Нестор Городовенко з Полтавщини – той, хто популяризував українську музику за кордоном
Фото з відкритих джерел
У радянські часи його ім’я замовчували, але пам’ять про його творчість та популяризацію української культури за кордоном булла сильніше за заборони.
Ким був Нестор Городовенко? Про історію видатного полтавського хоровий диригент та заслуженого артиста України розповіли 21 листопада у Полтавській обласній військовій адміністрації.
Історія життя артиста
Нестор Городовенко народився 21 листопада 1885 року на Полтавщині у селі Венславах. З раннього дитинства обожнював поезію Тараса Шевченка та відвідував місцевий церковний хор, де вперше помітили його музичні здібності. Зустріч із Миколою Лисенком у 1902 році, який виступав зі своїм хором у Лохвиці відіграла в житті майбутнього митця важливу роль.
Після закінчення Глухівського педагогічного інституту Нестор Гордовенко викладав співи та керував хорами у навчальних закладах Полтавщини, Київщини, Вінниччини.
З 1917 року він працював у Києві спершу викладачем 2-ї української гімназії та керівником хорів університету і Всеукраїнської вчительської спілки. З того ж року і до 1937 працював художнім керівником і диригентом капели «Думка».
Тодішня влада очікувала від капели Гордовенка «створення сучасного революційного репертуару» та поширення його «серед широких пролетарських мас». Але керівник капели не здавався і боронив національну музичну культуру від партійників, які все більше втручалися у творчу діяльність «Думки» аби спрямувати її у виключно агітаційно-пропагандистське русло.
Нестору Городовенку чималими зусиллями вдалося зберегти національний репертуар капели у зрксифікованому українському середовищі, тому більш ніж на 80% репертуар «Думки» складався з творів Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця, С. Людкевича, Порифія Демуцького, Якова Степового та інших українських композиторів. Навіть, коли під час голодних 1930-х років над Нестором Гордовенком не раз нависала загроза арешту капела залишилася популярною.
У той період репертуар «Думки» становив 500 хорових творів які виконували 50 співаків капели. Творіння Городовенка знали далеко за межами України, а популярність принесли вдалі гастролі у Франції 1929 року, тоді у парижан велике захоплення викликала обробка пісні «Дударик».
У травні 1936 року директивні органи безпідставно звільнили Нестора Городовенка з капели. Вже невдовзі він очолив вокальну групу Українського ансамблю пісні і танцю, з яким у 1942-му гастролював Північним Кавказом. А у роки окупації він був диригентом Української національної хорової капели в Києві. Згодом у Львові організував і керував хором ім. Миколи Леонтовича при Інституті народної творчості.
У 1944 році виїхав до Німеччини, де вже наступного року створив хор «Україна», збираючи співаків по всій Європі. А у 1949-му митець перебрався до Канади. У Монреалі він заснував хор «Україна», яким керував до кінця життя. Колектив став важливою частиною музичного мистецтва української діаспори Канади у 1950–1960-х роках. Основу хору складали українці, що прибули з Європи у 1948–1949 роках.
«Його невичерпна творча енергія, наполегливість, одержимість у досягненні поставленої мети, небувала працездатність і вміння розкривати перед співаками хорів, якими він керував в Україні, у Німеччині та Канаді, неповторну красу рідної пісні, завжди викликали подив і захоплення сучасників. Нестор Городовенко також відзначався гострим розумом і складним, «вибуховим» характером. Був досить прискіпливим щодо виконання своїх диригентських вимог, дотримання дисципліни співаками. Він знав напам’ять сотні пісень, партитур хорових творів. Усі ці якості мистецького темпераменту Н. Городовенка, зрештою, і вивели його у хормейстери світового рівня», − писав дослідник життя і творчості митця Георгій Шибанов.
За радянських часів його ім′я замовчували, а якщо згадували, то лише як буржуазного націоналіста, який емігрував на Захід. Це тривало допоки Україна не здобула незалежність і почала повертати забуті імена українських митців. Сьогодні іменем Нестора Городовенка названі вулиці у Полтаві та Лохвиці.
ЗМІСТ писав про полтавського мовознавця, який формував українську науку 20 століття. Він починав із дослідження мови Григорія Сковороди та Тараса Шевченка і закінчив створенням академічних підручників. Його праці стали класикою, завдяки яким він став лауреатом академічної премії ім. Івана Франка.