обкладинка Юлії Сухопарової
«Якщо ми справді любимо Полтаву,
то маємо цікавитися
її історією та людьми, які її творили».
Монастирське кладовище є одним з найстаріших некрополів у Полтаві, воно знаходиться під Монастирською горою – між залізницею та річкою Тарапунька. Основуючись на стилістиці надгробків знайдених на території цвинтаря найдавніші датуються першою половиною ХІХ століття і мають готичний стиль. Окрім цього, культурно-історичною цінністю цього місця є велика кількість поховань видатних полтавців, але більшість з них можливо назавжди втрачена, через особливості природного ландшафту.
Наразі кладовище знаходиться у критичному стані, більшість історичних та старих могил, які розташовувалися на верхівці гори змило вниз, надгробки та хрести попадали, а деякі пішли під землю. Ще однією проблемою для цілісності тих поховань, що залишилися є старі та аварійні дерева, які падають руйнуючи старі й нові погребіння.
Про стан Монастирського кладовища, його історично-архітектурну значимість для Полтави та шляхи вирішення проблеми ЗМІСТу розповіли історик архітектури та член громадської організації «Збережемо Полтаву» Артур Ароян і депутатка Полтавської міської ради Оксана Лазаренко.
Монастирське кладовище – другий вцілілий некрополь у Полтаві
Артур Ароян розповів, що Монастирське кладовище не є найстарішим у Полтаві, але належить до двох історичних цвинтарів міста, що вціліли з початку свого заснування. Більшість міських поховань ліквідували ще в XIX столітті, а решту у період з 1930 по 1940 роки. Одним з таких було Старе міське кладовище, яке розташовувалося на території сучасного парку імені Івана Котляревського, де залишилася лише могила письменника. У парку Скорботної Матері також можна побачити окремі залишки старих поховань, де надгробки просто валяються:
«У XIX столітті на околицях Полтави сформувалися два важливі кладовища – Єврейське та Монастирське. які попри всі зміни, руйнування та занедбаності мають доволі багато історичних надгробків і могил. Попри це могила і надгробок не завжди сусідствують, буває так, що надгробок лежить, а розташування самого місця поховання нам невідоме. Така проблема поширена на єврейському цвинтарі, бо десь ці надгробки валялися, їх знайшли, поставили аби де, своєю чергою на Монастирському виникла подібна, але трохи інакша історія», – пояснив Артур Ароян.
Монастирський цвинтар спершу був частиною Хрестовоздвиженського монастиря. У склепах самого собору та біля Троїцької церкви ховали ченців, архієпископів, церковних посадовців та меценатів, які підтримували будівництво храмів, освіту й культурні проєкти. У 1960 роках кладовище майже повністю зруйнували:
«Це сталося вже після Другої світової війни, і з тих надгробків, що вдалося знайти біля дзвіниці ліворуч створили меморіал, вмонтувавши надгробки різних, доволі діяльних та відомих полтавців. Ми навіть не знаємо, де приблизно знаходяться їхні могили».
У матеріалі «Знищений некрополь Хрестовоздвиженського монастиря у Полтаві» автор розповів про те, що у 1930 роках, після Жовтневої революції, коли масово закривали й руйнували храми, значну частину поховань на території Хрестовоздвиженського монастиря знищили й зрівняли із землею. Згодом ці ділянки монахині використовували як сад. За спогадами полтавців які застали цей період, остаточне руйнування некрополя відбулося у 1980 роках, тоді пам’ятники, хрести та меморіальні плити спершу звалили докупи разом зі сміттям, а потім вивезли з монастиря.
Краєзнавець Клавдій Гладиш встановив, що ще на початку 1930 років надгробні камені з цього кладовища місцева влада використовувала як будівельний матеріал для фундаментів житлових будинків та колгоспних комор у селах Полтавського району.
Приховані історії надгробків на Монастирській горі
Загалом Монастирський цвинтар мав не лише церковний, а й світський характер, попри те, що його історія сягає початку ХІХ століття більшість поховань тут належать до середини ХХ століття – 1930, 1940 і 1950 років. За словами історика архітектури, особливу увагу серед могил привертає мармурова колона з рельєфним готичним орнаментом, яка розташована внизу цвинтарної гори і належить Миколі Нестеренку:
«На цій мармуровій колоні видно, що колись був хрест, але його відбили, також є напис із прізвищем людини та датою смерті – 1939 рік. І тут виникає питання: чи могли тоді встановити пам’ятник з готичним орнаментом, адже стилістично він належить до другої половини XIX століття? Якщо придивитися уважніше, на цій колоні видно, що первісний текст збили й нанесли новий. Тобто це надгробок іншої людини, використаний повторно, саме такі знахідки показують, що всі ці пам’ятники потребують ретельного дослідження».
На території кладовища можна зустріти й інші пам’ятники створені зокрема з мармуру, граніту, базальту, бетонну, металу та рожевої гранітної крихти. Також чимало поховань мають бетонні надгробки, при цьому зроблені достатньо давно і з якісного матеріалу, окрім цього поширеними є металеві піраміди та різноманітні хрести, більшість з них наразі просто стирчать із землі знаходячись близько один до одного, або повністю повалені:
«Видно, що це робили якісь майстри, може, навіть ціла артіль, бо деякі між собою дуже схожі. Це, до речі, цікаво, тому що це певний пласт культури невідомий нам. Загалом там вирізняється один дуже цікавий обеліск, зроблений з круглої гнутої арматури і датується 50-ми роками. Там кована робота і з арматури вручну вигнуто і зварено напис, приблизно – “тут спочиває прах студентки якогось курсу”, в цілому дуже красиво зроблено. Хтось дуже заморочився, вигнув, зварив. Це не художник робив, але точно людина з природним відчуттям», – каже Артур Ароян.
Серед незвичних надгробків є кам'яний обеліск зроблений переважно з граніту і базальту, який належить НКВДисту, на його верхівці розташована зірка-пентаграма:
«Так стильно зроблений, як на той час, адже дати життя людини 1905–1938 роки здається. Коли я його побачив, то був дуже здивованим. Там можна просто уявити яку він мав біографію, адже народився в роки першої революції, потім вже більш-менш свідомий став в роки Жовтневої революції, тоді ж очевидно доєднався до прихильників-впроваджувачів радянської влади, а потім у 1938 році щось з ним сталося. Враховуючи такий дуже добротний обеліск з базальту, з висіченою пентаграмою він, мабуть, був визначною людиною у тих колах» – каже Артур Ароян.
Також він поділився, що під час зйомок документальних матеріалів улітку 2025 року він з колегами натрапив на могили з англійськими та шотландськими прізвищами. Їх було дві або три, але відомостей про те ким були ці люди та як вони пов’язані з Полтавою їм з’ясувати не вдалося:
«Скільки ще людей, яких знали у вузьких колах поховані на цьому кладовищі ми можемо тільки здогадуватись, але є й ті персони чиї імена відновлюють завдяки ініціативам активістів, які розшукують поховання. Так наприклад, було з могилою Григорія Давидовського, минулого року його місце поховання привели до ладу та більш-менш розчистили до нього підходи. Окрім цього членкиня “Збережемо Полтаву” Оксана Бєлявська встановила мітку на гугл-мапі».
Видатні постаті, які знайшли вічний спокій на Монастирській горі
Окрім архітектурної цінності кладовище представляє собою історично-культурну значимість, адже на його території спочиває не один полтавець, який зробив значний внесок в історію і розвиток Полтавщини. Через занедбаний стан цвинтаря більшість поховань втрачені, такою із кінця 1970-х вважали і могилу композитора Григорія Давидовського. Через те, що нащадків для догляду за місцем поховання не залишилося з часом пам’ятник впав написами донизу, а огорожа частково розсипалася:
«В описі фотографії було написано, що обеліск з рожевої гранітної крихти. І я, і мої колеги ходили, шукали обеліск саме такого кольору, як виявилося крихта була не рожева, а просто сірий граніт. А двоє студентів Луганського університету виявилися розумніші і шукали могилу за огорожею, яка виявилася особливою. Більше на Монастирському кладовищі з такою огорожею ніякої могилки не було», – розповіла завідувачка наукового архіву краєзнавчого музею Світлана Капко.
За своє життя Григорій Давидовський офіційно створив 35 хорових капел, написав понад 800 музичних творів і дав понад три тисячі концертів. На початку ХХ століття композитор був відданим молодій українській державі та підтримував її політику. Композитор прожив довгі 86 років і застав усі можливі політичні перипетії, які відбулися на початку ХХ століття в Україні. З приходом радянської влади та сталінських репресій йому вдалося їх оминути завдяки гастролям. Власне лише після війни у віці 80 років він зміг повернутися з Москви на Батьківщину і саме у Полтаві він прожив останні сім років свого життя.
«Там дуже багато могил 20-30-х років, ймовірно, значущих людей, якщо взяти когось з краєзнавців чи архівістів, то я думаю, по багатьох з них можуть дати історичну довідку, хто ці люди. Тобто, можна зробити експедицію і пройти просто по старих надгробках, повиписувати, хто там є і промаркувати місця. І от далі, опублікувати цей список, щоб люди які про них знають ділилися інформацією. Почнуть набирати дані і тоді вже запропонувати приводити певні могилки до ладу. Теж спосіб може бути такий», – каже Артур Ароян.
Також донедавна ім’я видатного лікаря Олександра Несвіцького, як і місце його вічного спочинку, були майже втрачені. Родина лікаря виїхала до Львова під час Другої світової війни боячись переслідувань радянською владою. Лікарську практику Несвіцький розпочав у 1880 році у загоні по боротьбі з епідемією дифтериту в Полтавській губернії, ще не маючи диплома. Згодом у Полтаві він очолив першу радянську амбулаторію, відкрив кабінет швидкої допомоги та дитячу амбулаторію, а пізніше запровадив систему карток пацієнтів і став одним із провідних медиків міста. Помер Олександр Несвіцький від інфаркту міокарда 16 квітня 1942 року у Полтаві. Завдяки збереженій у Держархіві схематичній карті, яку створив його онук, 9 грудня 2022 року вдалося відшукати місце спочинку лікаря. На тому малюнку зображена огорожа, контур хреста та обеліск, а також орієнтир – міст через Тарапуньку.
Також відомо, що у 1907 році на Монастирському кладовищі вічний спокій знайшов художник та колега-передвижник Миколи Ярошенка – Василь Волков, він помер від серцевої недостатності у 67 років. Він був вихованцем Петербурзької академії мистецтв, а у 1867 році перебрався до, де прожив 40 років та став одним із ключових діячів міського культурного життя. Спершу працював у фотоательє, а згодом понад 30 років викладав малювання у Петровському кадетському корпусі та в Інституті шляхетних панянок. Як художник-пейзажист він залишив акварелі й полотна, що відтворюють вигляд Полтави кінця XIX століття, зокрема церкви, вулиці та садиби, які не збереглися до цього часу, як і його могила.
Серед видатних полтавських літераторів там похований Олекса Діхтяр, який за життя залишив помітний слід в українській літературі, адже він писав не лише власні твори, а й перекладав творчість світових класиків. Його перші твори після переїзду до Полтави оцінив вже відомий на той час письменник Панас Мирний. У 1931 році Олекса Діхтяр потрапив у трамвайну аварію й втратив ногу, після лікування він повернувся до викладання вже з протезом, але у 1934 році тяжко захворів і опинився в лікарні. Літератор пішов з життя у полтавській лікарні Червоного Хреста 13 серпня 1936 року,
Серед збережених надгробків є ті, що належать родині полтавського художника Павла Горобця, правнучці Олександра Пушкіна і внучатої племінниці Миколи Гоголя Софії Данилевській, важкоатлету Івану Шемякіну, театральній акторці Олександрі Герцик та естрадній співачці Ніні Кірсо.
Юридичні та технічні бар’єри утримання цвинтаря
Історія залученості депутатки Оксани Лазаренко у проблему занедбаності Монастирського кладовища почалася випадково, на початку її роботи у міській раді у 2023 році до неї звернулася мама полеглого волонтера, яка поховала сина на цьому кладовищі. Жінка лише під час похорону побачила, що навколо могили густі хащі, а шлях до неї майже непрохідний, самотужки розчистити територію жінка не могла, тож звернулася по допомогу.
«Я звернулася до керівника “СК ПРО”, ми тоді тільки познайомилися і вони погодилися допомогти, тому ми разом із мамою волонтера винесли питання на депутатську комісію, там пояснили, що кладовище дуже старе, фактично на межі закриття та бракує працівників. Катерина Ямщикова підтримала цю ініціативу, але зрозумівши, що там дуже багато роботи питання поставили на паузу, а пізніше сказали, що наразі не на часі. Стан кладовища був настільки занедбаний, що його можна було використовувати як декорацію для фільмів жахів. Завдяки “СК ПРО” вдалося розчистити широку смугу до могили, прибрати кілька ділянок біля дороги, загалом після розголосу там вирівняли дорогу, зробили під’їзд, прибрали сміття та покосили траву. Тобто територію більш-менш привели до ладу, хоча проблеми залишаються й досі», – розповіла депутатка.
Через те, що наразі основна увага зосереджена на похованнях та меморіалах загиблим воїнам, зокрема на Затурино питання благоустрою Монастирського кладовища є не пріоритетним. Водночас старе кладовище приховує десятки могил відомих полтавців, але знайти їх майже неможливо через занедбаний стан території. Зі свого боку керівник «СК ПРО» Рамазі Закура пояснив, що його підопічні можуть прибирати лише територію до огорожі, адже самі поховання вважаються приватною власністю. Додаткову небезпеку створюють старі дерева, наразі у підприємстві немає спеціалістів, які могли б безпечно їх спилювати, техніка на територію не має можливості заїхати, а якщо валити дерева повністю, вони можуть пошкодити пам’ятники, тому навіть базове утримання кладовища стикається з юридичними та технічними обмеженнями.
«Я обговорювала це питання з волонтерськими організаціями, але головна проблема – відсутність юридично-врегульованого механізму, навіть якщо ми хочемо розчистити доріжки чи прибрати дерева, виникає питання: хто має право це робити, хто буде вивозити сміття, хто оплатить роботи? Волонтери не можуть самотужки спилювати старі дерева, адже потрібні дозволи й спеціалісти, щоб не пошкодити пам’ятники. Крім того, є людський фактор: комусь важливий один діяч, комусь – інший, і кожен обирає, за чиєю могилою доглядати, там потрібна системна робота, а не випадкові ініціативи. Зараз більшість громадських організацій зосереджені на допомозі військовим та переселенцям, і людей, які могли б займатися старими кладовищами, просто бракує», – пояснила депутатка.
Загалом в обласній раді вже намагалися створити робочу групу для вирішення проблеми занедбаних кладовищ, згідно з задумом, до неї мали увійти історики, краєзнавці, музейні працівники, архівісти, юристи та представники комунальних підприємств. Першим кроком планувалося віднайти кілька відомих поховань, наприклад 5–10 могил, і юридично передати їх на баланс міських служб. Також пропонували створити електронний реєстр, де зберігалася б інформація про похованих. Подібний досвід був під час роботи над могилою Давидовського, тоді музейники та архівісти провели масштабну дослідницьку й медійну кампанію, організували круглі столи, підготували тексти й біографії, що викликало інтерес у громади та показало, що системна робота може дати результат.
«Деревопадство» та рухомі грунти на Монастирській горі, як причина занедбаності
Багато років поширеною проблемою залишається падіння дерев, іноді навіть вони вириваються з корінням. На думку Артура Арояна, попри те, що падаючи дерева часто розбивають надгробки, повністю вирубувати їх не можна:
«Дерева на Монастирському кладовищі не можна вирубати повністю. Так, вони падають і пошкоджують надгробки, але їхнє коріння утримує грунт на крутому схилі. Якщо прибрати всі дерева, почнуться серйозні зсуви. Тому треба діяти вибірково: прибирати лише небезпечні дерева й зайву поросль, а частину зелених насаджень залишати, бо вони захищають кладовище від руйнування».
Також на горі, де розташоване кладовище є серйозна проблема з грунтовими водами та схилами. Рівень води там надзвичайно високий, окрім цього поруч проходить залізниця, що створює додаткові вібрації. Це робить територію особливо вразливою до зсувів. Ще однією поширеною проблемою на старих кладовищах є відсутність живих родичів, які доглядали б за могилами. Для прикладу, історик архітектури навів Єврейський цвинтар у Полтаві, там за його словами, верхня частина некрополю більш-менш утримується, бо туди ще приїжджають люди, але в глибині могили залишаються занедбаними, власне ідентична ситуація і на Монастирському кладовищі – нові поховання ще доглядають, а старі поступово занепадають.
«Це природний процес, але його можна було б уникнути, якби кладовища отримали охоронний статус, тоді вони стали б частиною культурної спадщини, а держава чи місто виділяли б кошти на їх утримання. В Європі існує інша практика – там за могили платять, якщо родина перестає робити внески, то організовують перепоховання або передають місце іншій сім’ї. В Україні такої системи немає, тому старі кладовища поступово руйнуються, щоб зберегти історію, потрібен офіційний статус і відповідальність конкретної установи, яка б займалася доглядом не лише за територією, а й за самими похованнями. Це дозволило б утримувати кладовища як частину культурної спадщини, а не залишати їх на призволяще», – пояснив Артур Ароян.
Ідентифікація могил та відкриття нових імен
Яскравим прикладом втрати місця поховання через усі перелічені фактори є могила видатного композитора Григорія Давидовського згаданого раніше. Історик архітектури поділився, що до того, як почали процес з пошуку та відновлення місця поховання маестро, він нічого не знав про цю людину. Також серед могил свого часу втрачених було поховання важкоатлета Івана Шемякіна, віднайти її вдалося лише по надгробку його дружини Гізели, проте не так давно вона зазнала руйнування вандалами:
«Могилу Івана Шемякіна теж відновлювали і знову ж таки за кошти меценатів. І не факт, що вона ще довго простоїть, бо як би знову ж таки падають дерева, ростуть чагарники, це все руйнується. Окрім цього до неї немає розчищенного проходу, через, що її знайти ніхто не може, хоча приїжджають туристи. Не так давно завірусилася фотографія могилки онуки Пушкіна і племінниці Гоголя, у якої частково зруйнований верх, він просто висипався. Я думаю, що скоро воно почне руйнуватися далі і ми навіть напис не зможемо прочитати», – розповіла Оксана Лазаренко.
Через занедбаність старих кладовищ Полтавщина втрачає величезний пласт історії регіону. Зокрема це стосується, як тих полтавців, які жили при царизмі, так і тих хто боровся за українську незалежність у 1918 році, серед загиблих при трагічних обставинах є імена меценатів та видатних полтавців, які розбудовували місто, але забуті. Окрім цього, досі невідомі місця поховань родичів Симона Петлюри, Хаїма Глейзера та багатьох інших.
«Якщо постать НКВСника можна ідентифікувати за даними на надгробку у відомчих архівах, то з цивільними особами складніше, бо записи могли не зберегтися, адже не всі церковні книги чи списки мешканців залишилися. Це завжди крок до ідентифікації, але потрібна системна робота. Я колись намагався встановити власника старого будинку в Полтаві, тоді довелося довго збирати дані, бо до ХХ століття вулиці не мали номерів. Це зайняло багато часу, і я зрозумів, що не готовий постійно цим займатися, на щастя, є ентузіасти, які досліджують такі речі. Так само потрібно працювати й з могилами – хтось має сфокусуватися на цьому, присвятити час, і тоді відкриється багато цікавого», – каже історик архітектури Артур Ароян.
Своєю чергою, для вирішення проблеми Оксана Лазаренко пропонує створити робочі групи за участі краєзнавців та музейних працівників, щоб досліджувати поховання видатних полтавців на старих кладовищах, у першу чергу варто охопити Монастирське та Єврейське кладовища. За її словами, такі могили потрібно брати на облік як пам’ятки історії та передавати на баланс комунального підприємства для догляду.
Проблема культури пам’яті та догляду за похованнями
Окрім старих поховань на Монастирському кладовищі досі доховують людей, у тому числі і полеглих захисників, тому приблизно через 10 років є ризик втрати та занедбаності місць поховань воїнів, зокрема, серед основних причин може бути переїзд родичі за кордон, їх загибель або повна їх відсутність. Якщо за похованнями захисників на Затуринському кладовищі доглядатимуть та охоронятимуть, то на міському цвинтарі на них очікує занепад та забуття, як це вже сталося зі старшими могилами:
«У нас може скластися ситуація, що після закриття кладовища воно повністю заросте, ті могилки попадають і ми знову будемо знаходити їх та дивуватися тому, хто там покоїться. Тому в моєму розумінні, треба питання це вирішувати кардинально, бо вже зараз Монастирське кладовище в страшному стані, там постійно помічають, то закладчиків, то безхатьки, тобто таке воно досить неблагополучне, при тому що поруч знаходиться школа.
Якщо орієнтуватися на Європу, то за кордоном існує така практика, що коли кладовище закривається, там могилки, за якими немає догляду, впорядковують, прибирають зруйновані оградки та підсіюють газончик. У підсумку це кладовище перетворюється на парк, трохи більше ста років тому Монастирське кладовище розташовувалося на околиці міста, а наразі воно майже в центрі, через що такий варіант вирішення проблеми має місце бути», – пояснила депутатка Оксана Лазаренко.
На думку Артура Арояна, у Полтаві бракує відчуття зв’язку між минулими поколіннями та сучасністю, зокрема це не залежить від того, як давно люди живуть у місті, а від того, чи відчувають вони любов і повагу до нього:
«Якщо ми справді любимо Полтаву, то маємо цікавитися її історією та людьми, які її творили. В Україні загалом існує проблема культури пам’яті, традиції поховань і вшанування померлих, які часто втрачали сенс, перетворюючись на формальність чи навіть комічний ритуал. Лише війна змусила суспільство серйозно замислитися над тим, як ми прощаємося з людьми і як зберігаємо пам’ять про них. Важливо не лише доглядати за новими похованнями, а й звернути увагу на минулі. Це можуть бути могили діячів, які зробили внесок у розвиток міста чи країни. Вони заслуговують на те, щоб їхні місця спочинку були доступними й доглянутими, а не загубленими серед сміття та хащів».
Український та міжнародний досвід догляду за кладовищами
Полтава і загалом Полтавщина є одним з визначних культурних осередків у країні відома своєю літературною спадщиною, музеями, архітектурними пам’ятками та традиціями. Попри це вона має проблеми з культурою пам’яті, на думку, Оксани Лазаренко, зокрема це пов’язано з байдужістю містян та ув’язненням ідеологічними війнами, коли в Полтаві були культурні взриви в кількох різних історичних часах:
«У нас був культ Полтавської битви, ми все навколо неї робили, взводили ці редути, встановлювали знаки, а все інше пропало. Стерлися могили козаків та козацької старшини, десь у межах району знаходяться ж їх місця поховання та колишні будинки, але це просто все затерлося царською Росією. І ми досі не згадали про те, що треба віднайти це. Наскільки я знаю, у нас є могила козаків на полі Полтавської битви, де досі не впорядкований вказівний знак, попри це він є на могилі шведських воїнів та російських, а у козаків на могилі просто у чагарниках стоїть хрест. Така сама ситуація з полтавською елітою, поміщиками, УНР, з націоналізмом у роки революції, десь же були колись їх могили і могили тих самих родичів Петлюри, але нам це невідомо».
Ще одним занедбаним некрополем у межах міста є могили біля церкви на Яківцях, де свого часу було велике кладовище. За радянських часів місцеву церкву зруйнували, а кладовище частково зрівняли з землею та проклали дорогу, наразі на її узбіччях можна побачити поодинокі могили та хрести.
«Коли я побачила могили між дорогою і тротуаром, які досі там стоять і люди ходять повз вважаючи, що це нормально. З іншої сторони дороги, не доїжджаючи від мосту, до музею Полтавської битви теж всюди могилки торчать. І це ж видатні люди там покоїлись, адже їх зазвичай біля церков ховали, взагалі там і в лісі також є невідомі поховання, це навіть не те, що про історичну пам'ять важко говорити, а й про людську культуру. І те, в якому стані зараз знаходиться Монастирське кладовище, це теж варварство» – розповіла депутатка.
Оксана Лазаренко пояснила, що рівень культури суспільства визначають тим, як воно ставиться до хворих та померлих. Якщо людей кидали напризволяще – це було ознакою дикості, а якщо ж їх лікували й ховали з обрядами та написами, це свідчило про розвиток:
«Дивлячись на Монастирське кладовище, можна сказати, що наша культура в чомусь досі застрягла в середньовіччі. На нових цвинтарях є ознаки сучасності, а на старих – цього не видно. Після здобуття незалежності люди все одно поклонялися радянським вождям, тому старих українських постатей забули, нових не згадували. Національна пам’ять не була сформована, тому ставлення до могил і пам’ятників залишалося байдужим, поки не настав 2013 рік, а потім і 2022, саме тоді з’явилася потреба в національній пам'яті, в ідентичності, і ми починаємо згадувати, що там вже, мабуть, щось треба робити».
У багатьох країнах світу кладовища стали важливою частиною культурної пам’яті, серед країн на які варто було б рівнятися у цьому питанні депутатка виділила Австрію та Німеччину, де місця поховання доглянуті й впорядковані, також у США в окремих штатах навіть створені спеціальні сектори з чітким обліком поховань. Старі держави усвідомили, що ставлення до могил і пам’ятників – це показник рівня культури, адже колись вони поводилися як варвари, але з часом прийшло розуміння, що пам’ять про померлих потребує належної уваги.
«Для прикладу в Італії орендують ячейку для гробу, а по закінченню строку оренди витягують і перепоховують у загальних могилах, це ж теж ненормально. Наразі Україна показує, що може знайти власний шлях, Полтава взагалі втратила цілий пласт історії після революції на початку ХХ століття. Старе кладовище біля монастиря знищили більшовики – мармурові надгробки розібрали, а ковані елементи познімали, потім єврейське кладовище підірвали нацисти. А саме єврейська громада відігравала важливу роль у розвитку Полтави, як в культурі, промисловості, так і духовному житті. Разом із цими місцями ми втратили пам’ять про людей, які творили місто, щоб хоч щось зберегти діяти потрібно зараз, тому що через 10 років, я думаю, буде пізно» – вважає депутатка.
Також Оксана Лазаренко навела приклад із радянської практики, коли поховання червоноармійців та видатних діячів вносили до переліку пам’яток історії. Тоді за ними офіційно доглядали, виділяли кошти, а школярів залучали до прибирання та вшанування пам’яті. На противагу цьому, історик архітектури Артур Ароян проти залучення школярів та студентів до подібних ініціатив, через те, що у них може вибудуватися неправильне сприйняття вшанування видатних осіб. Зокрема це пов’язано з тим, що діти до кінця не розумітимуть важливість догляду за місцями поховань видатних постатей та формування культури пам’яті. Окрім цього подібні заходи вони можуть сприймати, як покарання або можливість уникнути навчання.
«З цим потрібно бути дуже обережними, таким мають займатися відповідні організації та фахівці. Основна така річ, що люди можуть зібратися і зробити дуже багато всього, але вони це робитимуть з великим ентузіазмом, якщо знатимуть, що далі цей результат буде якось зберігатись. Але наступного разу не факт, що люди захочуть туди піти і те саме робити. Вони підуть десь в інше місце, де вони бачитимуть, що це дає результат, тому в цьому питанні це дуже цінне місце» – поділився Артур Ароян.
Полтава не єдине місто в Україні, яке має віковий некрополь на схилі гори, також на подібній локації розташоване Байкове кладовище у Києві на однойменній горі в Голосіївському районі. Ідентичним є й те, що повз кладовище проходить залізничний шлях та поховано не одну видатну особу, але на відміну від полтавського некрополя там впорядковані та доглянуті алеї. Такий стан столичного цвинтаря пов’язаний з тим, що воно є пам’яткою історії та культури національного значення, а його утриманням займаються комунальні підприємства столиці, зокрема ті, що займаються благоустроєм та похованнями. Приклад столичного утримання місць поховань, показує, як мінімальними зусиллями можна зберегти старовинні поховання, якщо громада й влада не об’єднають зусилля, Полтава може втратити один із небагатьох уцілілих некрополів, що зберігає історію міста.
Обкладинка Юлії Сухопароовї