27 жовтня, 15:10
27 жовтня, 15:10

Обговорення довкола майбутнього пам’ятників Полтавській битві не вщухають. Днями його «підігрів» і міський голова Полтави Олександр Мамай, поставши ультиматум: або пам’ятники лишаються, або він йде з посади.

Щоправда, така позиція не має значення у контексті підготовки України до ухвалення Закону про «Про деколонізацію гуманітарної сфери України». Після 24 лютого українське суспільство показало, що жодних вимог без компромісів тут не приймають, отже якщо закон вимагатиме перенести/прибрати/змінити пам’ятки, міський голова матиме або піти з посади, або не стримати слова.

Після гучної заяви з вуст очільника Полтави громадськість організувала першу з моменту повномасштабної війни експертну дискусію «Знести чи залишити: що робити  з імперськими пам’ятниками в Полтаві?». Для участі у ній приїхав парламентар та співавтор законопроєкту про деколонізацію Микола Княжицький. Разом із полтавськими депутатами, істориками, активістами та краєзнавцями вони розпочали дискусію про майбутній закон та його вплив на Полтаву. ЗМІСТ побував на заході й розповідає про головне.

Деколонізація та деімперіалізація

У Верховній Раді України зареєстрували законопроєкт №7721 «Про деколонізацію гуманітарної сфери України». По суті, автори хочуть:

  • обмежити пропаганду ідеології «русского міра» та іншої антиукраїнської, проросійської пропаганди;
  • поширити заборону на трансляцію/ретрансляцію телевізійних і радіопрограм;
  • заборонити використання пов’язаних з російською імперією назв та імен в об’єктах топоніміки, найменуваннях освітніх і культурних закладів тощо.

За задумом, новий закон має викорінити приниження України та національної гідності українців, попередити глорифікацію людей, які використовуються в антиукраїнській пропаганді або самі займалися такою пропагандою тощо.

Законопроєкт про деколонізацію пропонує зміни до Законів «Про телебачення і радіомовлення», «Про культуру», «Про освіту», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» тощо. Над ним нині триває робота та обговорення довкола документу, бо він включає чимало юридичних аспектів. Важливо, щоб він був послідовним, дав механізми для громад й ухвалювався з дотриманням демократичних принципів.

Після повномасштабного вторгнення потреба у ньому стала більш очевидною, аніж було до цього для більшості українців. Микола Княжицький говорить, що до народних депутатів постійно звертаються виборці, які вимагають створити законодавче підґрунтя для очищення просторів від символів Російської імперії.

«Скільки ця війна триватиме, мені складно сказати, але очевидно, що коли починається війна, одразу з’являються думки про відбудову. Відбудова полягає у різних напрямках. Я прихильник того, що ми маємо максимально швидко стати членами ЄС та НАТО. Для нас це полягає в тому, щоб ми максимально швидко змінили наше законодавство і наблизити його до ЄС. Ми працюємо над цим. У нас дуже багато дебатів».

Закон про деколонізацію – один з елементів змін у країні та її відбудова. Це дозволить викинути росію з голови суспільства. Нардеп Княжицький говорить, що російський диктатор володимир путін вважає, що України не існує, і посилається на те, що чимало людей тут говорять російською. Також у них стоять пам’ятники російським письменникам та культурним подіям і людям, які нищили українську націю:

«Чому він думав, що його зустрінуть з квітами? Бо стоять пам’ятники, якщо від Катерини ІІ до Пушкіна, якщо значна частина говорить російською мовою. У нього була картинка, що не відповідає дійсності, але яку йому впхали в голову ідеологи “русского міра”. … Ми маємо свою державу. Коли в Одесі стоїть пам’ятник Катерині ІІ, то для мене це як пам’ятник путіна, бо вона робила з українцями те, що зараз і він. Ніхто з них не хотів, щоб наша нація існувала. Коли їде на гастролі ансамбль консерваторії імені Чайковського, то в багатьох європейців це асоціація, що це представники тієї ж культури. Коли їде театр імені Пушкіна, то для людей це означає, що жодної української культури немає».

Закон про деколонізацію передбачає, що гуманітарні заклади не матимуть назв на честь історичних подій, які асоціюються з імперською історією російського нацистського тоталітарного режиму. Під таку норму потраплятиме Музей-заповідник «Поле Полтавської битви». На цьому акцентував начальник Відділу туризму та культурної спадщини Полтавської міської ради Віталій Павлов. Як бути з музеєм, що присвячений події, яка має пряме відношення до імперської історії? Вихід буде один – змінювати назву й коригувати тематику експозиції.

– Термін "колонізація". Де юридично було зафіксовано, що Україна була колонією? Який статус України часів царату? Колонії мала Британська імперія. Індія, Австралія. Вони мали статус колоніальних територій, а Україна його не мала, – запитує Віталій Павлов про те, чи не доцільніше назвати законопроєкт на честь деімперіалізації.

– Якщо є імперія, то були колонії. Ми не софістикою тут займаємося, а говоримо про результат, щоб прибрати колоніальну спадщину, щоб захистити територію. Буква закону не потребує визначення, їх прописують у поясненнях, що цей закон має зробити. Якщо говорити про Музей Полтавської битви. Його треба перейменувати. Це – музей поразки України. Просто назвати його інакше треба, тут біди немає, – відповідає Микола Княжицький.

Ідею про те, що закон краще б присвятити деімперіалізації підтримала історикиня, викладачка Полтавського національного університету імені Короленка Людмила Бабенко.

У цьому контексті під колонією розуміють українські землі у складі Російської імперії, але це було не типовою історією. Усі колонії були внутрішніми, а російський центр не був зацікавленим у тому, щоб слов’янські землі мали статус колоній. Як же тоді просувати наратив про один народ, що саме тоді й заснували? Не Україна, а Малоросія, тобто Росія, но «малая», при цьому не визначена як колонія у складі імперії:

«Ставлення до українців, намагання їх асимілювати та уніфікувати. Ось це була імперська політика, а не формування ставлення до колонії, частинки імперії, що ось-ось стане російською. Коли ми говоримо про сенси і як ми це трактуємо, то деімперіалізація і деколонізація як терміни мають значення. Оці дискусії у полтавському середовищі про те, що робити з пам’ятниками, якою має бути локація, методи прибрати з простору. Це елемент не деколонізації, а деімперіалізації мислення», – вважає Людмила Бабенко.

Микола Княжицький сказав, що зауваження Полтавської громади візьмуть до уваги.

Залишки Полтавської губернії

У вересні експертна рада Мінкультури рекомендувала демонтувати у Полтаві:

  • Монумент слави;
  • пам’ятник на місці відпочинку Петра І;
  • пам’ятник славним захисникам Полтави й коменданту фортеці Олексію Келіну.

За висновком міністерства, встановлені за часів російської імперії та збережені в часи СРСР пам’ятники росія використовує для власних пропагандистських наративів, які просувають ідеологію «русского міра». Полтавські науковці взялися їх захищати й написали петицію до влади з вимогою пам’ятки зберегти (потім невідомі погрожували їм). Інша плеяда полтавської інтелігенції вирішила підписи не ставити. Людмила Бабенко зауважила, що авторитетна у Полтаві інтелігенція розділилася у питанні майбутнього пам’яток:

«Частина інтелігенції виносить публічну петицію і вона суголосна позиції мера. Це говорить про те, що навіть при всій пошані до їхньої фаховості, це фактично йти проти певних стовпів української незалежності. Ми згадували, за що воюють хлопці там. Фронтовики мають право запитати: а за що ви тут воюєте? Вони сотнями втрачають побратимів, а тут пам’ятники Петру. Уже має спрацювати почуття відповідальності перед майбутнім, а не минулим. Мане вже називали більшовичкою за ці ідеї. Усе, що нам було дороге там, завжди буде таким. Питання в тому, що молодь нам не пробачить. Для них треба сформувати пам'ятковий простір і не триматися за старе».

Зараз пам’ятники закрили маскувальною сіткою. Якщо волонтери у серпні заховали пам’ятник на місці відпочинку Петра І, бо проводили захід на підтримку ЗСУ й не хотіли, аби полтавці не бачили російського герба, то з іншими уже є запитання. Одного дня міська рада вирішила їх закрити від очей людей, але коментар і позиція міського голови Полтави Олександра Мамая показує, що це потрібно не для дискусій, а для захисту від вандалізму. Влада просто хоче їх вберегти, а не говорити про їхнє майбутнє. З таким Полтава уже зіштовхнулася.

Виключенням став пам’ятник Петру І на фасаді музею Полтавської битви. Працівники закрили його одразу чорним пакетом, а вже потім маскувальною сіткою, бо після 24 лютого у царя Петра не лишилося жодного морального права «очолювати» музей.

Микола Княжицький каже, що існування пам’ятника Петру І у Полтаві як монумента, а не елемента експозиції, – прикрість, яку негайно потрібно виправити. У країні, де триває розпочата росією війна, не може бути пам’ятників окупантам, які свого часу вчиняли з українцями так само як і путін. До речі, це стосується не тільки Полтави, а й Одеси.

«Полтава – символічне місто для України, бо справді є її серцем, основою української мови, але, на жаль, стала символом розбудови російської імперії. У країні, що воює, не можуть стояти  пам’ятники Петру, або місцям, де він 5 хвилин посидів, або людям, які цю країну завойовували. Це не означає, що місто не може мати архітектурного ансамблю. Це не означає, що ми маємо знищувати пам’ятки тільки через те, що вони присвячені представникам імперії. Якщо деякі з них є пам’ятками архітектури чи мистецтва, є музеї, де їх можна зберігати, або переосмислімо, дамо нові назви й сенси».

У контексті Полтави деколонізація та деімперіалізація – актуальні питання. Важливо не понівечити архітектуру, але з зануренням у тему можна побачити, що це зробили й без дерусифікації. Наприклад, унікальний ансамбль Круглої площі з року і рік перетворюється на просто круглий парк з майже знищеними пам’ятками. Монумент слави, довкола якого так багато дискусій про «зберегти, врятувати, залишити», роз’їдає іржа. Міська влада могла б докласти руку до серця міста, але замість цього у 2021 році тишком вночі знімала прапори України та ОУН над орлом. Їх встановили люди, яким нині випала честь захищати Україну зі зброєю в руках.

Корпусний сад (Фото ЗМІСТу)

Деімперіалізація того ж Монументу слави не означає його знесення, бо на початку 19 століття у багатьох містах зводили тріумфальні арки й колони з елементами перемоги античних імперій і вони ставали частинами міського ансамблю. Але полтавська громада має спільно вирішити, чи залишає вона монумент і переосмислює, чи хоче змінити або перенести.

«Люди усвідомлять і зрозуміють, що російським маркерам тут не місце. Пам’ятники леніну теж мали мистецьку цінність. Той, що в Києві, точно мав, але люди його просто знесли й знищили. Точно це буде з пам’ятниками, які символізують імперію, або пов’язані з нею. Прийдуть люди з фронту й знищуватимуть їх. Питатимуть, чому цього не зробили раніше, і навіть вже питають. Наше завдання – спроба впорядкувати. Полтава могла б стати прикладом, бо це – серце України, інтелігентне місто, місто людей, які розуміють, що таке місцеве самоврядування», – каже Микола Княжицький.

Що поставити замість деколонізованого

Логічно постає питання: «Що ми поставимо на їхньому місці?». Насправді ж на першому місці позбавлення символів імперії, а потім – плани використання цих місць. Так вважає парламентар Княжицький. Його підтримали учасники дискусії в Полтаві

Уже сьогодні Україна говорить про відбудову, адже це довгий та складний процес, що частково триває вже і чекає на українців після перемоги. Думати про те, що має бути на місці пам’ятки на честь російських царів та міфів і чому, потрібно вже зараз.  Шукати роботи талановитих полтавців та митців з різних країн, вшанувати справжню історію у Полтаві. Цим мала б займатися місцева влада, бо якщо рішення про демонтаж чи перенесення пам’яток ухвалять, Полтава вже матиме орієнтир та план дій.

Багато у визначенні домінанти в майбутньому міському просторі залежить від політичної волі місцевої влади. На прикладі процесу перейменування вулиць у Полтаві бачимо, що з 24 лютого жодна назва досі не перейменована, хоча інші громади Полтавщини уже повністю завершують процес. Схоже, ситуація з пам’ятками буде схожою, тому двигуном в обговореннях і пошуках спільних рішень на полтавському досвіді стане хіба громадськість.

Робоча група з питань перейменування не збирається на засідання з початку вересня

Нові реалії, обставини та законодавство не вимагатимуть знищувати пам’ятки. Усі розуміють, що це потребує часу, обговорення й готовності до змін, бо йдеться про безпеку нашої національної ідеї. Про те, за що українці пролили так багато крові й продовжують захищати від давнього ворога й зараз.

Обкладинка Юлії Сухопарової