Розстріляна державність. Масові репресії проти українських патріотів у Полтаві 1941–1943 років

«Мене хтось із моєї п’ятірки продав. Напевно, не вийду», – написав у предсмертній записці один з підпілля ОУН Ярослав Мудрий. Її передали з полтавської в’язниці, а згодом ці словами стали символом долі цілого покоління підпільників

Похідні групи ОУН, що прибули на Полтавщину в 1941-му, вірили у шанс на волю, але натомість потрапили в епіцентр терору. Їх розстрілювали нацисти за жовто-блакитні стрічки та підготовку повстань, а тих, хто вцілів, радянська машина правосуддя відправляла у табори на 25 років. Спільно з істориками та краєзнавцями ми реконструюємо шлях полтавського підпілля.

Як організація українських націоналістів розгорнула підпільну боротьбу з двома нацистським та більшовицьким режимами? З початком блискавичного німецького вторгнення на територію радянської України на Полтавщину разом з гітлерівськими військами із заходу рухалося українське підпілля налаштоване на боротьбу за Самостійну Україну. 

Полтавські науковці зібрали архівні матеріали, відомості та протоколи у двотомнику «Друга світова війна 1939-1945 Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи». Вони висвітлюють діяльність підпільних осередків на Полтавщині та  розкривають персональні історії націоналістів, роль періодичних видань, зокрема газети «Голос Полтавщини» та участь української автокефальної православної церкви на чолі з Мстиславом Скрипником.

Також ЗМІСТ поспілкувався із завідуючою відділу Полтавського Краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Наталією Кузьменко. Публікуємо ці свідчення, аби відкрити маловідомі сторінки ОУН в історії регіону в День пам'яті жертв політичних репресій в Україні.

У своїй науковій праці «Похідні групи ОУН на Полтавщині 1941–1945 рр» дослідник Віктор Ревегук писав, що слідом за німецькими військами із Західної України у напрямку Слобожанщини і Донбасу вирушили групи мельниківського та бандерівського спрямувань, їх шлях пролягав через Полтавщину. Загалом вони рухалися у трьох напрямках під проводом:

З книги «Друга світова війна 1939-1945 Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи» відомо, що ОУН(б) на чолі зі Степаном Бандерою діяла радикально.

Зокрема у червні 1941 року у Львові вони проголосили відновлення незалежної України. Це викликало різке невдоволення Берліна, і керівників заарештували, тоді бандерівці перейшли до підпільної боротьби, готували повстання проти німців, що призвело до масових репресій і страт. Водночас ОУН(м) на чолі з Андрієм Мельником обрала більш лояльну позицію щодо німців, зокрема їхні похідні групи змогли закріпитися в Києві, створити Українську національну раду та взяти під контроль місцеві адміністрації, у тому числі у Полтаві. 

Восени 1941 року до Полтавщини прибули Похідні групи ОУН, зокрема вони входили в окуповані міста разом з німцями, як службовці Вермахту й окупаційних установ, осідаючи в гестапо, поліції та місцевих адміністраціях. При собі вони мали відповідні документи, які надавали їм широке коло прав та повноважень, при цьому організації створені націоналістами не здійснювали збройної боротьби, роблячи акцент на організаційній та пропагандистській роботі.  

У перші місяці окупації нацисти знищили багато українських патріотів, причиною став брак досвіду роботи серед нового покоління українців, вихованих у радянських умовах, які не могли протистояти німецькому терору. Таким чином у жовтні 1941 року в Миргороді гітлерівці стратили одного з керівників Похідних груп ОУН Миколу Лемика-Сенишина, разом із ним загинули ще п’ятеро побратимів, чиї імена залишилися невідомими. В історичній пам’яті націоналіст закарбувався як, той хто у 1933 році здійснив у Львові протестне вбивство радянського консула-чекіста Олексія Майлова, аби привернути увагу світу до Голодомору в Україні. 

Збережені джерела свідчать, що українське націоналістичне підпілля діяло в багатьох містах Полтавщини, зокрема у Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Миргороді, Лохвиці, Золотоноші, Кишеньках і Яготині.

Попри це у суспільстві зберігається думка, що національно-визвольні рухи на Сході України виникли завдяки ініціативі західних вихідців, на Полтавщині він мав і місцеве коріння. Зокрема, серед таких були місцеві жителі та ветерани визвольних змагань 1917–1920 років, які після поразки опинилися в еміграції, але зберігали патріотичні середовища, які підтримували контакти та довіру навіть у радянські часи.

Хоч вони не завжди мали чітку партійну програму, проте загалом орієнтувалися на традиції УНР. Своєю чергою ті, хто не приєднався до ОУН, часто діяли легально в межах дозволених німцями структур – у Автокефальній православній церкві, місцевій пресі чи допомогових комітетах.

Наприкінці 1941 року в Полтаві виникла підпільна організація мельниківців. За різними даними, її очолювали або чиновник міської управи Петро Дейнеко, або художник і колишній в’язень сталінських таборів Микола Сарма-Соколовський. До складу входили місцеві управлінці, поліцаї, вчителі, лікарі та інші активні українці. Паралельно діяло й бандерівське підпілля, яке мало власну «п’ятірку» та осередки в Полтаві.

Основним завданням обох груп була націоналістична пропаганда серед населення й військовополонених, залучення нових членів, допомога сім’ям репресованих та збір коштів для ОУН, який зокрема здійснювали представники Червоного Хреста. Найбільше підтримки вони знаходили серед української інтелігенції та селян.

У Полтаві діяла невелика група бандерівців – так звана «п’ятірка» під проводом Ярослава Мудрого «Окулярчика» та Василя Яворіва. Основним місцем їх зустрічей була квартира Олександри Потапенко на вулиці Котляревського, неподалік міської поліції. Вона була дочкою відомого полтавського поета Мусія Кононенка та дружиною Митрофана Потапенка, якого радянська влада репресувала у 1937 році.

Жінка була підпільницею ОУН(б) і працювала в управі Українського Червоного Хреста, у сучасники згадували її як відважну й самовіддану жінку, яка щиро служила націоналістичній справі.

Дослідник Віктор Ревегук у своїй праці про Похідні групи ОУН писав, про те, що вони мали запасне місце для зустрічей у їдальня для вчителів-пенсіонерів на вулиці Олександрівській (нині біля ЦУМу). До складу підпілля входили також дружина страченого в Миргороді Миколи Лемика, перекладач німецької тилової установи Петро Ключевський та дочка Олександри Потапенко – Оксана.

Ця гілка підпільників у Полтаві мала підтримку місцевої інтелігенції, до співпраці долучалися: 

На відміну від мельниківців, бандерівці діяли радикальніше, адже прагнули повної незалежності України без співпраці з німцями. За спогадами Івана Мартинюка, розгром полтавського підпілля ОУН(б) стався через зраду. На початку жовтня 1942 року в Полтаві гестапо провело хвилю арештів проти бандерівців.

Тоді до в’язниці потрапили керівник обласного проводу Ярослав Мудрий, Засидь Яворів «Зелений», Оксана Потапенко, Григорій Козаченко, Оксана Пройда та інші. Тюремний охоронець із Волині Филимон Редько намагався допомогти їм утекти, але його розстріляли разом із заарештованими.

Також відомо, що після загибелі провідника Дмитра Мирона «Орлика» у Києві його місце тимчасово зайняв Іван Марко, але він не витримав катувань і видав учасників підпілля в Полтаві та Харкові. Новим керівником призначили Петра Сака «Могилу», якого невдовзі також розстріляли німці.

З опублікованого паспорта Полтавської області, складеного органами НКВС УРСР 27 січня 1953 року відомо, що у Полтаві та районах області під час окупації діяла обласна структура ОУН мельниківського напрямку. Її організували та очолювали емісар центрального проводу Петро Онуфрик «Коник» та уродженець Полтави Олексій Дигас, який працював у міській управі.

Обласний «провід» координував роботу через осередки ОУН, створені у 12 міських установах  – від редакції газети «Голос Полтавщини» й театру до поліції та краєзнавчого музею. Керівниками цих груп були місцеві діячі, які після відступу німців втекли разом із ними. Окрім Полтави, діяли й інші структури:

У листопаді 1941 року начальник обласної поліції Петро Чуй зібрав кількох представників місцевої адміністрації та поліції й повідомив, що до Полтави приїде уповноважений Українського націоналістичного комітету з Києва – Богдан Онуфрик з позивним «Коник». За описом підпільників, які перетиналися з «Коником» він виглядав років на 45-50, високого зросту, худощавої статури та темним волоссям. Він відрекомендував себе, як представника Центральної Ради та «міністра освіти».

У Полтаві він займався організацією кількох структур, зокрема, створював осередки «Січі», сформував українську поліцію, налагоджував роботу «Червоного Хреста» та автокефальної української церкви. Крім того, він виступав посередником між місцевими українськими діячами та німецькою військовою адміністрацією. У місті він пробув близько двох тижнів, після чого виїхав до Харкова.

Того ж дня Богдан Онуфрик провів збори у кабінеті Чуя, де закликав працювати над створенням Самостійної України, зміцнювати кадри, вести агітацію серед українців і готувати грунт для майбутньої армії. Після обіду відбулася ще одна зустріч у квартирі бургомістра Федора Борковського, де «Коник» дав конкретні вказівки: 

На цих зборах він зачитав присягу, яку присутні повторювали, піднімаючи два пальці правої руки, а також роздав портрети Андрія Мельника та герби для поширення серед населення. Частину цих матеріалів розмістили у приміщеннях поліції та театрі.

Також у матеріалах НКВСників збереглися описи Петра Чуя, він був молодим чоловіком із Волині приблизно 24 років, середнього зросту, худорлявої статури із темним волоссям. «Коник» представляв його як полковника, коли організовував українську поліцію, через німецького військового коменданта призначив Чуя комендантом цієї структури.

У грудні 1941 року до Полтави приїхали гестапівці з Кременчука й арештували Борковського, Дейнека, Дигаса, Клименка та інших учасників націоналістичних зборів. Частину з них розстріляли дорогою до Кременчука. Чуй був арештований ще раніше, але згодом несподівано звільнений. Таким чином, створена мережа була фактично розгромлена.

Попри це, у 1942 році «Коник» ще кілька разів приїздив до Полтави як інспектор «охорони порядку», проводив невеликі збори у Федора Борковського та в «Червоному Хресті». У цей час серед населення поширювали листівки з портретами Симона Петлюри, Андрія Мельника та Євгена Коновальця під гаслом «Символ боротьби за Україну».

Як відомо з приходом Похідних груп ОУН на Полтавщину підпільники активно почали вербувати однодумців. Особливу увагу приділяли колишнім політичним в’язням, серед їх числа опинився Степан Григ. Чоловік народився у Полтаві в 1893 році, там він проживав по вулиці Войкова №21, а у 1937 році за контрреволюційну діяльність його засудили на чотири роки позбавлення волі: 

Під час допиту 19 жовтня 1943 року він пояснив слідчому, що поповнив ряди націоналістів ще у 1935 році через непогодження з веденням радянської політики в Україні та бажання створити незалежну українську державу. Працюючи столяром у саду колишнього кадетського корпусу він зустрів Петра Дейнеку, який у той період працював садоводом. Чоловіки швидко потоваришували та часто проводили час разом, при цьому відверто обговорювали тодішню політику. Своєю чергою, Степан Григ не приховував своїх антирадянських поглядів, а його товариш різко критикував радянську владу, скаржився на розкуркулення та втрату саду й землі. Петро Дейнеко був переконаний, що справжня свобода можлива лише за умови існування незалежної України.

Відбувши покарання, 6 червня 1941 року чоловік отримав дозвіл повернутися у Полтаву, до окупованого німецькими військами міста він прибув наприкінці жовтня того ж року. Згодом він отримав посаду заступника адресним столом від свого однодумця Петра Дейнеки, який у той період очолював одну з гілок ОУН (м), у той період його заступницею була працівниця Червоного Хреста Галина В’юн . 

Підпільник підтвердив радянським спецслужбам, що його головним завданням в організації було залучення нових учасників. Загалом він завербував сімох людей – серед них були давні знайомі, колишні ув’язнені за «контрреволюційну агітацію» та ті, кого радянська влада розкуркулила. 

За словами Галини В’юн, усього в полтавському осередку ОУН налічувалось  близько 30 осіб. Щоб приховати діяльність, спершу вони діяли під прикриттям «Червоного Хреста», а після його закриття створили «Добродійне товариство». Саме там проводили збори, де вирішували питання вербування нових членів і збору коштів.

Степан Григ знав, що організація отримувала вказівки з Києва, де керівником був Андрій Мельник, у 1942 році до Полтави навіть приїздив представник із Києва, який привіз літературу та інструкції. Осередок намагався поширити роботу й у районах області, зокрема у Котельві, Нових Санжарах, Мачухах, Опішні та Диканьці.

Втім, розгорнути діяльність повністю не вдалося: більшість керівників, включно з Петром Дейнеком, були заарештовані німцями. Сам Григ залишився в Полтаві, пояснюючи це тим, що не відчував за собою великої провини перед радянською владою.

У період з 1941 по 1942 роки Полтавська міська управа знаходилась на розі сучасних вулиць Небесної сотні та Котляревського у приміщенні кооперативного коледжу. Тоді її очолював колишній політичний в’язень та учасник української революції – Федір Борківський.

Відомо, що під час національно-визвольної боротьби за українську державу він служив старшиною в Українській армії та командував автопанцерним дивізіоном під час боїв у Києві, де отримав поранений. У 1930 році його засудили до 10 років ув’язнення у Соловецьких таборах за справою «Спілки визволення України».

Після звільнення працював бухгалтером на хлібозаводі в Полтаві, а з початком війни Борківський встановив контакти з ОУН (м), пізніше він увійшов до Української Національної Ради, після чого німці призначили його керівником міста. Його описують як чоловіка приблизно 40-45 років, середнього зросту з русявим волоссям та грубою статурою.

Очолюючи Полтавську міську управу Федір Борківський займався благоустроєм Полтави та допомогою мешканцям і військовополоненим, але водночас таємно працював проти окупантів. За даними гестапо, він проводив збори прихильників Степана Бандери й говорив про створення української армії для боротьби з Вермахтом.

Водночас свою прихильність до українських націоналістичних кіл він виражав носінням жовто-блакитного банту, який за словами Сергія Логошка значив приналежність до націоналістів. 

Також займаючи посаду бургомістра при німецький окупаційній владі чоловік самостійно підбирав персонал на вільні посади. Так із протоколу допиту Андрія Репуленка відомо, що одного разу його викликали до німецької комендатури, де також працювала міська управа. Там його прийняв призначений бургомістр Полтави Борковський, у розмові той запитав, чи підтримує Репуленко ідею створення незалежної України.

Чоловік відповів, що ставиться до цього прихильно, після цього його взяли на роботу в міську управу керівником юридичного відділу. Виконуючи свої обов’язки, він фактично допомагав німецьким окупантам та українським націоналістам у їхній боротьбі проти радянської влади й у реалізації планів щодо створення «Самостійної України».

У газеті «Голос Полтавщини» у березні 1942 року Федір Борківський повідомив про проведення днів пам’яті Тараса Григоровича Шевченка у Полтаві до 128 річниці. Зокрема за його розпорядженням 10 березня у початкових та фахових школах мали провести коротку доповідь про життя й творчість Шевченка, пристосовуючи її до віку учнів, окрім цього, організувати виступ учнів зі співами та декламацією його творів. Своєю чергою, прикрасили до свята і Міську управу, у 24 випуску газети «Голос Полтавщини» про це пишуть так: 

Відомо, що наприкінці березня, через донос вже згаданого заступника начальника поліції Сергій Мирошниченка, німці ліквідували керівництво Полтавської міської управи. Федора Борківського розстріляли на старому полтавському кладовищі без суду і вироку. 

Водночас у Кременчуці у складі розгалуженої мережі організації українських націоналістів, яка підтримувала зв’язки з націоналістичним підпіллям у Києві та Полтаві діяв працівник місцевого краєзнавчого музею Дмитро Борківський. Загалом у місті був зосереджений чималий осередок українських націоналістів-підпільників, він налічував декілька десятків чоловік. Зокрема вони працювали на різних посадах у тилових німецьких установах, органах допоміжної української адміністрації та у школі, де готували перекладачів і службовців для німецьких служб.

Зокрема одним із керівників Кременчуцького підпілля був редактор часопису «Дніпрова хвиля» Петро Щепанський. До війни він працював кореспондентом у Західній Україні, але його евакуювали разом з родиною до Кременчука, де він надовго застряг. Восени 1941 року він очолив місцеву газету, перетворивши це видання на трибуну української самостійницької думки. 

Крім цього до кременчуцьких націоналістів доєднувалися члени Похідних груп,  які влаштувалися перекладачами в тилових німецьких установах і штабах, зокрема серед них були – В. Вережак, П. Длябога, Б. Мазяр, О. Бабій («Білий») та інші. До основної діяльності підпільників входили: 

У серпні 1942 року гестапо схопило Дмитра Борківського та його колегу і однодумця Кіндрата Корольчука. Тоді ж німці провели арешти і серед перекладачів-українців, а через два тижні всіх їх розстріляли. Відомо, що  поранені О. Бабій та А. Лемчуков вибратися з-під трупів своїх товаришів і врятуватися. Через два роки О. Бабій, будучи вояком дивізії «Галичина», загинув під Бродами.

У Полтаві пам’ять про Федора Борківського вшанували у 2009 році з нагоди 80-річчя ОУН. Його ім’я носить краєзнавчо-історичний клуб при центральній бібліотеці міста.

З документів відомо, що перший номер газети «Голос Полтавщини» видали на 38 день німецької окупації – 26 жовтня 1941 року. В основному в редакціях працювали ті, хто дотримвувався націоналістичних поглядів, до їх числа входили педагоги та колишні радянські в’язні. Першим редактором газети став Микола Заборовський – недавній соловецький в’язень.

Відомо, що німці швидко усунули його з посади через український націоналізм, після цього він приєднався до підпілля, де працював звязківцем і у травні 1942 року потрапив до рук гестапо в Києві. Після ув’язнення в концтаборі Бердичева йому вдалося втекти за допомогою ОУН, дістатися Волині та вступити в боротьбу УПА. Далі його доля залишилася невідомою.

Після цього на посаду редактора призначили професора Полтавського педагогічного інституту Григорія Ващенка. Затриманий НКВСниками Сергій Логошко, описував його, як чоловіка приблизно 62 років, який за часів німецької окупації був редактором газети, а у лютому 1943 року виїхав із Полтави, куди саме – невідомо. Після переходу видання у  лютому 1942 року під контроль  відділу пропаганди німецької армії добором працівників займався Григорій Ващенко. А остаточно затверджував працівників німецький керівник Ротермунд, також у той період до складу редакції входили: 

В окупаційних газетах націоналісти часто друкували матеріали про злочини радянської влади, зокрема про голод 1932–1933 років, «червоний терор» та інші трагедії. У «Голосі Полтавщини» регулярно публікувала спогади П. Фісуна, колишнього кооператора й багаторічного в’язня сталінських таборів. У його спогадах описані допити в НКВС, перебування у камері смертників та втрата дружини з донькою. 

З яскравих прикладів радянського ставлення до українського населення було масове отруєння зерна під час відступу. На початку листопада 1941 року саме газета «Голос Полтавщини» повідомила про випадки отруєння людей пшеницею. Із документів відомо, що при поспішному  відступі червоноармійці підпалили склади з зерном, проте вони згоріли не повністю. Просякнутий димом врожай окупаційна влада дозволила забрати людям у необмеженій кількості, згодом стало відомо про перші випадки отруєння, виявилося, що пшеницю яку вживали у їжу була оброблена миш’яком.

Тоді медики перевірили воду, алкогольні напої, борошно та обстежили майже дві сотні людей на підприємствах, з яких шість жінок направили на лікування. Щоб запобігти поширенню хвороб, окупаційна влада мобілізувала населення на прибирання вулиць і санітарні роботи. Пізніше міська управа зобов’язала організації та власників будинків щодня прибирати тротуари, дороги й доглядати за водостоками. Контроль за цим поклали на українську поліцію, яка мала право штрафувати порушників, для боротьби з хворобами тварин у Полтаві відкрили ветеринарно‑бактеріологічний інститут на Воскресенському провулку, 7.

Своєю чергою за спогадами Андрія Богуславця авторами найбільш різких антирадянських націоналістичних матеріалів були керівники організації, зокрема, Демид Бурко, Олександр Дигас та Олексій Потульницький. Для впливу на молодь та витіснення радянського посліду були перероблені підручники, роботу над їх створенням очолював Дигас.

Крім того, попри важкі умови німецької окупації, деякі вчителі‑патріоти намагалися відродити українську школу, яка виховувала б любов до Батьківщини та національну гідність. Тому в перші дні окупації в газеті «Голос Полтавщини» з’явилася стаття «На порозі життя», ймовірно авторства Григорія Ващенка, де він виклав бачення української освіти без більшовицьких догм. На відміну від радянської школи, що відривала дітей від рідного середовища й нав’язувала ненависть до «класових ворогів», українські педагоги закликали створювати школу, яка буде національною не лише за формою, а й за змістом.

Газета також знайомила читачів із діяльністю відомих українських діячів, особливо полтавців, друкуючи статті про історію України та Полтавщини, а також розповідаючи про повсякденне життя людей у воєнний час. Для прикладу у випуску за 22 січня 1942 року писали про створення театру молоді Вар’єте у Полтаві по вулиці Гоголя у будинку 10. Ним керував відомий важкоатлет та чемпіон світу у французькій боротьбі – Іван Шемякін.

У матеріалі автор порівнював стан мистецтва за більшовизму з новими спробами відродження українського мистецтва, описуючи сильні й слабкі сторони молодого колективу. Також відзначив окремих виконавців, звернув увагу на технічні недоліки та висловив побажання щодо підтримки з боку більш досвідченого театру.

З метою продовжити існування націоналістичного видання, авторам доводилося писати про перевагу німецького озброєння та культури. Загалом вони переконували полтавців у тому, що гітлерівська армія прибула для звільнення українського народу від «більшовицько-жидівського гніту», закликаючи бути вдячним за це визволення.

Німецька окупація стала приводом для розвитку української автокефальної церкви, в той період у Полтаві діяло автокефальне церковне управління, яке очолювали митрополит Феофіл Булдовський та єпископ Мстислав. Обидва були уродженцями Полтави й відомими українськими націоналістами, які підтримували контакти з ОУН. Для служби в автокефальних церквах висвячували колишніх репресованих радянською владою та осіб із антирадянськими, націоналістичними настроями.

Через церкву єпископ Мстислав активно підтримував ідеї ОУН сприяв формуванню священства з антирадянськими та національно свідомими настроями й намагався зберегти українську ідентичність у складних умовах війни.   

Після відступу німецьких військ радянські спецслужби затримали Феофіла Булдовського, який під час допиту 10 грудня 1943 року розповів, що у своїх висловлюваннях Єпископ Сильвестр передавав загальне «невдоволення націоналістів, ображених на свого нечутливого й брехливого “господаря” – німця».

Ці думки поділяв єпископ Мстислав Скрипник, який відображав позиції керівних кіл націоналістів, а також від професора Ветухова, відомого харківського націоналіста й агента гестапо. Власне він, характеризуючи ставлення німців до українського населення, коротко казав – «Погано». Своєю чергою Мстислав Скрипник у розмові з Феофілом Булдовським висловив своє невдоволення дещо інакше:

«Німці масовими арештами залякують людей. Зараз настали такі часи, коли доводиться хитрувати. Треба вести політику контактів із німцями й водночас враховувати та не забувати про масові антифашистські настрої серед населення України».

На думку Феофіла Булдовського, для націоналістів контакти з німцями були лише вимушеною політичною тактикою. А він сподівався використати їхню підтримку, щоб здобути провідну роль у церкві на всеукраїнському рівні, саме тому до кінця не мав єдиної позиції з націоналістами, хоча в окремих питаннях діяв разом із ними.

Через нестачу священиків 10 квітня 1942 року в Полтаві обласне управління УАПЦ організувало шестимісячні богословські курси, тоді навчання пройшли понад 30 слухачів, більшість із них мали вищу освіту. Серед учасників були й представники похідних груп ОУН, які знайшли там прихисток, так серед перших випускників був член націоналістичного підпілля Микола Сарма‑Соколовський, якого єпископ Мстислав висвятив на іподиякона у Миколаївській церкві.

Після того як у жовтні 1942 року Автокефальна й Автономна церкви підписали «Акт поєднання» та утворили єдину Українську Автокефальну Православну Церкву майже всі архієреї АПЦ відреагували на це негативно. Крім того окупаційна влада також засудила документ, тому єпископа Мстислава відправили до Прилук із забороною будь-якої церковної діяльності.

Після того його утримували у в’язницях  Києва, Чернігова, Рівного та інших міст України. Врятуватися з камери смертників, куди його в результаті привезли, йому допомогли друзі та знайомі по службі. Відтоді він емігрував до США, де займався організацією церковного життя православних українців з діаспори.

З розповіді краєзнавиці Наталії Кузьменко та документальних даних нам відомо про існування підпільниці Марійки Петренко, яка прибула до Полтави у 1942 році та почала організовувати націоналістичні групи та займалася вихованням молодих оунівців. З документів відомо, що організація українських націоналістів має мережеву структуру – тобто складається з «трійок» і «п’ятірок», які створюються для конспірації. Керівник однієї трійки не міг бути керівником іншої трійки чи п’ятірки, а члени однієї трійки не мають знати членів іншої.

Водночас згідно зі свідченнями сестри Єлизавета Ільченко Віри навесні 1942 року про підпільницю Марійку вона дізналися під псевдонімом «Бойко».

Для вербування Марійка використовувала тактику ідеологічної обробки, згідно зі спогадами Єлизавети Ільченко, вона критикувала та перекручувала вчення Маркса щодо національного питання, окрім цього у розмовах вона наголошувала на необхідності боротьби з російським народом. У липні 1942 року, під час зустрічі в квартирі Оксани Потапенко, Марійка розповіла дівчині про існування в Україні організації українських націоналістів, яку очолює Степан Бандера, тоді ж вона і пояснила дівчині, що в ОУН є два напрями – бандерівці та мельниківці, при цьому особливу увагу приділяла боротьбі з мельниківцями. Також підпільниця пояснювала, що ОУН бореться не лише проти німців, а й більшовиків дляі відокремлення України від Радянського Союзу та створення незалежної держави. 

За спогадами жінки у серпні та вересні 1942 року Марійка провела із завербованою «трійкою» близько п’яти занять, це відбувалося у квартирах Єлизавети Ільченко та Оксани Потапенко. На заняттях вони вивчали програму ОУН та історію націоналістичного руху у такому форматі: жінка читала матеріали й пояснювала їх, а перед кожним заняттям перевіряла, чи учасники знають напам’ять «десять заповідей ОУН».

З протоколів допитів сестер Єлизавети та Віри Ільченко відомо, що 22 жовтня 1942 року гестапо заарештували за участь у націоналістичних організаціях – Миколу Зеленого, Марійку, Оксану-гуцулку, Оксану Потапенко, Єлизавету Ільченко та одного молодого чоловіка, який прибув до Полтави із західних областей України у справах ОУН. Єдиною з ув’язнених гестапівцями повстанців стала Єлизавета Ільченко, після допиту представниками німецьких каральних органів, де дівчина підписала протокол, її звільнили.

Перед тим співробітники – чоловік у цивільному, який добре володів російською мовою і, ймовірно, був росіянином, та жінка близько тридцяти років, яка також говорила російською, але наголошувала, що вона німкеня – дали їй завдання. Вони вимагали, щоб після звільнення вона повідомляла гестапо про всіх членів ОУН, які приходили до її квартири, використовуючи її помешкання як явочне.

Своєю чергою Ільченко погодилася на цю пропозицію й дала згоду інформувати про відомих їй учасників організації. При виході з гестапо її супроводжувала та сама жінка-співробітниця, однак як виявилося жодних документів про її зобов’язання доносити оформлено не було.

Завербовані Марійкою дівчата мали продовжити поширення українських націоналістичних ідей в маси, серед них власне і були сестри Ільченко. З приходом радянських військ у 1943 році обох дівчат затримали за участь в націоналістичних організаціях.

У квітні 1942 року, після включення Полтавщини до райхскомісаріату «Україна», нацисти розгорнули масові репресії, тоді заарештували членів Похідних груп, а керівництво міської управи стратили. Загалом офіційно відомо про розстріл 12 підпільників-мельниківців, а тринадцятою була дружина одного з націоналістів – Діна Соколовська.

Після того як німці стратили керівництво Полтавської управи і 1 жовтня закрили Український Червоний Хрест, українські патріоти залишилися без підтримки. Єдиним прихистком для них стала Автокефальна православна церква, після розстрілу підпільників врятуватися вдалося Миколі Соколовському, тоді він долучився до Пастирських курсів УАПЦ, які відкрилися в Полтаві 10 квітня 1942 року у приміщенні біля Краєзнавчого музею.

Коли радянські війська почали наближатися, керівництво ОУН(б) на центральній та східній Україні поставило завдання формувати бойові загони для боротьби з радянською владою на місцях або ж відправляти добровольців на Волинь, щоб приєднатися до Української Повстанської армії.

З приходом радянських військ утиски полтавських націоналістів посилилися, каральні органи розшукували колаборантів та борців за українську державність. З документів НКВС УРСР відомо, що у період з 1943 по 1979 роки радянські слідчі провели не один допит, після якого на лави підсудних відправилися борці за українську державність.