі моменти, пов’язані з виїздом команди на гостьові матчі. Я не торкався до трансферної політики клубу, тому що цим займався головний тренер із президентом клубу, і до регламенту змагань: його обумовлювала Федерація баскетболу.

Однак через фінансові труднощі клуб у 2009 році перестав існувати. Моя діяльність як директора також припинилася.

Кумири в спорті

Слідкую за баскетбольними командами, що входять до NBA: це топ-ліга всіх часів і народів. Моє становлення як гравця і як вболівальника припало на золотий час таких гравців, як Майкл Джордан і Меджик Джонсон. Безперечно, найулюбленішим клубом був Chicago Bulls, але я слідкував і за іншими. 1980–1990-ті – це час найкращої плеяди баскетболістів як в Америці, так і в світі.

Кобі Брайант – це гравець, який на момент своєї трагічної смерті і ще тривалий час потому буде входити в топ-10 гравців NBA всіх часів. Він одразу після коледжу потрапив до NBA і всі 20 років кар’єри відіграв в одному клубі – Los Angeles Lakers. Кобі Брайант – це дійсно легенда баскетболу, він на майданчику вмів робити все і грав дуже яскраво.

Обов’язково слідкую і за українським баскетболом. Знаю особисто багатьох хлопців, які вже стали тренерами, функціонерами чи арбітрами.

Постійно дивлюся український футбол. Мій улюблений український клуб – це донецький «Шахтар», тому що там грає Андрій Пятов – мій добрий знайомий і колишній студент. Що ж до європейських клубів, то мій фаворит – це іспанська «Барселона», серед збірних – це збірна Англії, Франції, Іспанії, ну і, звісно, України.

З-поміж інших видів спорту мене цікавить класичний бокс. Це наші вихованці – Олександр Хижняк, Василь Ломаченко. Брати Клички свого часу підняли український бокс на найвищий щабель у світі.

Мій абсолютний кумир у спорті – це Майкл Джордан. Захоплююсь Кличком-старшим, Олегом Блохіним, Андрієм Шевченком. Особисто знайомий з усіма полтавськими футболістами. Юрій Мармач, Іван Шарій і Володимир Войтенко грали, коли я ще навчався в школі. Вони були в команді професіоналів уже тоді й грали на найвищому рівні. До речі, з Войтенком я виріс в одному дворі, тому ми часто спілкувалися, я ходив на ігри з ним.

Урок фізкультури в школі №29

Хто такий «фізрук»?

Ще з радянських часів усі знали, що «фізруки» і «трудовики» – це окрема каста вчителів у школі, до яких по-особливому ставилися адміністрація, колеги й учні. Зараз часи змінилися. Не говоритиму за інші школи міста, але в моїй школі ставлення до вчителів фізкультури є абсолютно сучасним і нормальним. Нас по змозі підтримують в усіх ініціативах, ми є повноправними членами колективу, з нами радяться, до нас звертаються по допомогу не тільки щодо фізкультури. До речі, мій керівник – це той директор, який мене ще в 1989 році випускав зі школи.

Баскетбол на уроці фізкультури

Учня не обдуриш

Учні зараз набагато сучасніші, ніж, наприклад, я свого часу. Вони більш обізнані попри те, що зовсім юні. Якщо так можна висловитися, зараз дуже складно обдурити учня. Як би ти не намагався бути хорошим, якщо ти насправді не такий, то рівно через півроку учні все побачать. Є і зворотний бік: хто б що про тебе не казав, приміром, який ти дурний, злий чи несучасний, учні все перевірять і дуже швидко підтвердять або спростують це на власному досвіді.

Моя праця з учнями не обмежується тільки викладанням фізичної культури. Ми спілкуємося на теми спорту взагалі. Я з учнями подорожую й Україною, і Європою. Їм це цікаво, вони бачать, що я знаю, і я намагаюся передавати їм свої навички, навіть не пов’язані з фізичною культурою. Я постійно відчуваю зворотний зв’язок.

Стати вчителем мене спонукала любов до дітей. Якщо я не люблю працювати з деревиною, то я ніколи не стану столяром, якщо я не люблю авто – не сяду за його кермо. Так само і з учительством.

Максим Рубель:

Критикам школи

Зараз виїздити на роботу за кордон мені вже дещо запізно. Можливо, якби мені сьогодні було 25, я б замислився над цим. Але всім відомо, що наші педагогічні і спортивні дипломи не приймаються в жодній країні світу.

Зараз усі, хто тільки може, критикують школу. Зазирни в будь-яке видання – і знайдеш щось погане або про школу загалом, або про вчителів, або про систему освіти, або про учнів. Переконаний, це не заслуговує аж такої уваги. Адже жоден учитель не приходить на роботу для того, щоб робити дитині боляче. Так, є конфлікти, але вони є в будь-якій освітній системі.

Я багато подорожую за кордоном і маю друзів, які там працюють в освіті. Коли я запитав у британського вчителя державної школи, як звати їхнього міністра освіти, він подивився на мене, як на ідіота, з єдиним питанням: «А навіщо мені взагалі це знати?». Учитель працює за програмою, виконує свої обов’язки, отримує за це зарплату. Йому байдуже, хто зараз міністр освіти.

У матеріально-технічному забезпеченні шкіл зараз є позитивні зрушення. Ще 10 років тому наші баскетбольні м’ячі можна було перелічити на пальцях двох рук, а може, й однієї. Зараз усе це постійно оновлюється. До речі, вже немає централізованих закупівель: кожна школа щороку складає орієнтовний план потреб і потім управління освіти на основі цих даних закуповує інвентар. Тому я отримую саме те і в тій кількості, що я замовив. Забагато м’ячів не буває! Особливо коли йдеться про справжні футбольні чи баскетбольні м’ячі, що коштують сотні доларів. Але й вони в нас є.

На уроці фізкультури в Максима Рубеля

Люди, далекі від учительства, останні 2–3 роки тільки й чують зі ЗМІ, що вчителям захмарно підняли зарплату – вдвічі, втричі. Насправді цього немає. Два роки тому відбулося суттєве підвищення зарплат учителям, але загалом ця програма розрахована до 2023 року. У цьому році запланована допомога молодим вчителям, щоб стимулювати випускників педагогічних вишів іти працювати саме в школу. Тому зарплата відчутно зросла лише раз, за міністерки освіти Лілії Гриневич, і зросла вона не в 2–3 рази, а на 50–60%.

Урок фізкультури

Зараз усі учні з 1 по 11 клас мають 3 години фізкультури на тиждень. Дітям це подобається – їм якби й 4 години, то було б ще краще! Тому щодо відвідування і популярності фізкультури я сміливо можу сказати, що в нашій школі вона стоїть на одному з перших місць.

Тематичні модулі на уроках фізкультури діти обирають самі на рік уперед. Наприкінці кожного навчального року клас шляхом анкетування обирає вид спорту, яким би діти хотіли займатися. Єдина умова – ці види спорту ми пропонуємо з огляду на матеріальну базу і наші вміння. З кожним роком кількість модулів зменшується: в 11 класі таких видів спорту може бути лише 3, а в 5–6 класах їх буде 5–6. З року в рік майстерність росте: знання з баскетболу, які ми даємо п’ятикласнику, відрізняються від того, що ми викладаємо в 11 класі. Найпопулярніші види спорту – це футбол, баскетбол, волейбол, легка атлетика, тобто все, що діти бачать і знають.

Фізкультура зараз дуже популярна в дівчат. Останнім часом вони почали розуміти (не без нашої допомоги, звісно) що тут, на уроці, вони можуть безкоштовно отримати практично те саме, за що їхня мама платить гроші в фітнес-клубі.

Дівчата теж люблять баскетбол

Діти й спорт

У професійний спорт після школи потрапити дуже складно. Але найкращі гравці на момент закінчення школи мають досить пристойний рівень і гідно захищають кольори команд у своїх вишах, якщо там культивується баскетбол. 95% моїх учнів, які відвідують і відвідували гурток з баскетболу – не професіонали, тобто не вчаться в дитячо-юнацькій спортивній школі. Є й учні, які там вчаться, але вони долучаються лише на етапах змагань, тому що 2–3 тренування на день у віці 13–14 років витримати досить важко.

У нашому гуртку є й дівчата, але, на превеликий жаль, їх значно менше. Повноцінної дівочої команди немає, але зараз дуже велику популярність набирає баскетбол 3х3, де значно менше учасників гри, тому в цьому виді спорту в нас є команда дівчат.

Я переконаний: для будь-якої дитини є речі, які їй дано і не дано. Це стосується й фізкультури. Якщо дитині не дається спорт, нехай краще вона проявить себе в іншій сфері. У нас були учні, які вигравали всеукраїнські олімпіади з якогось предмета, але на фізкультурі виглядали блякло.

Є ще й інший бік питання: коли дитина може, але не хоче. Роль учителя якраз і полягає в тому, щоб зацікавити, причому це треба робити з молодшого шкільного віку. Якщо в перші 4–5 шкільних років у дитини не буде зацікавленості або й узагалі сформується вороже ставлення до фізкультури, то потім буде дуже важко.

Коли я бачу, що дитина не скоординована, не має певних рухових навичок, я даю їй інші вправи. Не можеш бігти – можливо, ти добре стрибаєш на скакалці, якщо не стрибаєш – можливо, в тебе сильні руки і ти будеш віджиматися від підлоги, якщо в тебе нічого не виходить, значить, будемо спілкуватися про спортивні досягнення.

Вважаю, що примушувати всіх – це неправильно. Спортсменів виховують спеціалізовані спортивні школи, мета ж загальної шкільної фізичної культури – це всебічно розвинена, фізично здорова людина на виході з стін школи. До цього ми й прагнемо.

Максим Рубель:

Поступово змінюється і структура уроку – в учня стає більше свободи, немає цих муштрувань, шикувань, команд, яким місце тільки в армії.

Американська мрія

Тому, хто цікавиться баскетболом, безумовно, відоме ім’я Станіслава Медведенка. Це найтитулованіший баскетболіст незалежної України, він навіть грав з Кобі Браянтом. Саме від Станіслава я отримав інформацію про програму «Юнацьке лідерство через спорт». Вона стосувалася насамперед баскетболу 3х3, який в Америці називається «стрітбол».

Основною умовою участі було те, що в цій програмі не мали права брати участь тренери ДЮСШ, викладачі спортивних вишів, професійні тренери, тобто це програма не для професіоналів, а, приміром, для шкільних учителів, як я. Отже, я заповнив довжелезну анкету і, чесно кажучи, забув про неї.

Далі все відбувалося в інтернеті: до отримання візи в посольстві США я наживо не бачив жодної людини. Я повірив у те, що їду в Америку, лише тоді, коли відвідав посольство в Києві.  

У кожній такій програмі є дві мети: її тематика і культурний обмін – екскурсії, спілкування, відвідування пам’яток, музеїв і занурення в інше середовище. Нас цілком офіційно попереджали, що ми можемо відчути емоційний шок. Перші кілька днів були моменти, коли твій мозок взагалі не розуміє, як таке могло трапитися. Нам завжди розповідали, що американці – дуже пунктуальна нація, і я це відчув на собі сповна: якщо сказано, що ми робимо щось у певний час, то ми це робимо.

Одне з найсильніших вражень – матч NBА. Ми були на справжній грі в залі команди Boston Celtics. Матч був дуже напруженим: до останніх секунд рахунок був нічийним. Я наживо бачив таку зірку, як Кайрі Ірвінг. Ми були наприкінці березня, коли відбуваються останні ігри перед плей-офф. Це дуже відповідальні ігри, де вирішується місце, на якому команда фінішує в регулярному чемпіонаті.

Максим Рубель біля пам'ятника винахіднику баскетболу Джеймсу Нейсміту в США

Мабуть, кожен, хто цікавиться баскетболом, мріє відвідати Зал баскетбольної слави Джеймса Нейсміта в місті Спрінгфілд. Це справжня баскетбольна Мекка, головний музей баскетболу в світі, куди мріє потрапити кожен великий гравець. Там є особисті речі всіх зірок від самого зародження баскетболу. Є й повноцінний баскетбольний майданчик, де можна пограти, зони для дітей, розкішні відеозали, 3D-зони, де моделюється процес гри. Це запам’яталося на все життя.  

В особистій розмові американці розпитували, як ми працюємо. У них навчання (а ми були і в школах, і в Гарвардському університеті) суттєво відрізняється від нашого. Безумовно, постало й питання зарплати. Коли я назвав їм суму своєї зарплати в доларовому еквіваленті, то перше, що вони запитали: «Це за тиждень?» – «Ні, – кажу, – це за місяць». Друге питання було: «Як?».

Максим Рубель в Залі баскетбольної слави під час поїздки в США

Улітку 2019 року була друга частина цієї програми: до нас приїздили тренери й учні із США. Я брав участь у роботі цієї програми вже в Україні. Американці приїздили на 10 днів, зокрема дві доби вони провели в Полтаві. Ми з ними відвідали і «Полтавську політехніку», і клуб американсько-української дружби, і музеї. Мали тренування на подвір’ї. Треба зазначити, що американці дуже толерантні і їм все сподобалося.

Досвід, здобутий в Америці, звичайно, вплинув на мою роботу. Я впроваджую певні моменти, які там побачив, але вони стосуються переважно технічного боку: вправи чи організація самого навчання. Єдине, що вплинуло в глобальному плані – це те, що не можна зупинятися. Треба самовдосконалюватися протягом усього життя. З точки зору пізнання нового цей досвід був дуже цікавим і спонукав до подальших звершень.

Буквально через місяць після повернення я переміг ще в одній програмі – «Посилка успіху» від Фонду братів Кличків. Я знову їздив до Києва і проходив тренінги. Організатори визнали мене одним з п’яти кращих учителів фізичної культури в Україні. Вони потім приїздили сюди, знімали сюжети, дарували нам спортивний інвентар. Завдяки цьому я впевнився, що немає нічого неможливого. Якби ще рік тому мені хтось сказав би, що можна отак подати заявку та виграти в конкурсі, я б відповів, що це неможливо.

Епілог

Що можу порадити наостанок? Знову ж таки, вірте в себе, не переймайтеся тим, що мрія може не збутися. Усі ці програми безкоштовні, принаймні на етапі заповнення анкет, а значить, ви нічого не втрачаєте, тому беріть участь. Для того, щоб збільшити свої шанси на перемогу, надавайте якомога більше інформації про себе: на певному етапі вона може відіграти вирішальну роль. Робіть це якомога частіше і вірте в себе, тоді успіх повернеться до вас обличчям. Як ви це надалі використаєте, залежить уже від вас.

 Фото Олександра Сахарова