Після фронту формує нові підрозділи для ЗСУ: історія воїна з Полтавщини
Фото з відкритих джерел
Він пройшов Краснопілля й Донеччину, вижив під завалами в Степовому та після поранення повернувся служити. Нині Віталій Денисов служить в ТЦК, де допомагає формувати нові підрозділи для фронту.
Ранок 24 лютого 2022 року став моментом усвідомлення серйозності подій для старшого сержанта Віталія Денисова з Лубенського району. Двоюрідний брат надіслав йому відео, на якому через село на Сумщині рухалася колона російської техніки. Саме тоді він усвідомив, що війна почалася насправді. Історію воїна розповіли у Полтавському обласному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки 3 березня.
Того ж дня голова його громади зібрав місцевих чоловіків, разом з якими організували патрулювання, щоб підтримувати порядок у громаді й не допустити мародерства. А наприкінці березня Віталій Денисов отримав повістку.
Бойовий досвід захисника: історії служби
Ще за строкової служби мав сержантське звання – був командиром механізованого відділення на БМП. Тож 1 квітня приїхав до Лубенського районного ТЦК та СП, де його направили до 116-ї окремої бригади територіальної оборони на посаду командира розрахунку мінометної батареї.
Позивний отримав «Прораб», тому що в цивільному житті працював у будівництві – керував роботами, зводив об'єкти, зокрема займався будівництвом мостів. Після фахової артилерійської підготовки та злагодження у складі підрозділу наприкінці 2022 року батальйон вибув на бойову роботу на Сумський напрямок в район Краснопілля.
«Краснопільський напрямок дав нам перший бойовий досвід. Росіяни з-за кордону "насипали", були й прямі зіткнення – постійно ворожі ДРГ заходили. Доводилося і кругову оборону тримати. Але вистояли – і це загартувало нас як підрозділ, бойовий дух не втратили», – каже військовий.
У січні 2023 року підрозділ передислокували на Донеччину в район Парасковіївки. Саме там війна стала для старшого сержанта дечим більшим, ніж виконанням військового обов'язку на хвилі патріотизму. Бо його друг, який у перші дні повномасштабного вторгнення допомагав людям у Бучі та Ірпені та став свідком звірств окупантів, показав фото і відео того, що творили росіяни на Київщині. Це стало переломним моментом для Віталія Денисова.
Тоді зона бойових дій рухалася дуже швидко. Пункт тимчасової дислокації підрозділу фактично опинився на нулі. Обстріли тривали майже безперервно – від ранку до ночі, і позиції, які ще напередодні вважалися відносно безпечними, ставали передовими. Щоб підвищити ефективність розрахунку, іноді виїжджали на бойову роботу на точки перед позиціями піхоти, розповідає старший сержант.
Основним озброєнням розрахунку був 82-мм міномет із дальністю роботи до п'яти кілометрів, а згодом отримали і 120-мм міномет, що дозволяло працювати на дистанціях до семи кілометрів.
Навесні батальйон вивели на доукомплектування й відновлення, а вже за місяць знову повернули на фронт. Працювали на різних напрямках Донецької області, змінюючи позиції відповідно до обстановки. У розрахунку іноді змінювалися номери обслуги, однак Віталій Денисов зі своїм навідником щоразу виходили на бойові. Як командир розрахунку він відповідав не лише за вогневу роботу, а й за людей.
Тактична обстановка часто не дозволяла підвозити розрахунки з мінометами та БК безпосередньо на позиції. Машини розвантажувалися там, куди ще можна було доїхати, далі – пішки. Кожен ніс не лише особисту зброю, а й міномет і ящики з мінами. Так, звичний вантаж, який доводилося носити Віталію Денисову, нерідко перевищував 50 кілограмів. Найважчим у бойових завданнях, каже старший сержант, були саме ці переходи.
«Найскладніше – це коли тягнеш на горбу ящик із мінами і йдеш стежкою, де перед тим проходили танки, а далі – хащі, не пройдеш, грузнеш ледь не по пояс. То, було, лягаєш на спину, ящик під голову. Дивишся на зорі й думаєш: Боже, дай ще сил і здоров'я, щоб вистояти й дати достойну відповідь окупантам, що прийшли на нашу землю», – каже військовий.
Сил підійматися і йти далі додавало усвідомлення, що піхоті потрібна їхня вогнева підтримка. Не могли підвести побратимів, тож іноді доводилося просуватися під обстрілами, розгортаючись у короткі періоди затишшя. Відстрілялися, згорнулися – і назад.
Ворог намагався їх вицілити, вгадати наступну позицію і час, з якої будуть працювати. Через це навіть довелося змінити позивний, каже «Прораб». В якийсь момент повідомили, що ворог може прослуховувати радіоканали і приділяє особливу увагу на його позивний. Тож довелося в радіоперемовинах стати «Братульком». Це одним з його «фірмових» слівець було, пояснює старший сержант.
За час бойової роботи не раз потрапляли під обстріли, отримував контузії, але не звертав на них уваги, бо як командир розрахунку мав залишатися в строю. Легкі осколкові поранення перебинтовували на місці й поверталися до роботи. Деякі дрібні осколки так і залишилися «на пам'ять».
Та одного разу в Степовому під Авдіївкою «Прораб» ледве не загинув. У жовтні 2023 року під час виконання бойового завдання потрапили під масований ворожий обстріл. Тоді село вже було майже зруйноване, ховалися в підвалах. У будинок над погребом, куди заскочив Віталій Денисов, влучив ворожий снаряд. Будівля обвалилася, сержанта серйозно привалило уламками.
«Мене привалило в погребі. Відчув, ніби спину скрутило й обірвало – змістилися хребці. Думав, уже не вийду звідти. Та хлопці – навідник і номер обслуги – мене відкопали. І ми пішли далі працювати – навалювали шакалам, як добрий день. Відбули свої три доби. Коли нас поміняли і ми вийшли – звернувся до наших медиків», – розповів воїн.
На характері і знеболювальних протримався ще два тижні, а коли підрозділ відвели в Мирноград, військовий майже не міг ходити. Тож його відправили на лікування. Після якого пройшов ВЛК і отримав висновок про придатність до служби у тилових частинах.
Повернувся у свій підрозділ та все-таки поїхав на виконання бойового завдання. Те, що його переводять у Лубенський районний ТЦК та СП, стало для старшого сержанта несподіванкою.
«Ми були на виконанні, коли прийшов наказ. Вийшов з бойових, мене головний сержант викликав і повідомив, що за два дні я їду служити у свій район. Я не знав, що так буде. І найважче з усього було сказати про це навіднику – що я од них їду. Як знайти слова було. Почав щось бурмотіти, а сльози душать. Вони ж мені були найрідніші. Навіть ближчі чим рідні брати – а їх у мене двоє, і ми усі пішли воювати на самому початку».
Робота в ТЦК: які обов’язки виконує військовий
У січні 2024 року старший сержант Денисов був переведений до Лубенського районного ТЦК та СП на посаду інструктора мобілізаційного відділення, яку обіймає і зараз.
Його напрямок роботи – мобілізація транспортних засобів для потреб ЗСУ та робота з документами. Також супроводжує групи мобілізованих військовослужбовців до навчальних центрів. За словами старшого сержанта, у 2024 році мобілізованих після оформлення могли відпускати додому – зібрати речі, владнати особисті справи перед відправленням до навчального центру.
Нині така практика фактично не застосовується. Він пояснює це просто: якщо відпустити людину додому, є великий ризик, що вона може не повернутися. Тож зараз процес організований більш жорстко і без додаткових пауз між мобілізацією та вибуттям на навчання.
На думку військового, сьогодні багато мобілізованих приїжджають до навчальних центрів із внутрішньою напругою. Люди налякані страшилками й дезінформацією, які поширює ворог у соцмережах. Іноді це доходить до абсурду.
«Буває, приїжджають у навчальний центр, де ідуть заняття, а вони питають: "Це ми вже на нулі?" Я кажу: хлопці, ви що, це навчання. Вони ж думають, що їх одразу привезли на передову. Питаю: ти розумієш, що таке "нуль"? І коли таке запитує людина під 45-50 років, яка колись служила строкову, – мені стає соромно за наше суспільство. Хтось перегорів, хтось надивився різного в інтернеті й приходить уже з готовими страхами. Чесно кажучи, іноді й сам не знаєш, як підняти цей моральний стан», – каже військовий.
Він каже, що його мотивація проста – воює за побратимів. За словами Віталія Денисова, що бойові дії значно ближчі, ніж може здаватися в тилу. Говорить про необхідність думати про майбутнє – не лише про себе, а й про дітей, щоб у них було куди повернутися і до кого прийти.