23 грудня, 14:12
23 грудня, 14:12

Справи репресованих радянською владою жителів Полтавщини розсекретили. Історики, краєзнавці та всі охочі можуть звернутися до архіву СБУ області й отримати інформацію про долі переслідуваних режимом людей.

ЗМІСТ поговорив з краєзнавцем, членом Національної спілки краєзнавців України Владиславом Усенком, який досліджує історію Чутівського району та долі репресованих у 1930-ті роки діячів освіти, науки й культури Полтавщини.

До архіву СБУ Полтавщини Владислав Усенко вперше звернувся у 2017 році. Тоді краєзнавець мешкав у Чутівському районі та працював на посаді завідувача сектору культури Чутівської райдержадміністрації. Період репресій 30-х років та Голодомору на території району маловисвітлений, тож Владислав Усенко взявся його досліджувати:

«Спочатку я звернувся до книги “Реабілітовані історією. Полтавська область”. Це видання дуже пізнавальне для дослідника, адже містить короткі біографічні довідки про репресованих жителів Полтавщини, подані в алфавітному порядку. Можна швидко знайти людину за прізвищем або назвою населеного пункту чи району».

Владислав Усенко

Інформація в книзі викладена стисло, тому краєзнавець вирішив відшукати оригінали справ репресованих. Для цього він звернувся до Управління СБУ Полтавщини, де дізнався, що з матеріалами можна попрацювати безпосередньо в архіві. Знайти потрібні справи допомагає Олена Євдокімова – адміністраторка читальної зали. Нещодавно вона презентувала добірку розсекречених матеріалів справ часів Голодоморів.

Можливість дослідити справи є не тільки в стінах архіву. Справи можна сфотографувати чи відсканувати, щоб працювати з ними в будь-який час. Також можна замовити матеріали з архівів інших областей.

«Щоб ознайомитися з цими справами, не потрібно їхати до іншого міста. За допомогою співробітників архіву управління СБУ Полтавщини можна замовити їх, наприклад, з Кропивницького, Харкова чи з Києва, і тут уже безпосередньо опрацювати. Це дуже зручно. Я замовляв справи з галузевого державного архіву, а також з архіву управління СБУ Харківської області», – говорить Владислав Усенко.

Робота з архівними матеріалами стала досліднику в пригоді при підготовці до конференції «Чутівщина від давнини до сьогодення» у 2018 році. Захід ініціювали до відзначення 95-річчя створення району. Зокрема з доповіддю про політичні репресії на Чутівщині виступила Олена Євдокімова.

«Матеріалів в архіві дуже багато, зокрема по Чутівському району. Досліджуючи справи, я виписую прізвища, ім'я, по-батькові людей, які проходять у них як співучасники. Ці люди – це тогочасні партійні і господарські керівники Чутівського району. Наприклад, директори МТС (машинно-тракторних станцій), редактор газети. Ці прізвища раніше не зустрічалися. Дослідження дають можливість розкрити невідомі суспільству імена людей, які працювали в Чутівському районі в 30-ті роки», – каже Владислав Усенко.

Під час одного з візитів краєзнавця до архіву СБУ нам вдалося поспілкуватися з ним про долі реабілітованих репресованих, підстави для фабрикування кримінальних справ та причини нестачі даних про кількість жертв Голодомору.

Від партійного діяча до ворога народу – один донос

Спосіб існування тоталітарної влади передбачав постійний терор як механізм упокорення суспільства. Той, кому дозволяли звершувати долі інших, одного дня сам опинявся в лещатах репресивної системи.

Працюючи у відділі новітньої історії Полтавського краєзнавчого музею, Владислав Усенко разом із колегами створив експозицію про Голодомор та репресії на Полтавщині у 1930-ті роки. Добираючи матеріали з архівних справ радянських спецслужб, дослідники побачили масштаби тогочасних переслідувань.

«Репресій зазнавали не лише звичайні робітники й селяни, а й партійні діячі, співробітники органів НКВС. Ми намагалися висвітлити це в музейній експозиції. Там представлені фото та документи не тільки зі справ селян одноосібників чи робітників, але й інтелігенції. Не тільки фото, але й матеріали про інтелігенцію, працівників освіти та культури, партійних діячів, співробітників органів НКВС, яких також репресували, а згодом – реабілітували. Ми бачимо, що всі верстви населення зазнали репресій», – розповідає Владислав Усенко.

Чистка партійних рядів була звичною справою. Показовою є історія Павла Павлищева, який у 30-ті роки працював першим секретарем Чутівського райкому партії, а пізніше – у Полтавському військкомі компартії. Павлищева визнали учасником антирадянської правотроцькістської контрреволюційної організації та репресували.

Відомо, що Павло Павлищев намагався боротися з брехливими доносами, які десятками надходили до райкому на членів комуністричної партії. У 1937 році його заарештували за сфабрикованою кримінальною справою, де йшлося про прикривання «контреволюційних елементів» та відсутність боротьби з ними. Тортурами Павлищева змусили підписати зізнання і засудили до розстрілу. А через кілька років репресували слідчого, який брав участь у фальсифікації справи.

Трагічною є історія переслідування завідувача Чутівського відділу народної освіти Павла Мазура. У 1937 році його заарештували, назвавши польським шпигуном, і засудили до розстрілу. Під час виконання вироку Мазуру вдалося врятуватися. У архівній справі збереглися його свідчення:

«Мене відвели на два кроки і запропонували стати на коліна, що я виконав, і відразу ж ззаду мені в потилицю вистрілили, але я залишився живим, адже куля влучила в лівий бік шиї. Я лежав, прикинувшись мертвим біля інших розстріляних. Через деякий час усіх страчених, зокрема й мене, поклали до вантажівки та відвезли на кладовище.

Я лежав біля борту з правого боку машини і ще двоє розстріляних лежали на мені. Яма виявилася з правого боку, тож для розвантаження розстріляних відкрили правий борт. Під час відвантаження трупів я упав з машини й покотився під неї. Через кілька хвилин, переконавшись, що мене ніхто не помітив, я підліз до задньої осі машини, заліз на неї і руками тримався за заднє запасне колесо, пристосувавшись так, щоб можна було вільно їхати. Згодом машина рушила, і я приїхав до міста».

Врятувавшись одного разу, вдруге Павло Мазур не уникнув виконання вироку. Через кілька місяців його знайшли, заарештували й розстріляли. Начальника Чутівського райвідділу НКВС Костянтина Проглядова, який фальсифікував справу на Мазура, згодом також репресували. Його звинуватили в шпигунстві на користь Румунії та участі в контрреволюційній організації.

Владислав Усенко говорить, що через кілька десятиліть репресованих починали реабілітовувати. Як правило, це відбувалося за зверненням родичів.

«Причин було багато: відновити добру пам’ять про незаконно, незаслужено репресовану людину; очиститися від клейма родича ворога народу і, можливо, навіть якісь матеріальні аспекти. Тому що, наприклад, при арешті вилучали майно й родичі могли звертатися по компенсацію», – розповідає краєзнавець.

За словами Владислава Усенка, родичам справді компенсовували конфісковане майно репресованого. Масштабна реабілітація жертв відбувається за часів незалежної України, однак починалася вона ще наприкінці 50-х – на початку 60-х років.

«Реабілітують засуджених лише на підставі серйозних доказів, проводять повторне слідство. У архівних справах зустрічаються матеріали про звернення людей, можливо, близьких родичів, щодо реабілітації. Через роки й десятиліття вони зверталися щодо перегляду справ рідних, яких заарештували, засудили чи розстріляли. Доводилося проводити повторне слідство, опитувати на той час живих свідків, які близко знали цю людину. Рішенням прокуратури чи суду робили висновок на підставі зібраних свідчень, що прямих доказів вчинення злочину не було, а слова з доносу надумані. На підставі цього людей реабілітовували», – говорить Владислав Усенко.

За словами дослідника, він не зустрічав свідчень про те, що разом із реабілітацією жертв відбувалося притягнення до відповідальності тих, через чий донос починалося переслідування.

Конвеєр доносів, або Як фабрикували справи

Терор радянської влади був би неможливий без його виконавців. Однак працювати системі по-справжньому ефективно дозволяли її «гвинтики», якими стали донощики.

«Справу порушували переважно на підставі доносу. Матеріали справ зазвичай дуже об’ємні, але звісно зустрічаються й такі, де буквально кілька аркушів і все дуже просто: донос, протокол допиту, вирок. Буквально за кілька днів вирішували долю людини. Було дуже багато доносів, які надходили від близького оточення: людей, які проживали в одному селі: сусідів, голів сільських рад. Наприклад, людина необачно сказала щось погане про партію, її вождів чи політику радянської влади. Одне необережне слово – і вже дзвінок в органи НКВС з повідомленням про “ворога народу”. Згодом порушували кримінальну справу», – розповідає Владислав Усенко.

Обмовка в розмові, заборонені предмети вдома чи проста заздрість сусіда могли призвести до арешту, заслання в табори чи розстрілу. Доля кожного опинилася в руках ближнього, який з відомої тільки йому причини міг нацькувати репресивну машину на чергову жертву. І сам зрештою потрапити в її лабета.

«Зустрічалися справи з плакатами. Наприклад, був плакат одного з вождів, здається Молотова, із виколотими очима. Цей плакат долучили до справи, як речовий доказ, і на його підставі людину звинуватили та засудили. Точно не пам'ятаю, до ув'язнення чи розстрілу, але лише за те, що виколола очі на плакаті. Або плакат зі слідами засохлої крові. Така жахлива деталь, яка показує нам тогочасні методи проведення допитів». 

Владислав Усенко каже, що архівні справи репресованих часом містять рідкісні матеріали, які важко знайти в інших джерелах:

«Кожна архівна справа неповторна. З її сторінок на тебе віє подих історії, тогочасної епохи. У кожній справі розкриваються долі людей. Трагічні долі репресованих, засуджених, розстріляних. Дуже багато матеріалів додаються: це дані слідства, речові докази. Можна знайти буквально будь-що: фотографії, зокрема дореволюційні, газети, рідкісні журнали, наприклад, періоду української революції 1917-21 років. Таких журналів збереглися одиниці. До справ вони долучені, як докази».

Доля ректора полтавського сільськогосподарського інституту Федора Помаленького

Окрім справ часів Голодомору, Владислав Усенко досліджує біографії маловідомих діячів освіти, науки і культури Полтавщини, яких репресували в 30-ті роки. Зараз краєзнавець працює над дослідженням справи на Федора Помаленького – ректора полтавського державного аграрного університету у 1928-31 роках.

«Дуже маловідома людина. Працював у 20-х роках ректором полтавського сільськогосподарського інституту, нині аграрний університет, але навіть там зараз бракує інформації про нього. Тільки завдяки таким пошукам вдалося знайти архівну справу на нього. Її вдалося відшукати аж в Кіровоградській області, куди він переїхав у 30-х роках, ймовірно, ховаючись від репресій та переслідувань», – розповідає Владислав Усенко.

Федір Помаленький

Краєзнавець говорить, що у 20-30-х роках Федір Помаленький працював на керівних посадах у наркоматі земельних справ, очолював потужні сільськогосподарські підприємства. У 30-ті він все це полишив і пішов працювати агрономом на машинно-тракторну станцію, можливо, передбачаючи майбутні переслідування.

«Помаленького заарештували в 1938 році і до 40-го року він перебував під слідством. Він мав психічне захворювання – шизофренію, і ці два роки від провів або в психіатричній лікарні на обстеженні й лікуванні, або в тюремній лікарні. За підсумком розгляду справи Помаленького у 1948 році суд визнав неосудним у зв’язку з психічним захворюванням. Припускаю, що  якби він був не хворий, його б, можливо, і розстріляли», – каже дослідник Владислав Усенко і додає:

«У 40-му році суд його випустив під опіку родичів. Дружини в нього не було, тільки четверо дітей. Троє були неповнолітніми, лише одній доньці було 18 років і тільки вона могла взяти батька під опіку. Але у справі є довідка з сільської ради про те, що дочка кудись виїхала з цього села і її місцезнаходження невідоме, тож взяти батька під опіку вона не могла. На цьому інформація губиться, тож доля Федора Помаленького невідома. Він міг залишитися в психлікарні або для нього знайшовся опікун».

Знаючи про практику застосування каральної психіатрії радянською владою, можна припустити, що для Помаленького обрали такий спосіб переслідування. Однак Владислав Усенко говорить, що в справі є довідки з багатьох психлікарень, тож діагноз Федора Помаленького не викликає сумнівів. Інше питання – чи міг тиск спецслужб вплинути на появу хвороби або її загострення.

Голодомор на Чутівщині: відоме і невідоме

Владислав Усенко говорить, що точну кількість жертв Голодомору встановити неможливо. Згідно з даними Національної книги пам'яті, у Чутівському районі від голоду загинула 1 тисяча 569 людей. Ця цифра приблизна, бо часто лік втратам не було кому вести, а де намагалися реєструвати смерті й рахувати жертв, інформацію могли просто знищувати й грозити переслідуваннями виконавцям.

«Дані просто не фіксували. У свідченнях людей, які пережили Голодомор, ми знаходимо розповіді про те, що люди мерли. Приміром, їде селом так звана похоронна бригада – куди входили ті, хто ховав померлих від голоду, – і бачить десь під тином труп. Ніхто не знає, чи це місцевий, чи може хтось з іншого села зайшов, адже люди мандрували в пошуках їжі. Поклали його на підводу, відвезли на кладовище і кинули в яму. До речі, її робили велику, щоб не копати на кожного померлого щодня по ямі, бо гинули люди десятками. Просто скидали в одну яму», – розповідає краєзнавець.

Даних про кількість жертв Голодомору немає не тільки по селах чи хуторах, але й по великих селищах. «Загинула невстановлена кількість жертв, прізвища яких невідомі» – ось усе, що написали дослідники про селище Скороходове (тоді – Артемівка), яке раніше було ледь не промисловим центром, де працювали цукровий завод і машинно-тракторна станція.

Хоч інформацію про точну кількість жертв Голодомору встановити навряд чи вдасться, архіви зберегли інформацію про людей, які зазнали переслідувань через допомогу постраждалим від штучного голоду.

«Були випадки, коли люди, зокрема керівники й партійні вожді у районах і селах, йшли на зустріч простим селянам, чим порушували лінію партії. Наприклад, вивчаючи протоколи засідань партійних комітетів у державному архіві Полтавщини, я натрапив на протокол за 1933 рік про село Грякове, що тоді належало до Карлівського району, а нині – до Чутівської громади. На засіданні одного з комітетів розглядали справу секретаря парткому села Грякове, який під час піку Голодомору в 1933 році передавав людям зерно. Навесні він розпорядився видати селянам зерно для посіву та харчування, замість того, щоб дати команду вилучити все до останньої зернини».

Чиновника одразу ж виключили з партії, а про те, як склалася його доля, інформації немає. Його, як і мільйони інших жертв, перетерли жорна радянської влади, яка, прагнучи уникнути відповідальності, воліла б називати себе історією.

У серії матеріалів про архіви радянських спецслужб читайте тест про дослідника окупації Полтавщини Олега Скирду, який розповідає про справи репресованих, розстріли та розсекречені архівні матеріали часів Другої світової війни, а також текст про краєзнавця Юрія Коцегуба, який досліджує діяльність повстанських отаманів та спротив селян Новосанжарщини радянській владі.