Відчути «Місто наосліп». Незвичайна вистава допомогла полтавцям пізнати життя незрячих (ФОТО)
11 серпня в Полтаві відбулася прем’єра вистави «Місто наосліп». Перформанс організували митці «Театру сучасного діалогу».
За жанром вистава – документальна інклюзивно-імерсивна. Простими словами, вона ґрунтується на реальних історіях, головними героями стають незрячі люди, а глядачі – співавторами вистави і відчувають дію на собі.
Перформанс складався з трьох частин.
Перша – імерсивна; на глядачів чекав квест у міському просторі. Наталя Баранник, одна з організаторок вистави, наголошує на її жанровій природі:
«Треба обов’язково розуміти різницю між квест-виставою й імерсивною. Мета квесту – розважальна, а імерсивної вистави – досвід і більш занурена присутність/участь у драматургічній канві».
Глядачів поділили на чотири групи. Всередині кожної групи запропонували довільно поділитися по двоє. Один із пари мав на деякий час одягти маску на очі для пересування наосліп, а другий – стати його поводирем. У кожної групи була ведуча пара з незрячого та зрячого актора. Зрячий актор зачитував офіційну інструкцію, як супроводжувати незрячу людину. Незрячий актор, у свою чергу, розповідав, як він у наших реаліях долає ті чи ті перешкоди.
Стартова точка – парк Івана Котляревського. За маршрутом вистави, глядачі мали пройти певну частину пішки, зайти до магазину самообслуговування та купити певні продукти. Задача супровідника – дати учаснику в масці якнайбільше свободи: самостійно вибрати продукти та розрахуватися на касі.
Третє завдання – проїхатися громадським транспортом. Далі глядачі обмінялися ролями.
Із кожним етапом маршрут ускладнюється через насиченість перешкод на шляху.
«Виявилося, що наша перша частина вистави працює не лише на глядачів-учасників, а й на глядачів-спостерігачів – на перехожих, які комунікують з нами в процесі. Наприклад, касири, адже обслуговування незрячих клієнтів відрізняється. По-перше, треба взяти гроші з рук незрячого, коли він не бачить, куди їх покласти, і просто тримає в повітрі. По-друге, прокоментувати скільки ви дали, скільки з вас і яка ваша решта. По-третє, віддати решту в ті ж руки. У цей момент наша вистава працює як освітній проект, адже якщо касир не знає цих правил, ми ввічливо пояснюємо», – говорить Наталя Баранник.
«Дуже цікаво спостерігати, як глядачі з упевнених у собі людей перетворюються на повністю розгублених. Їхні кроки сповільнюються, кожен метр плідно вивчається, малесенький перепад висоти площин відчувається ніби величезна прірва. Простір стає настільки ворожим, що глядач, який дійсно грає в цю "гру", отримує певну дозу стресу, розуміючи наскільки наше місто недружнє для незрячих і наскільки через це обмежене їхнє життя. Це відкрита дискримінація; на практиці незрячі не мають тих прав і свобод, що маємо ми», – підсумовує першу частину вистави Наталя Баранник.
Друга частина вистави відбувається у приміщенні клубу Товариства сліпих (УТОС, вул. Сагайдачного, 6).
Вибір цієї локації був свідомим: організатори створили момент інтеграції зрячого суспільства у простір життєдіяльності незрячих. Навмисно в залі нічого не прибирали, не прикрашали її, щоб вона була такою, як зазвичай.
«Дехто з глядачів, що пожертвували кошти на створення вистави, прокоментували: "Наташа, чому ви не прибрали сміття, не запросили двірників? У вас на то були кошти". Відповідаю всім: це не в наших правилах створювати ілюзії. Для мене це рівно те ж саме, як пофарбувати підлогу, перед тим як прийдуть якісь високопосадовці. Геть цей «савок» з нашої свідомості. Ми для того і запрошуємо глядача, щоб він зрозумів, як живуть люди, що не бачать».
Другий момент, як говорить Наталя, – варто запитати себе: «А чи можуть незрячі контролювати чистоту двору так, як ми?». Адже, мабуть, складно «обмацати» кожен куточок свого під'їзду. Та й узагалі, багато хто зі зрячих не прибирає навколо себе, переступаючи сміття. Наталя Баранник додає, що під час відвідин осель незрячих акторів виявилося, що в них дуже чисто, усе на своїх місцях і немає нічого зайвого.
Тож, друга частина вистави в приміщенні УТОСу розповідала історії головних героїв. Формат мав на меті повністю ізолювати глядача від візуального сприйняття вистави та компенсувати тактильними, звуковими, відчуттями, а також смаком і запахом.
Історії з життя передали ті ж переживання, що і в зрячих, але з іншим досвідом. За відгуками глядачів, ця частина стерла межу між зрячими та незрячими людьми, адже в усіх однакові людські почуття та хвилювання. Наталя Баранник відзначає:
«Особливим було усвідомлення того, що більшість незрячих акторів отримали свою сліпоту не з народження: хтось після хвороби, хтось із дитинства погано бачив. Тобто все може трапитися, і кожен може опинитися в такому становищі».
Наостанок, як і зазвичай наприкінці вистав «ТСД», – спілкування. Присутні ділилися враженнями та обговорювали їх. Багато хто переосмислив присутність поруч надійної людини.
Своїми думками щодо перформансу зі ЗМІСТом поділився Ігор Гавриленко, блоґер і розслідувач. На виставу завітав із дружиною, суддею Ларисою Гольник. Так, подружжя спробувало себе в ролі незрячих.
«Сказати, що вистава залишила незабутні враження, значить не сказати нічого. Ми набули надзвичайно цінний досвід: отримали деякі навички, як супроводжувати незрячого, побачили, з якою безліччю побутових проблем стикаються люди з інвалідністю. Головне ж, на власній «шкурі» відчули, як воно, не мати можливості бачити світ. З одного боку, нібито нічого страшного – якщо поруч дбайливий поводир, який упередить кожен твій необачний крок. А з іншого боку, понівечені тротуари, сміття під ногами, не обладнані звуковими сигналами світлофори, водії «без гальм», які не реагують на людину на переході, байдужі до твоїх потреб продавці. І суцільна темрява навкруги…» – говорить Ігор Гавриленко.
Ігор Гавриленко відзначає: разом із тим познайомився з людьми, які попри втрату зору, ведуть активне громадське, творче життя і викликають щире захоплення. Бо розумієш, як би складно тобі не було, їм значно важче. Вони не впадають у відчай, не складають руки, живуть повноцінним життям. Такі приклади, вважає глядач, неабияк мотивують. Ігор Гавриленко відзначає і роботу авторів вистави:
«Дуже вдячний творцям цього небуденного для Полтави проекту. Майже всі вони – доволі молоді люди. Їх таланти й небайдужість вселяють надію – все у нас, зрештою, буде добре!»
Загалом вистава «Місто наосліп» тривала більше трьох годин.
У планах «Театру сучасного діалогу» – показати виставу ще не раз у Полтаві, для різної аудиторії. Можливо, навіть у рамках фестивалю «Майстерня міста», щоб глядачами стали посадовці, що відповідають за доступність міського простору. Також автори займаються підготовкою резюме вистави, щоб привезти її в інші міста України.
Як відомо, вистава «Місто наосліп» стала одним із проектів, кошти на який зібрали полтавці. За цим посиланням можна дізнатися, яких зусиль доклали автори вистави для втілення ідеї в життя.
Фото Олега Журавльова