20 століття для української історії наповнене викликами та змаганням за незалежність нашої держави. За вільне існування тоді вели боротьбу військові, політики й науковці. Проте не меншу роль відводили й церковним діячам, які творили незалежну від росії церкву.
Найвпливовішим діячем, який досяг встановлення автокефалії української церкви, став Патріарх Мстислав.
Зброєю воїна УНР, протестами у різних країнах та словом священника він намагався наблизити нашу країну до майбутнього, де не буде місця російському впливу. Такою ж лишається боротьба українців з тим самим ворогом й через століття.
Про унікальну долю першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава, його зв’язки з Петлюрою, дитинство у Полтаві та візити до Полтави через 40 років життя за кордоном розповідаємо у цьому матеріалі ЗМІСТу.
Хто такий Патріарх Мстислав
Найвідоміший борець за автокефалію та людина, яка об'єднала все українське православ’я в Україні народився в Полтаві у 1898 році під ім’ям Степан Скрипник. Його батько походив із козацького роду, а рідним братом матері був Симон Петлюра.
Першу третину життя Степан Скрипник провів у війську. Після навчання в Полтавській першій класичній гімназії здобував освіту в офіцерській школі в Оренбурзі. З 1918 року служив у полку імені Костя Гордієнка, а згодом – у 3-й Залізній дивізії Армії Української Народної Республіки, де отримав звання хорунжого.
Також Скрипник був особистим ад’ютантом свого дядька і Головного Отамана Української Народної Республіки Симона Петлюри. У боях з Червоною Армією Степан Скрипник отримав поранення. Після цього разом з українським військом він відступив до Польщі, де їх затримали та роззброїли.
Після еміграції, Степан Скрипник полишив військову службу, закінчив Вищу школу політичних наук та почав займатися політикою. У Варшаві Скрипник став послом у Польському сеймі, де захищав права українців, що також емігрували сюди. Тут він виступав з протестами проти урядової політики полонізації українців Волині та насильницького навернення їх на католицтво.
Свою релігійну діяльність Степан Скрипник почав за часів Другої світової війни. Після відступу радянської армії з українських земель у 1942 році, небайдужі почали відроджувати тут Українську Автокефальну Православну Церкву. Вперше її створила українська еліта у 1919 році за часів УНР, проте під час окупації совєцькою владою, українська церква була повністю розгромлена: храми руйнували та закривали, а на священників чекали репресії.
Відроджувати її долучився і Степан Скрипник, хоча під німецькою окупацією забороняли відновлювати ієрархію Української Автокефальної Православної Церкви. У таких умовах, у травні 1942 року, Скрипника таємно висвятили на єпископа Переяславського під іменем Мстислав.
Отримавши нове звання, Мстислав почав займатися відродженням парафій Переяславської єпархії, до якої тоді входила й Полтава, хрестив мирян, наставляв священників. У жовтні 1942 року він з ще двома ієрархами таємно підписали «Акт поєднання», за яким поєднали Автокефальну й Автономну церкву в єдину Українську Автокефальну Православну Церкву.
Нацисти не визнавали існування УАПЦ, тому Патріарха Мстислава заарештували гестапо й утримували у в’язницях Києва, Чернігова, Рівного та інших міст України. Врятуватися з камери смертників, куди його в результаті привезли, йому допомогли друзі та знайомі по службі. Відтоді він емігрував до США, де займався організацією церковного життя православних українців з діаспори.
Віддалитися від москви. Як Патріарх Мстислав зберіг українську церкву
Усю свою релігійну роботу Степан Скрипник займався тим, щоб створити єдину українську церкву, яка б не перебувала під впливом Москви, а була б самостійною та несла богослужіння серед народу з власною державою і політичною незалежністю. Усвідомлюючи, що допоки в УПЦ московські попи займатимуть високі посади та правитимуть службу народу, то самостійного майбутнього церкви та країни не буде.
Щоб не допустити залежності від москви, Патріарх Мстислав почав рухати українське православ’я до самостійності. Вирішив самостійно очолити церкву, ставши у 1943-му році єпископом УАПЦ, а у 1990-му – її патріархом. На хвилі розвалу Радянського Союзу та побудови нової української держави, Мстислав підтримав розвиток новоутвореної церкви, цим самим передав їй благодатність.
Раніше ЗМІСТу протоієрей Харківсько-Полтавської єпархії Православної церкви України отець Олександр Горай розповідав, що саме після очолення Патріархом Мстиславом УАПЦ, церква отримала визнання Вселенського Патріархату:
«Патріарх Мстислав зустрічався зі Вселенським Патріархатом. Під час зустрічей він порушував питання про те, щоб українська церква, особливо після здобуття Україною державності, приєдналася до створеної у діаспорі церкви. Патріарх добивався об’єднання церков та їхнього визнання. Саме цьому були присвячені його приїзди до України, задля цього він погодився очолити українську автокефальну православну церкву в незалежній Україні».
З цією ж метою – віддалитися від московського патріархату, Україна відправила у 2019 році запит на Томос. Саме завдяки Патріарху Мстиславу вдалося зберегти ту українську Автокефальну Православну церкву, яку намагалися знищити більшовики в середині 20 століття. Крізь роки він беріг її, щоб у 2019 році ми – жителі вже незалежної України відновили її.
Приїзд Патріарха Мстислава до Полтави
Після свого посвячення Мстислав відвідував Україну з тривалими візитами сім разів. Двічі він приїздив до рідної Полтави на запрошення покровської громади: у 1991 році та 1992. Дві ці зустрічі відрізняються вітаннями полтавської влади, проте кількість місцевих та їхнє прагнення зустріти в житті патріарха лише зростала.
Під час обох візитів Мстислава до Полтави, його супроводжував сучасний очільник Свято-Покровської парафії ПЦУ, протоієрей Миколай Храпач. Своїми спогадами він поділився під час конференції до 125-річчя Патріарха Мстислава у Полтаві:
«Коли вперше Патріарх Мстислав прибув в Україну, наша делегація від братства Андрія Первозванного та релігійна громада з Полтави приїхала зустріти його прямо в аеропорт, в Бориспіль. Для того, щоб серед всього натовпу, а охочих побачити отця було тоді дуже багато, ми зробили плакат з написом «Полтава вітає свого Патріарха». Для нас тоді було важливо, щоб Мстислав побачив тут саме нас, полтавців».
Перший приїзд отця в Полтаву показав, що у місті є багато прихильників української церкви, за яку боровся Патріарх протягом свого життя. У день приїзду до нього приходили багато гостей, які радо зустрічали патріарха і яких він радо вислуховував. Проте були у місті й ті, кому був небажаний приїзд Мстислава у місто. Газети того часу називали гостя петлюрівцем, буржуазним націоналістом, прислужником світової буржуазії. За словами Миколи Храпача, деякі ці статті писали від імен священників московської церкви, які, ймовірно, насправді писали працівники ФСБ.
«У місті було тоді ще радянська влада, яка вважала Патріарха Мстислава небажаним гостем. З потугами тоді нам вдалося домогтися номера в готелі «Мотель», що неподалік автовокзалу. Наступного дня він виявив бажання відвідати «милі серцю місця», а саме його рідний будинок, де народився та виріс Степан Скрипник. Він підійшов до дверей будинку і виявив бажання зайти всередину. Ми постукали, господар не відмовив зайти. Коли колишній господар зайшов у дім, то дуже розчулився і сказав: “у цій кімнаті мене привела на світ моя матуся”. Від навіяних спогадів він дуже розчулився».
Потім разом з делегацією Патріарх Мстислав відвідав могили Івана Котляревського та Панаса Мирного, Вічний вогонь. Патріарх добре знав Полтаву та її історію. Йдучи вулицею, що сьогодні названа на його честь, розповідав про свою юність та село Кобищани у Полтаві. Тут же колись стояв будинок великої родини Петлюр, на місці якого лишилися лише стайні.
Наступного для у Полтаві запланували велику зустріч святого з полтавцями. Делегація тоді домовилася з адміністрацією філармонії, що вони дозволять провести її у цьому приміщенні. Про подію тоді розказали у місті, багато людей виявили зацікавленість, прийшли на зустріч, але двері тоді для них та Патріарха виявилися закритими.
«Тодішній директор сказав нам, що комуністична партія заборонила зустріч богослужіння у місті. Тоді наші друзі вимушені були піти на пряму зустріч з тодішнім міським головою Кукобою. У цей час біля будинку збиралося все більше людей, вони не йшли, продовжували чекати годинами. В результаті розмови, під тиском Кукоба поступився та прямо перед нами наказав завідувачу відділу культури негайно зателефонувати у філармонію та запустити патріарха в приміщення та дозволити проведення зустрічі».
Як згадує Микола Храпач, зал тоді був повен людей, багато не вміщалося, але продовжували чекати на вулиці. Зі сцени святий тоді сказав патріотичну, духовну проповідь, яку люди слухали з повагою:
«Наснагу українська земелька. багато хто хотів би її загарбати, та чи допустить Господь, чи зміцнить він наш дух, щоб ми навічно стали господарями на своїй землі, даній нам богом, вірній землі, і зміцнить наш дух, і дасть і сил».
Другий візит патріарха до Полтави відбувся в грудні 1992-го. Під час цього візиту Патріарх Мстислав провів божественну літургію у Свято-Успенському соборі Полтави, який тоді ще не був відреставрований. Знову ж таки, на зустріч з ним прийшло чимало людей, які не вміщалися у дзвіниці, слухали з двору його духовну проповідь, де закликав християн до діалогу й порозуміння. До нього людей притягувала простота й щирість у спілкуванні.
«Після цього нас запросили до міської ради. Ця зустріч вже була іншою, аніж торік. Кукоба та інші працівники влади особисто привітали гостя та представників релігійної громади. У сесійній залі Патріарх тоді також виступив зі своєю проповіддю. він звертався, перш за все, до представників влади та наголошував на важливості відбудови української церкви та храмів на Полтавщині».
Після від’їзду Патріарха з Полтави релігійній громаді лишилася складна, але важлива праця по відновленню українського православ'я у полтавській області. У часи приїзду отця в область, української церкви не існувало: її залишки стерли більшовики. Проте вже у 90-ті українська автокефальна православна церква починала відроджуватися. Малими рухами, представники духовенства тоді просували автокефальну церкву, що була самостійною у розв’язанні організаційних та культових питань.
Ім’я Патріарха Мстислава у Полтаві
Ім’я Патріарха Мстислава у багатьох полтавців асоціюється з назвою вулиці та зупинки, що розташовані майже в самому центрі. Проте таку назву об’єкти отримали відносно нещодавно, у 2016 році, коли Україною проходила хвиля дерусифікації, внаслідок якої з карти міста зникла стара назва – Карла Лібкнехта.
На цій же вулиці розташований старий будиночок за адресою вул. Патріарха Мстислава, 13. Саме тут і зростав майбутній найвпливовіший релігійний діяч. Офіційно тут знаходиться музей Патріарха Мстислава, проте через свій аварійний стан приміщення не може приймати гостей, а всі експонати, серед яких фото та особисті речі патріарха, знаходяться у різних храмах міста.
Приміщенням та наповненням музею займається релігійна громада, яка колись і врятувала будинок від знесення та продажу підприємцям.
«З 2009 року ми розпочали роботу по відновленню музею. З того часу пророблено багато документаційної роботи, адже раніше будинок знаходився «в повітрі» та не мав жодних документів. Будівлею тоді опікувалася лише одна Парасковія Микитівна – жінка у віці, що була головою сестринства у Полтаві. З того часу за наші кошти ми зробили мінімальний косметичний ремонт, проте понад столітня будівля потребує більшого масштабу роботи», – говорить Олександр Горай.
Зараз напівзруйнований будинок має статус Історичної культурно-духовного центру на основі меморіального будинку, проте розпочати його капітальний ремонт заважало те, що тривалий час частина будинку знаходилася у приватній власності. Через роки роботи її вдалося викупити та поставити на баланс міської ради, проте частиною прибудови й досі користуються приватні власники.
«На капітальний ремонт нашого музею вже були виділені кошти, підготували ескіз та список робіт по відновленню 200-річної будівлі. Це 1 мільйон гривень, який нам мали виділити з бюджету громади у лютому 2022 року, проте розпочалася війна. Проте є й невеличка перемога – це накриття, яке вдалося встановити. Але будівля досі піддається будь-яким кліматичним змінам і архітектурна пам’ятка все більше руйнується, ми втрачаємо унікальну історичну пам’ятку».
Неодноразово історики, представники релігійної громади та активісти наголошують на важливості збереження будинку Патріарха Мстислава. Відновити музей – значить віддячити Мстиславу за його діяльність для нашого національного та духовного відродження та єдності. Про важливість не забувати предків він і сам неодноразово говорив:
«Не забуваймо предків (...) не цураймося їх, бо то і наша слава. Ідемо в майбутнє мудрістю і досвідом предків своїх в озброєнні. Не йти нам у майбутнє, коли легковажитимемо минуле. Не раз говорив і писав про те, що наша православна церква пройшла не легку долю й сьогодні мусить наново виборювати собі авторитет, новий дух має прийти до церкви, від народних глибин, а не зверху. Об'єднання православних церков є історичною необхідністю, щоб істерично вижити й закріпити своє місце рідних».
Для того, щоб донести важливі уроки для нашого народу, Патріарх Мстислав пройшов довгий життєвий шлях військового, політичного діяча та духовного настоятеля. Завдяки цьому йому вдалося стати гідним представником церковного служителя, який проклав нам шлях до релігійної незалежності.
Обкладинка Юлії Сухопарової
Випущено за підтримки ERIM - Equal Right & Independent Media
