Левко Боровиковський

Левко Боровиковський перекладав російською мовою твори Горація, Адама Міцкевича, підготував до друку 200 українських пісень та понад тисячу прислів’їв та приказок. Запам’ятався поет своєю працею «Обзор литературы малороссийской, народной и писательной».

Про це ЗМІСТ дізнався з «Укрінформ».

Боровиковський розширив жанрове багатство української поезії, адже почав писати літературні пісні, романтичні балади, ліричні елегії. Левко Боровиковський першим за Шевченка поширив мотиви народної пісні в поезії. Також він став першим поетом, хто відійшов від бурлескної манери започаткованої Котляревським. 

Народився у 1806 році (за іншими джерелами – 1808 року) у селі Мелюшки Хорольського повіту Полтавської губернії. Його батько був дрібним поміщиком, любив співати та грати на цимбалах. Читати і писати Левка навчив батько, а з 13 років хлопець почав відвідувати Хорольське повітове чоловіче училище. Ще через 3 роки Боровиковський пішов у 1 Полтавську чотирикласну гімназію, де зацікавився літературою.

У 1826 року Левко Боровиковський вступив на словесний відділ філософського факультету Харківського університету. Бажання нотувати народну творчість у студента викликав його іменитий викладач – Петро Гулак-Артемовський. Пробував також писати: перші вірші були російською та українською мовами про історію, народний побут, культурне життя народу. Окрім латини та польської, Боровиковський вивчав перську та французьку мови.

На другому курсі Боровиковський почав укладати український словник, але так і не надрукував його.

Натомість став одним з перших членів літературного гуртка поетів-романтиків. На чолі зі своїм педагогом Петром Гулак-Артемовським група студентів видала перший україномовний часопис «Украинскій альманахъ». Особливого значення автори надавали фольклорним творам. Сам Боровиковський говорив про видання так:

«Надеюсь, публика заметит и ту новость, которая, кажется, доселе была неприступна для малоросийских поэтов, – это серьезность, противная несправедливому мнению, что на малоросийском языке, кроме шуточного, смешного».

Перший друкований твір Левко Боровиковський опублікував 1828 року в часописі Миколи Карамзіна «Вѣстникъ Европы». Це була патріотична поема-билина «Пиръ Владиміра Великаго», складена білим віршем.

Певний час поет писав російською мовою, а згодом перейшов на українську. Заявив він про себе баладою «Маруся», що за формою стала вільним переспівом «Свѣтланы» (1813) Василя Жуковського:

Авторський переспів виявився настільки вдалим, що московський «Вѣстникъ Европы» передрукував твір й у передмові назвав баладу «українською суперницею “Свѣтланы”». Оцінку «Марусі» дав й Іван Франко:

«Простим перекладом твору Жуковського “Марусю” не можна назвати. Детальне порівняння обох поем показує значні різниці й виправдовує слова Боровиковського, що він опрацював у своїй баладі вірування та легенди українського народу».

Балада Боровиковського не лише стала першою спробою подолати меншовартість у вітчизняній літературі. Поет спробував надати українського колориту традиційним європейським баладам.

У студентські роки Левко переклав українською та російською мовами «Кримські сонети» та поеми «Акерманські степи» Адама Міцкевича. Одночасно з перекладами та авторськими переспівами поет написав балади «Бандурист» та «Гайдамаки», присвячені народній творчості.

Після закінчення Харківського університету, Боровиковський став педагогом у гімназії у Курську. За сумлінну багаторічну педагогічну працю викладача нагородили пам’ятним золотим годинником.

У Курську Боровиковський продовжив писати. Він створив кілька балад за мотивами народних переказів і легенд: «Журба», «Козак», «Заманка», «Віщба», «Убійство» та інші. В основу балади «Чарівниця» поклав відому народну пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Марусі Чурай.

У листі до товариша фольклорист зізнавався:

«За Україною душа моя болить».

У 1831 році в «Українському альманасі» Ізмаїла Срезневського опублікували баладу «Козак». 

У листі до енциклопедиста, фольклориста, історика, професора Михайла Максимовича полтавець пише, що вже упорядкував п’ять збірок фольклорних творів, зібраних власноруч, та «Словник української мови з визначенням коренів слів» (букви А-Г). Цей масив роботи, за винятком 177 байок і приповідок, за життя поета так і не вийшов у світ, а частина творчого спадку назавжди зникла.

У вступному слові до збірника записаних поетом народних приказок і загадок Левко Боровиковський писав:

«Моя мати – Малоросія: вона мене голубила й годувала, на все добре наставляла. Як щира дитина, я її слухав – і повік не забуду, що вона мені говорила, як на все добре вчила».

Влітку 1838 року за допомогою старшого брата етнограф перебрався до Полтави. У Першій губернській гімназії (нині – Полтавська середня школа №3) він викладав латину, а з наступного року в Полтавському інституті шляхетних дівчат російську словесність та географію. Серед його вихованців були Іван Посяда – майбутній український громадський діяч, педагог, член Кирило-Мефодіївського братства та Леонід Глібов – видатний український байкар.

Друкувати свої твори Боровиковському було ніде. Лише в 1840 році журнал «Отечественные записки» вмістив цикл із шести балад Левка Боровиковського. А через рік Євген Гребінка видав у Санкт-Петербурзі альманах «Ластівка» де поряд з творами Тараса Шевченка й Івана Котляревського, вмістив поезії Левка Боровиковського: «Волох», «Розставання», «Чорноморець», «Палій», «Вивідка», «Зимній вечір».

У 1852 році була видана збірка «Байки і прибаютки» (177 творів), що стала єдиною книгою, опублікованою за життя автора.

Свого часу його байки мали неабиякий успіх. Чимало образних висловів із них перейшли в фольклор, як от: «Голодний Клим озвавсь баса: “Найлучча птиця – ковбаса!"», «Хто сам собі дає зарік – пропащий чоловік», «В неділю б’є поклони в церкві пан, Аж шкура запотіла, А цілий тиждень б’є хрестьян За діло і без діла», «Моя байка – Ні бійка, ні лайка: Нехай ніхто на себе не приймає, А всяк на ус мотає, – Хто вуса має» та інші.

Байдужість видавців і небажання друкувати його твори, підкосили здоров’я фольклориста. У 50 років поет-романтик вимушено пішов у відставку. Причиною стала тяжка психічна хвороба. У зв'язку з цим, Боровиковський зовсім припинив літературну діяльність і мешкав то в рідних Мелюшках, то в Хоролі. Мізерної пенсії педагога бракувало на виховання п'ятьох дітей.

Вплинула на стан етнографа і доля його другого сина – Платона. Юнак навчався у Кадетському корпусі і брав участь у бунті вихованців проти адміністрації. За це його заарештували та суворо покарали. На засланні він писав оповідання з життя в’язнів, деякі навіть публікував.

Останні роки життя Боровиковського минули в рідному селі. У Милюшках він разом зі старшим братом Володимиром, згідно з батьківським заповітом, володів сотнею десятин землі та мав двох кріпаків. Попри хвороби, злидні та самотність, він записував фольклор, продовжував укладати словник.

Левко Боровиковський помер на 84-му році життя. Поховали байкаря на кладовищі неподалік його садиби. Однак, із часом місце поховання загубили.

Loading...