Щодня на Затуринських очисних спорудах обробляють тисячі кубометрів стічних вод. Понад 15 років Ірина Рибчан працює там машиністкою насосних установок. Жінка контролює роботу насосів, перекачуючи воду, осад і мул між усіма етапами механічного та біологічного очищення.
Ірина Рибчан вперше переступила поріг Затуринських очисних споруд у 2008 році як лаборантка хімічного аналізу води. Нині вона понад 15 років працює машиністкою насосних установок на Затуринських очисних спорудах.
У 2023 році там працювало понад 40 людей і до сьогоднішнього дня кількість працівників майже не змінилася. ЗМІСТ поспілкувався з машиністкою насосних установок Іриною Рибчан та розповідає історію жінки та особливості роботи на очисних спорудах.
Будні машиністки насосних установок
Під час входу на Затуринські очисні споруди в повітрі відчувається характерний запах. Зазвичай стійкий і специфічний, що властиво об’єктам каналізаційної інфраструктури. Запах є постійною частиною атмосфери на очисних спорудах і помітний одразу, хоча з часом перестає викликати дискомфорт.
Як каже Ірина Рибчан, працівники звикають до нього настільки, що просто перестають звертати увагу. Водночас для новеньких або відвідувачів запах зазвичай стає першим яскравим враженням від об'єкта. 29 квітня 2008 року коли жінка прийшла на очисні споруди, то посіла посаду лаборантки хімічного аналізу води.
Завданням полтавки було брати зразки води, проводити вимірювання, вести необхідну документацію. Робота була далека від технічних процесів на насосних установках. Проте, через два роки лабораторію скоротили й довелося шукати інший напрямок. Вибір впав на посаду машиністки насосних установок. Через зручний робочий графік.
Сама робота включає контроль за муловими насосами та повітродувками. Необхідно стежити за параметрами, які змінюються залежно від технологічного процесу, а він, своєю чергою може змінюватися протягом доби.
Ірина Рибчан каже, що зазвичай кожен її робочий день починається з приймання зміни, перевірки записів і обходу території. Усе залежить від того, чи є відхилення в роботі, чи ні. Якщо є, то потрібно оперативно реагувати. Іноді ситуація змінюється, і треба якнайшвидше приймати рішення на місці.
«Ми приходимо, приймаємо зміну у колег, перевіряємо записи, робимо обхід по дільниці. Дивимося, чи все працює у нормі, які параметри, чи є відхилення. Якщо потрібно, то ми їх регулюємо», – каже жінка.
Попри специфіку опанування професії у жінки не викликало ніяких труднощів. Вона каже, що з самого початку мала підтримку від майстрів, які добре все пояснювали. Проте, найстрашнішим на початку роботи машиністкою насосних установок був природний страх, бо серед обладнання, технічних термінів і відповідальності все здавалося незнайомим. Але як тільки зник страх, з’явилося розуміння, що все ж таки з роботою впоратись можна.
Загалом жінка контролює роботу насосів, які перекачують осад, мул і воду між усіма етапами – від жироуловлювачів до мулових майданчиків, з первинних відстійників у аеротенки, а потім у ставки. Стоки із центру Полтави та мікрорайонів Поділ і Левада надходять на очисні споруди по напірному колектору за допомогою насосної станції.
Тут нечистоти проходять механічне та біологічне очищення, а відпрацьовану воду скидають у річку Коломак. Ірина Рибчан стежить за технічними параметрами (тиск, об’єм, показники обладнання), реагує на відхилення та проводить оперативне обслуговування.
Також вона підтримує безпеку. Перед спуском у підвал з насосами машиністка насосних установок обов’язково вмикає вентиляцію, щоб уникнути отруєння метаном чи сірководнем.
Колектив і професійна рівність
Ірина Рибчан не вважає свою професію суто чоловічою. На її думку, жінки в цій сфері почуваються впевнено, і зараз таких фахівчинь стає все більше. У зміні, де вона працює, жінок навіть більше, ніж чоловіків, і це нікого не дивує. Колектив давно став злагодженою командою, де кожен знає, що робити, і де важлива не стать, а відповідальність і вчасна реакція.
«Без чоловіків ми тут важко обійдемось, але й без жінок також. Ми працюємо разом, допомагаємо один одному. Тут більше жінок у зміні, ніж чоловіків, і це нормально», – каже жінка.
За словами жінки, у колективі ніхто не розділяє обов’язки за статтю. Якщо треба щось замінити, зачистити фільтр чи проконтролювати вузол, це робить той, хто поруч. Найбільше у роботі Ірині Рибчан подобається стабільність і впевненість у тому, що все залежить від її уважності. Вона не називає свою професію легкою, але цінує в ній чіткість процесу та результат, який можна бачити одразу.
Як колеги ставляться до жінки у чоловічій професії
За словами Ірини Рибчан, попри специфіку роботи, складні умови та постійне фізичне навантаження, в професії їй комфортно.
«Колеги-чоловіки сприймають мене нормально. У нас хороші стосунки, ми чудово працюємо разом. Особливих змін у ставленні за ці роки я не помітила. Все було й залишається на рівні», – каже жінка.
Попри загальні суспільні дискусії про роль жінок у технічних і «традиційно чоловічих» спеціальностях, Ірина Рибчан бачить ситуацію по-своєму. На її думку, жінки все частіше опановують такі професії не стільки за покликанням, скільки через необхідність.
«Життя змушує. Зараз багато жінок ідуть у чоловічі професії, у технічні сфери, бо немає вибору. Але я вважаю, що жінки мали б займатися своїми справами. Наприклад, ходити по салонах, доглядати за собою», – каже Ірина Рибчан.
Жінка вважає, що вибір технічної професії часто продиктований економічними обставинами. Робочі місця, які потребують фізичної праці, не завжди передбачають високу оплату, але залишаються доступними для жінок, які не мають альтернатив. Ірина Рибчан каже, що основною складністю в її щоденній роботі є фінансове питання.
Попри це, вона не планує змінювати сферу діяльності. Каже, що звикла до ритму, до відповідальності, до команди. Робота стала частиною життя, яку, за її словами, хоч і не завжди легко витримати, але яку вона добре знає й цінує за стабільність.
Фото Аліни Гончарової