Бої під Авдіївкою та служба в ТЦК: історія старшого солдата з Полтавщини

Владислав Марченко родом з Диканьки. На початку повномасштабної війни воював на передовій під Авдіївкою, пережив обстріли «Градом» і поранення, а тепер навчає новобранців у ТЦК. Історію захисника розповіли у Полтавському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки 24 листопада.

Строкову службу Владислав Марченко відслужив ще за часів радянської армії, у військах ППО, де працював механіком-водієм. Після армії працював оператором з добування нафти і газу. У 2015 році за мобілізацією відслужив 14 місяців у зоні проведення АТО. Пройшов навчання на радіотелефоніста та потрапив за розподілом до 30 окремої механізованої бригади, де виконував завдання у районі міста Щастя на Луганщині та відповідав за польовий зв’язок.

У травні того року він разом із батальйоном його перевели до новоствореної 53 окремої механізованої бригади та прибув на виконання бойових завдань під Авдіївку – у Красногорівку. Спочатку займався зв’язком, проте, відчувши, що хоче більш активної участі у бойових діях, попросився гранатометником на «нуль» і перевчився прямо на позиції. 

Під час служби в АТО він уперше відчув, що таке ворожий «Град». Вчилися втискатися в землю, рахуючи «приходи» реактивних снарядів. Марченко отримав декілька контузій, але уникнув серйозних поранень. Після завершення служби повернувся до рідної Диканьки та цивільної роботи на видобувному підприємстві.

Про початок повномасштабного вторгнення Росії Владислав Марченко дізнався від матері, яка зателефонувала ранком. Спершу він не повірив, але дорогою до роботи у вахтовому автобусі зрозумів, що ситуація реальна. Того ж дня він отримав повідомлення про необхідність прибути до ТЦК та СП, а вже 9 березня він був у збірному пункті районного ТЦК під Полтавою, очікуючи на виїзд у бойову бригаду.

Старший солдат каже, що тоді всі були єдині та рішучі, ніхто не ставив запитання «чому саме я маю йти». На відміну від початку війни, сьогодні романтики стало менше, оскільки війна перестала бути абстрактною, але причини для служби не зникли.

Того ж вечора Владислав Марченко прибув у 110-ту окрему механізовану бригаду імені Марка Безручка, яка тоді формувалася. Усі мобілізовані – як АТОвці, так і люди без військового досвіду – пройшли 20-денне навчання та злагодження на полігоні, отримали обмундирування та зброю. Після цього бригаду направили на заміну 25-ї повітряно-десантної бригади на Донеччині. 

Старшому солдату дісталася позиція навпроти старого терміналу ДАПу, за 800 м до позицій ворога, поруч зі Спартаком та Пісками. На цій позиції вони провели чотири місяці без ротацій, під обстрілами, де щодня доводилося ходити по їжу через чисте поле під вогнем противника.

Владислав Марченко каже, що витримати бойові будні допомагав гумор і підтримка побратимів. Під час ворожих штурмів бійці витримували атаки, а 8 серпня противник намагався знищити їхню позицію. Тоді захисник отримав множинні поранення: уламки потрапили під бронежилет і спричинили перелом кісток правої руки. 

Його евакуювали на стабілізаційний пункт, потім у госпіталь у Покровську та наступного дня евакуаційним потягом – у тилову область для лікування. Наприкінці жовтня старший солдат повернувся до служби, але не встиг повністю відновитися, тому його перевели на посаду механіка-водія евакуаційної роти. 

Завдання включали витягування та ремонт техніки, але через нестачу людей фактично виконували піхотні функції. Старший солдат застосовував РПГ, американський кулемет та підствольні гранатомети. Під час служби в лісі ворог почав використовувати дрони, підбираючись якомога ближче до українських фортифікацій.

Між бойовими виходами піхотинці мали кілька днів перепочинку у найближчому селі. Під час однієї з ротацій Владислав Марченко попросив сім днів відпустки, але, приїхавши додому, відчув роздратування через пасивне ставлення цивільних, які не брали участь у захисті країни, вважаючи, що воювати повинні лише депутати або багаті. Він намагався пояснювати, що війна зачіпає всіх українців, і що важливо діяти кожному.

«Приїхав додому, день-два і почало бісити ставлення людей. Бо народ у нас знову виявився пасивним до біди. Суцільні відмовки, вони не бачать себе у цій війні – навіщо мають іти до ЗСУ. Я намагався пояснювати, що в цій війні гинуть багаті і бідні, і депутати, і актори, і прості люди – всі, хто є українцем. І якщо зараз у росіян так виходить сіяти між нами, військовими і цивільними, розбрат, якщо ми, військові просто зупинимося на місці – нас окупанти просто задавлять. Усіх без розбору – і хто чекав їх, і хто не чекав», – каже воїн.

Після повернення з відпустки його знову направили на бойовий вихід. Захисник описав Донбаську зиму на позиціях: сльота, тумани, дощі, болото в укріпленнях. Під час оборони невеликого пагорба ворог кілька разів штурмував позицію, лізучи під кулі та використовуючи тіла загиблих та поранених для просування вперед. Новий 2023 рік і Різдво він зустрів на позиціях у лісі, а 2024 рік – у тиловому місті під час проходження ВЛК.

За словами Владислава Марченка, коли він йшов на фронт у 2022 році, не брав з собою документів про стан здоров’я, хоча мав гіпертонію, остеохондроз та інші проблеми. Він відкладав питання здоров’я «на потім», оскільки розумів необхідність своєї допомоги. Під час одного з виходів на «нуль» три дні дощ і бруд ускладнювали умови, деякі бліндажі були зруйновані, але він виконував усі завдання і лише через три дні його замінили.

У свою останню ніч на позиції Владислав Марченко отримав наказ змінити побратима на спостережному пункті. Воїн йшов нічним лісом, майже зайшов на територію ворога, але зрозумів, що переступає протитанкові міни, які він і товариші ставили власноруч. О 4-й ранку він досяг пікапа, який вивіз його з «нуля», після чого пересів у «течик» та виїхав під обстрілами й вибухами з Авдіївки.

За результатами ВЛК старшого солдата перевели для продовження служби в тиловий підрозділ – до П’ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП у Диканьку. Спочатку він був стрільцем роти охорони, виконуючи добові наряди та охороняючи об’єкти. Хоча до заходів оповіщення його не залучали, місцеві жителі часто цікавляться війною, хоча слухати її деталі цивільним, за словами Марченка, не цікаво.

«Буває, зустрічаєш когось, і питають "а розкажи про війну". І ти починаєш згадувати все до дрібниць, намагаєшся людині переказати, як все було. Через дві хвилини бачиш, що людина вже очі кудись відводить, бо більшості цивільних війна насправді не цікава. Ще можуть сказати щось про "хай депутати і чиновники воюють". А я кажу: не на них дивіться, а на себе: не які "вони", а які ви», – каже захисник.

Нещодавно старший солдат приступив до нових обов’язків інструктора з рекрутингу. Він каже, що ще звикає до роботи, проте вже бачить головне: щоденну взаємодію з людьми, які розглядають можливість укласти контракт і стати до строю. Спілкування включає пояснення, підтримку, розвіювання страхів та спростування міфів. Деякі чоловіки відмовляються через надумані проблеми зі здоров’ям або відстрочку, інші приходять свідомо, бажаючи захищати Україну.

Владислав Марченко каже, що навіть тридцятирічні чоловіки іноді вважають себе «занадто старими» або «немічними», хоча реальних перешкод немає: