«Люди кольору свободи». У Полтаві показали фільм про спротив в окупації
Фото ЗМІСТу
«Російський паспорт не дорівнює тому, що ти любиш Росію. Це просто спосіб вижити», – цими словами режисерка Анна Слюсаренко описала героїв фільму «Люди кольору свободи», який показали в Полтаві.
Стрічка розповідає історію цивільного протистояння на тимчасово окупованих територіях від 2014 року й донині. Цей документальний фільм про досвід людей із Криму, Донеччини, Луганщини та півдня України.
Люди, які ризикують життям на окупованих територіях, але вперто зберігають у собі Україну. Про стрічку та її сенси читайте у репортажі ЗМІСТу.
На екрані – колір свободи
У залі гасне світло. На екрані газета «Кримська світлиця», жовто-блакитні стрічки на зупинках і мостах, карикатури. Голоси героїв звучать рівно, але майже всі – змінені. Деякі обличчя приховані задля безпеки. У Полтаві показали документальний фільм «Люди кольору свободи». Сценаристка та продюсерка стрічки Анна Слюсаренко розповідає про посил стрічки:
«Наша головна ідея – показати людський вимір, а не тільки територію як ресурс. Уся команда несла величезну відповідальність за кожну людину, яку ми зняли, і за родичів, які досі перебувають там, тому головним завданням було акуратно намітити тенденції сьогодення. Це нагадуванням про те, що українська ідентичність жива навіть там, де її намагаються випалити тоталітарним режимом», – пояснює пані Анна.
Сценаристка та продюсерка фільму Анна Слюсаренко, яка раніше створювала розважальні проєкти «Орел і Решка» чи «Хата на тата», розповідає, як наважилася на перехід від роботи в телебаченні до документалістики. Усе змінив лютий 2022 року, який змусив перезібрати життя наново:
«Світ змінився, це було як конструктор LEGO. У тебе розсипається старий будиночок, але кожна криза є можливістю побудувати щось нове».
Режисерка розповідає, що створювала цей фільм як дитину, прагнучи дати людям не чергову картинку, а майданчик для дорослої, зрілої та складної рефлексії. Фільм повертає глядача до 2014 року. Автори хочуть спростувати наратив, ніби українці не вийшли проти окупації:
«Існують наративи, що ніхто в Криму не виходив, усі чекали, зайшли зелені чоловічки і все прекрасно. Такі самі є наративи там і про Донеччину, про Луганщину. Ми хочемо показати історію людей і спільнот, які розказують протилежне».
Голоси з окупації
Найсильніша частина фільму – свідчення тих, хто лишається на ТОТ. Свої голосові повідомлення вони передавали, на умовах повної анонімності. Аби не наразити героїв на небезпеку, команда консультувалася із Силами спеціальних операцій. Фінансово фільм підтримав Міжнародний фонд «Відродження», технічним партнером ставPatriot Rental. Документальне кіно, за словами режисерки, поставило перед нею складне завдання:
«Телешоу вимагає сенсації, шоку, драми. Ми такої цілі не поставили. Ми несемо відповідальність за кожну людину, яку зняли, і за родичів, які там лишаються. Вони чинять спротив. Наприклад, жінка, що залишилася в Генічеську розрізала свою жовту футболку на стрічки і пішла розвішувати їх по місту підпільно. А потім каже: мені було дуже щемко, коли я побачила стрічки, які розвішувала не я».
Інша героїня, дівчина з Криму, читає перед сном «Кобзар». Художник із Донецька, який вирізав карикатури на окупаційну владу, виставляв їх на вулицях і тікав. Він устиг розставити вісім таких карикатур, після чого його затримали.
«Мистецтво не є поза політикою. Ти робиш мистецтво, а тебе приходять і арештовують».
У фільмі звучать і голоси правозахисників, про те, чому окупанти не просто вбивають, а показово катують активістів. За український прапор чи тризуб на окупованих територіях людину можуть ув’язнити більше ніж на 10 років:
«Це акти залякування, аби ніхто більше не наважився на спротив».
Аби українці, які залишилися на тимчасово окупованих територіях могли теж послухати фільм, команда зробила радіоверсію стрічки спільно з Українським радіо. Фільми двічі звучав в ефірі:
«Радіосигнал добуває в деякі окуповані міста й села. Це найбезпечніший спосіб передачі, бо коли людина зайде в месенджер чи YouTube, її легко відстежити, а радіосигнал – ні», – пояснює пані Анна.
Навіщо фільм Полтаві
У тилових містах часом виникає небезпечна ілюзія, ніби на окупованих територіях не залишилося «наших», або ж людей там таврують колаборантами лише за наявність ворожого паспорта.
«Окупація – це те, що чим більше триває, тим більше наростає межа між людьми, які тут, і їхніми родичами, які там. За 12 років виросло ціле покоління. Цей фільм потрібен, щоб ми тут, у тилу, не закривалися у своїй бульбашці, а розуміли: там, за лінією фронту, триває щоденна тиха війна за українську ідентичність, і ми не маємо права відмовлятися від цих людей. Допоки вони є там, ми маємо боротися».
Ворог намагається зробити все, щоб українське суспільство було роздробленим, аби люди на окупованих територіях не проявляли солідарності один з одним і почувалися абсолютно ізольованими від України. Увесь знімальний період, який тривав понад пів року, команду переслідував страх: чи буде ця тема актуальною для суспільства зараз? Побоювання виявилися марними. Стрічка, що розбиває кремлівські наративи про добровільне приєднання, стала містком між тиловим містами та українцями, які залишаються в окупації, але продовжують чинити спротив ворожій владі.
17 червня о 17:00 у Полтаві відбудеться другий показ фільму «Люди кольору свободи». Про те, де відбудеться подія, повідомлять зареєстрованим учасникам електронним листом. Зареєструватися на подію можна за посиланням.