Його основна мета – участь у спектаклі, комедії на 2 дії «Какого черта», де він на одній сцені з народною артисткою Адою Роговцевою.

Віктор Шендерович з радістю зустрівся з нами й розповів кілька цікавих фактів про себе і наше місто, про роботу з відомою акторкою і як все починалось.

А ще про головні цінності в його житті й чого зараз дуже не вистачає письменнику в «златоглавій».

Точних дат майже не пам'ятаю у своєму житті, але цю пам`ятаю. Це було перше вересня 1989 року – рівно 30 років і півтора місяця назад. Пам`ятаю це тому, що я тільки почав співпрацювати з Геннадієм Хазановим (тоді він почав читати мої мініатюри). І він почав мене брати на концерти, щоб поспілкуватися і, мабуть, дати трохи заробити.

І першим концертом, на який він мене взяв, був саме концерт у Полтаві в перший день осені, рівно 30 років тому.

Це було, звісно, незабутньо! Лила тропічна злива і все було для того, щоб я це ніколи не забув. Восьмитисячне «Співоче поле» і люди, які, незважаючи на дощ, залишалися. І цей громовий сміх з темноти!

Я ніколи ні до, ні після цього не бачив таких аудиторій. Це було дуже дивовижним для мене!

З того приїзду я пам`ятаю лише Хазанова, себе, «Співоче поле» й обід, на якому нагодували так, що я ледь дихав.

Сьогодні я трохи роздивився Полтаву, побував на місці Полтавської битви й біля прекрасного монастиря. Звісно, дуже гарні враження від міста.

Робота з Адою Миколаївною – це радість і щастя. Коли мені запропонували цю співпрацю, я сказав, що мені зробили пропозицію, від якої я не зміг відмовитись. Бо я навіть не міг і мріяти, щоб вийти на сцену з нею, і тому погодився одразу.

І результат виявився ще кращим, ніж я припускав. Після прем`єри спектаклю «Какого черта» в Лондоні я думав, що ми зіграємо його ще декілька разів і це просто залишиться в пам`яті. А виявилось, що ми все їздимо і граємо, це вже треті чи четверті гастролі й неймовірний успіх, повні зали.

Це дійсно задоволення. І задоволення працювати з Адою Роговцевою – в тому, що вона, крім того, що велика актриса, ще й прекрасна людина. З нею дуже комфортно, вона абсолютно не примхлива і без того, що називається «спіймати зірку». Вона легка, самоіронічна, адекватна, і бути з нею поруч – просто насолода. Це окремий людський талант. І ті, хто поряд, але поступаються їй у майстерності й статусі, відчувають себе не обслугою, а партнерами, адже Ада Миколаївна створила таку атмосферу на майданчику.

Що стосується того, що я – як відрізана скибка в Росії, і того, що моя країна примудрилася зробити Аду Роговцеву своїм ворогом, – це лише говорить про рівень адміністрації. Не всієї країни, звісно, адже в Росії Аду Роговцеву пам'ятають і люблять. Не треба плутати Путіна з людьми. Але влада примудрилась зробити з неї недруга. При тому, що коли вона їздила по госпіталях з військовими, то читала і Лесю Українку, і Ахматову. Порівну українською та російською мовами.

Які там антиросійські настрої? Вона завжди з теплотою розповідає про своїх друзів, з якими вона працювала, і це десятки імен з тієї великої колишньої вітчизни.

Говорити, що вона має антиросійські настрої, – це просто безглуздя.  Тож не будемо обговорювати чужі безглуздя.

Те, що Аді Роговцевій не можна приїхати в Росію, – це проблема не Ади Роговцевої, це – проблема Росії. Бо в моєї країни в друзях «Талібан» і «Хамас» і всі негідники світу, а прекрасна людина – ворог.

Це наша проблема, а не її, я думаю. Вона – чудова, дуже толерантна і відкрита до людей і до російської культури. І скільки російських віршів, як вона, мабуть, знає не кожен патріот нашої країни. Що тут скажеш? Навіть у наш спектакль вона додала рядок поезії Цвєтаєвої, це її задум і поклін на адресу російської культури й тієї Росії, яку уособлює Цвєтаєва, а не Путін.

Це банально, але для мене головна цінність – свобода.

Борис Нємцов колись гарно сказав про це. Він був спортсменом, займався дайвінгом. Нємцов порівняв відсутність свободи з нестачею повітря: коли бракує повітря і ти не можеш вдихнути, у цей час починаєш відчувати його цінність. Так ми дихаємо і не помічаємо цього, не думаємо про це. А коли не вистачає – тоді ти розумієш, як це потрібно.

Цього вільного повітря зараз не вистачає і в Росії. Ми жили при свободі й не думали про її цінність, звикли до неї за 90-ті роки. І відсутність свободи дуже відчувається, для мене це просто життєво необхідна річ, я вже по-іншому не можу. І найголовніше, що для мене є це – можливість робити те, що я хочу, або як мінімум не робити того, чого я не хочу.

Я, звісно, не можу робити в Росії все що заманеться, мені перекривають кисень, але в мене є величезний привілей – я можу не робити того, чого не хочу, не брати участь у тому, в чому не хочу і можу в будь-яку мить встати, вийти й зачинити за собою двері. Мене ніякі корпоративні рухи не втримують.

У цьому розумінні я не можу сказати, що вільний, але я хоча б незалежний.

І наостанок ми запитали: чи хотів би він ще раз приїхати з виступом в Полтаву, як 30 років тому?

На що Віктор Шендерович, посміхаючись, відповів, що 8-тисячну аудиторію він, мабуть, не зможе зібрати (як Геннадій Хазанов тоді на «Співочому полі»), алепланує приїхати до нашого міста у квітні зі своїм сольним виступом.

Фото Богдана Проскурова