Іменем поета й дисидента Василя Стуса пропонують назвати вулицю в Полтаві

Пропозицію щодо перейменування вул. Повстанської на честь Василя Стуса підтримали на засіданні робочої групи 6 грудня.

Вул. Повстанська увійшла до четвертої черги вулиць на перейменування. Це протяжна вулиця на межі Браїлок і Рибців. 

Хоч вулиця і не підпадає під дію Закону про деколонізацію, її запропонували перейменувати у межах Закону «Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій».

Серед варіантів, які запропонували містяни, члени робочої групи обрали такі: 

Пізніше полтавці обиратимуть нову назву вулиці серед цих пропозицій шляхом електронного голосування.

Народився поет 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині. Із 47 років життя 13 він провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі та на каторжній роботі в шахті.

Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився «занадто малим» за віком.

На факультет української філології педагогічного інституту в Донецьку його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу. Він багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.

Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився і 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.

4 вересня 1965 року в Києві мала відбутися прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», – так згадує той день Іван Дзюба.

За цей вчинок поета виключили з аспірантури. Після цього йому довелося працювати на різних роботах чорноробом.

Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968 році він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого  Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих.

Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.

Він Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».

Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими. Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину».

10 січня 1983 року дисидента покарали роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в самвидаві вийшли його нотатки «З таборового зошита».

Наприкінці серпня 1985 року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. 

На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення у 1989 році рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.

Іван Лютий-Лютенко – український військовий та громадський діяч, підприємець, меценат, старшина Запорізької дивізії, повстанський отаман Холодного Яру.

У 1918 році у складі Армії УНР брав участь у боях проти більшовиків, зокрема за станції Гребінка та Бобринська. За Директорії Лютий-Лютенко був командиром 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. Служив також у Запорізькій дивізії під командою Олександра Загродського.

Отаман Холодного Яру. Співпрацював з отаманами Яблочком, Іларіоном Загороднім, Семеном Заболотним, Пилипом Хмарою та іншими отаманами Холодного Яру та Чорного Лісу. Бойові дії продовжував до осені 1922 року, коли внаслідок низки спецоперацій, більшість повстанських отаманів Півдня та Центру України вбили чи заррештували.

У березні 1923 року емігрував на захід країни. Жив на Поліссі, де заснував Український еміграційний комітет, який розгорнув активну діяльність: пізніше створили український хор, самодіяльний театр, українську школу.

4 червня 1942 року його заарештували гестаповці. Відбув півроку тюрми в Любліні. Після Другої Світової війни жив у Мюнхені, згодом – у Рабаті (Марокко). Пізніше переїздить до США.

Помер у США 19 березня 1989 року. Похований на українському цвинтарі штату Нью-Джерсі у містечку Саут-Баунд-Брук.