01 грудня, 11:12
01 грудня, 11:12

Бути або десантником, або ніким. Жити тут і зараз й не турбуватися про минуле. Допомагати людям, бути вірним присязі, служити Україні. Так жив полтавець Олег Кулаковський. У 2020 році він наважився здійснити дитячу мрію й пішов з бізнесу в десантно-штурмові війська. 9 місяців у зоні проведення ООС, оборона України у Новолуганському й повернення додому. Нічого не віщувало біди, якби не повномасштабна війна.

Олег Кулаковський – командир відділення підвозу та перевезення мінометної батареї окремої десантно-штурмової бригади. 24 лютого його колону розстріляли у Сумах, коли вони їхали з навчань. Він одним з перших прийняв бій, але так і не дізнався, що знову стане батьком. Його син Олексій народиться 14 жовтня на День захисника України. Такі співпадіння бувають раз в ніколи, говорить дружина Анна Кулаковська. Саме вона невтомно береже пам’ять про свого героя.

Нині у межах великого перейменування вулиць та провулків Полтави один з них хочуть назвати на честь десантника. Полтавцям запропонують проголосувати за нову назву пров. Уютного на вул. Олега Кулаковського уже найближчим часом. Саме там він жив разом з родиною.

Ким був десантник Олег Кулаковський і чому його подвиг заслуговує увічнення у Полтаві ЗМІСТу розповіла дружина героя Анна.

Служба й відданість справі

Анна Кулаковська часто буває у чоловіка. Його поховали на Алеї героїв на Затуринському цвинтарі поряд з побратимами. Біль втрати не минає навіть крізь місяці, просто стає інакшим. Жінка говорить, що втриматися допомогла родина й народження їхнього спільного сина Олексія. Також підтримали дівчата й жінки, які також втратили найрідніших, адже висловивши одне одному слова підтримки їм стає легше:

«Не люблю слова вдова. Я дружина полеглого воїна людини, яка страшенно любила Україну й вболівала за її розвиток. Він мріяв, щоб наша країна розвивалася й була ближче до європейського рівня. Він працював далекобійником, бачив як живуть люди за кордоном, які літні люди на пенсії подорожують без щоденних турбот. Він так мріяв, щоб Україна стала розвинутішою», – починає розмову про чоловіка Анна.

Олег Кулаковський народився у колишньому Диканському районі, а з 16 років жив у Полтаві. У 18 років його призвали на строкову службу, а потім було ще 3 роки контракту. Пізніше спробував себе у підприємництві, займався перевезеннями по Україні та іншим країнам Європи.

Анна говорить, що він увесь час поспішав жити й намагався встигнути більше. Попрацювавши у бізнесі, у 2020 році сказав, що з дитинства хотів стати десантником й настав час піти за  мрією. На строкову службу Кулаковського забрали в інші війська автомеханіком, але тепер він вже точно стане десантником. Після цього поїхав у військову частину, домовився про прийом на службу, пройшов комісію. Або у десантники, або нікуди. Стати до лав ДШВ таки вийшло.

Коли Олег Кулаковський вперше прийшов до військової частини, командир запитав його: «Ти впевнений, що тобі це треба?». Новобранець відповів, що уже зробив вибір.

 «Десантники – це військові, які постійно або на нулі, або на навчаннях. Їх вдома дуже мало. На службі його помітили, бо він усе вмів робити руками. На нього можна було покластися. Отже, він став водієм командира, вони спрацювалися, одне одному довіряли».

Якось до їхньої військової частини прибув старенький Hummer з США. Олег Кулаковський замінив у ньому деталі й зробив його надійною автівкою. Коли військові сідали в його автівку, знали, що доїдуть до пункту призначення без перешкод, бо можуть покластися на побратима.

А потім було 9 місяців у зоні проведення антитерористичної операції. Вони дислокувалися у Новолуганському на другій лінії, але щодня виїжджали на бойові позиції з командиром. Влітку 2021 разом з військовою частиною повернувся додому. Протягом року вони виконали усі завдання, що ставило перед ними командування на Луганщині та Донеччині й повернулися на місце дислокації.

«Влітку він повернувся. Щодня ходив на службу, будували спільну мрію. А потім всі почали говорити про загострення ситуації. Я пам’ятаю, що це восени почалося. Він дивився різні відео, що про це говорять в росії. Я не вірила, що таке буде, але він бачив це все в ООС й знав, що буде. Я його просила думати про мир. Хотілося, щоб цього не було, не зациклювалася на війні».

Нове життя, якому завадила війна

Напередодні 24 лютого частина Олега Кулаковського мала виїжджати на ротацію, замінити своїх в ООС, але все змінилося. 11 лютого десантники поїхали на Харківщину, ближче до кордону з росією, на навчання. Тог8о дня Анна відвезла чоловіка до військової частини й це були їхні останні години разом. Вони попрощалися, але не знали, що назавжди.

«Ну ти чого, все буде добре. Не переймайся, нічого не станеться. Люблю тебе», – сказав Олег.

Військовий заспокоїв дружину, а потім телефонував, розповідав як у них справи і як вони живуть за сотні кілометрів від дому.

«Він мене переконав, що все добре. Такі фразочки були як і завжди у нього. Тримайтеся, все буде добре. І так на повторі. Потім був день, де оголосили, що росія закінчує навчання і відводить війська. Я йому подзвонила й сказала: "Ось бачиш, не буде війни". Якось стало легше».

Олег Кулаковський дуже хотів перевестися на службу у Краматорськ, бо його командир пішов на підвищення. Їхали також інші його побратими, тому він вирішив разом з командою поїхати на інше місце. Він організував переведення в іншу частину й на руках мав підписаний наказ. Через це не хотів їхати на Харківщину, бо за кілька днів мав опинитися на новому місці. Сталося так. Що на навчаннях не вистачало кваліфікованих водіїв, тому довелося їхати на Харківщину.

Думками воїн був уже у Краматорську, тому здав усе спорядження й 23 лютого відправив дружині усі речі поштою. 1 березня мав приїхати до Полтави й вирушити на службу. А потім раптово повідомив, що вони переміщаються на Сумщину.

«І стався ранок 24 лютого. Зранку всі прокинулися від такої звістки, а він був спокійним. Зранку сказав, що був у Лебедині, а потім уже не можна було казати про локацію. Сказав, що будуть селами їхати й пообіцяв, що дістанеться додому будь-якими шляхами. Олег такий був, що знайде вихід з будь-якої ситуації. Він казав, що все у житті легко, поспішав жити».

О першій подружжя мало розмову. Олег був заклопотаний за кермом, сказав, що на зв’язок вийде через «Телеграм». Після цього Анна Кулаковська надіслала повідомлення, але сповіщення показало, що його не доставили. Мабуть, бойові дії, немає зв’язку, подумала жінка й чекала коли чоловік вийде на зв’язок.

О 16:30 сталася трагедія. Олег Кулаковський загинув за кермом внаслідок обстрілу в Сумах.

«Я не могла подумати, що таке станеться. У моїй голові цього не було взагалі. Наступного дня почала телефонувати, бо думала, що він сам набере коли зможе, але не було зв’язку й 25 лютого почала телефонувати в частину. [u1] Мені сказали, що немає зв’язку з підрозділом. Потім мій батько зателефонував і тільки тоді той офіцер сказав, що Олега більше немає. Він просто не зміг мені повідомити. Я не повірила».

Олег Кулаковський згорів у машині. З ним був побратим Іван, який бачив, як десантник миттєво загинув через уламок снаряда. Коли вони разом їхали, Іван віддав водію свій бронежилет й каску, бо Олег здав спорядження напередодні. Вони не врятували його життя, бо уламок потрапив у голову.

«Ваню поранили, він виліз з машини, а в машину влучили і здетонував боєприпас. Спочатку вони їхали, Олегу снаряд потрапив у голову. Він моментально помер, а Ваня через нього виліз, хотів витягнути чоловіка, але сам ледь виповз. Це все було так швидко. Я не вірила, думала, що він поранений, або втратив пам’ять, бо його не могли знайти. Через тиждень десь знайшли усе, що лишилося й зробили тест ДНК. Уже потім мені надіслали відео про той день  і те місце. Машина мого Олега горіла і він разом з нею».

З воїном попрощалися 23 квітня, у переддень Великодня.

Пам’ять про героя

Воїн мав двох синів-близнят від першого шлюбу. Він дуже любив їх, допомагав у спорті і навчанні, разом вони проводили чимало часу. Хлопці також бережуть пам'ять про тата, який часто говорив: «Живу заради вас».

Через загибель Олег Кулаковський так і не дізнався, що матиме ще одного сина.

«Я завагітніла в лютому. Не було ознак, тому у березні я думала, що в мене стрес і через це такі зміни в організмі. Не слідкувала за станом, а тільки потім зрозуміла. Тоді всі плакали, а я дуже зраділа. Таке щастя. Рідко схоже буває. Льоша народився 14 жовтня на День захисника. Олег у нас народився 6 січня напередодні Різдва. Ховали його 23 квітня перед Пасхою», – говорить Анна Кулаковська.

Тепер вона одна з тих, хто знає ціну цієї війни. У Полтаві спокійна ситуація ціною життів тисяч воїнів, які не вагаючись стали на захист.

«Якби Олег був тоді не у військах, він би зібрався і пішов. Сумніву у мене немає, бо з 2014 року йому боліло. Полтава живе у відносному мирі завдяки воїнам. Я знаю, що якби вони не захистили Суми, а інші Київ і Чернігів, то росіяни були б вже тут».

Олег Кулаковський був людиною з високими моральними цінностями й гідністю. Завжди хотів усім допомогти, відчував відповідальність перед іншими. Якщо бабусі, яка живе у будинку поряд потрібно скосити траву, то він йшов й пропонував свою допомогу. Якщо на сусідній вулиці будують дитячий майданчик, Олег брав інструмент і йшов до них, або замовляв спорядження.

«Він казав, що треба зробити або найкраще, або ніяк. Так-сяк він не любив і якщо щось робив, то вже не можна прискіпуватися. Йому треба все ідеально. З усім цим про себе мало думав й поспішав жити, хотів все встигнути. А ще дуже любив спорт й починав ранок з пробіжки».

Після втрати чоловіка Анна познайомилася з дівчатами, які також втратили коханих і ріжних 24 лютого,  у тій колоні. Серед них Юлія Рябуха. Її наречений Іван Ковальов загинув 24 лютого у Сумах біля військового коледжу. Десантник із гаслом «Завжди перший» не зміг бути осторонь, коли навала йшла просто до Полтави. Того дня він сказав коханій: «Нічого не бійся. Люблю тебе», а вже за кілька годин їхню колону розстріляли. Він був водієм машини у мінометній колоні. Коли почався обстріл, Іван Ковальов вийшов з машини й почав оборону, але навіть бронежилет не захистив його від кулі.

Разом з вдовами вони спілкуються постійно, адже зрозуміти біль втрати на цій війні можуть тільки вони.

«Друзі співчувають, пропонують допомогу, але це інше. Коли ти бачиш, що людина таке ж переживає, ми почуваємося сильнішими разом. За 9 місяців теж боляче від однієї думки, що Олега немає, але інакше. Дівчата дуже допомагають, а їм також.  Кожен може подзвонити і підтримати».

Сьогодні на честь Олега Кулаковського хочуть перейменувати пров. Уютний. Також його дружина хоче, щоб у пам’ять про нього встановили меморіальну дошку на школі, де воїн навчався.

«Хочу все встигнути. У червні, коли я побачила, що планують перейменувати вулиці з русизмами, написала листа на ім’я міського голови з проханням надати їй назву на честь чоловіка. Мені написали, що розглянуть, а потім це все завмерло, але я спробувала. Ось у жовтні мені подзвонили військові і попросили фото і біографію. Я все надала і мені зателефонували, щоб отримати згоду. Я не заперечую, що буде голосування на електронній платформі. І для мене, і для жителів нашого мікрорайону, і для дітей – це честь».

Для рідних болісно, коли на честь їхніх героїв називають вулиці, але вони знають, що українські герої цього заслуговують. Кожна названа вулиця на їхню честь – один з інструментів збереження пам’яті про захисників, про тих, хто поклав життя за волю України. Саме тому завданням полтавців сьогодні є максимальна залученість до процесу перейменування вулиць та провулків громади.  Адже поки ми пам’ятаємо, вони житимуть у наших серцях та спогадах.

Обкладинка Юлії Сухопарової

Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю ЗМІСТу і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.