Антон Омельченко

Антону Омельченку з Полтавщини вдалося побувати в Новій Зеландії та разом із британською експедицією Роберта Скотта підкорити Південний полюс.

Про це ЗМІСТ довідався від WAS.media.

Омельченко народився у селі Батьки  на Полтавщині в родині малоземельного хлібороба Луки Омельченка. Був сьомою дитиною в сім’ї. З 10 років разом із братами їздив на заробітки до Ставропольського краю. Там він працював у відставного генерала Пеховського, випасав кіз і овець, а пізніше коней. Юнак дуже добре пильнував благородних тварин. Помітивши його  хист, хлопця віддали вчитися на жокея. На бігах він завоює Пеховському чимало нагород. 

Після смерті генерала його майно разом із кінним заводом перейшло до полковника Миколи Ведєрнікова. У 1904 році почалася війна з Японією,   полковник поїхав служити на Далекий Схід і взяв із собою Омельченка. Дорогою  Ведєрніков помер. Жокей самотужки дістався до Владивостока та влаштувався на іподром.

У 1909 році на прохання Роберта Скотта знайти манчжурських коней до Владивостока вирушив експедитор Сесіл Генрі Мірз.  Раніше він торгував хутром на Камчатці, розумів російську мову, але на тваринах не знався, тому йому порадили звернутися до Омельченка. На прохання Мірза він знайшов 20 білих манчжурських коней (Скотт вважав, що коні темної масті швидше помирають).

У плаванні до Нової Зеландії, куди згодом мала прибути «Терра Нова»,  українець та доглядав за кіньми, а за три десятки псів відповідав росіянин Дмитро Гірєв. 

27 жовтня 1910 року у Веллінгтоні зібралася вся команда, до списку учасників експедиції Скотт додав Омельченка та Гірєва. 

Відчалили 29 листопада. Вже в перші дні плавання Омельченко почав страждати на морську хворобу.

Антон Омельченко стриже офіцера британського флоту Патрика Кохейна у таборі полярників на мисі Еванса, січень 1912 року (Фото – Herbert George Ponting / Science Photo Library / East News)

1 грудня стався  сильний шквал. Тоді, через  погано закріплені мішки з вугіллям й баки з бензином була пошкоджена палуба,  трюми наповнилися водою – загинули двоє коней і собака. 

У січні 1911 року корабель пристає до  антарктичного острова Росса. Звідти почався шлях до полюса. Поки будували базу, Омельченко  тренував коней, допомагав облаштувати склади з продовольством, куховарив, грав на балалайці та в футбол. Про 28-річного українця Роберт Скотт  у своєму щоденнику писав, що той не любив полярних ночей та боявся фосфоресценції морської води. Омельченко вірив, що там плавають демони, і  приносив їм жертви, кидаючи у хвилі цигарки. У щоденнику Скотт називає його «чудовою маленькою людиною».

Відомо, що під час  подорожі українець потоваришував з кавалерійським офіцером, ветераном англо-бурської війни Лоуренсом Оутсом. 

В одній із біографії Оутса пишуть:

«Оутс знаходить час для конюха Антона, який ледве говорив англійською та потерпав від нападів меланхолії. Він був забобонним нервовим персонажем, тяжко працював у стайнях, але напрочуд комфортно почувався на мисі Еванса. Хоч ці двоє були з різних світів, але розвинули тиху повагу один до одного».

Був випадок, коли святкували день зимового сонцестояння, Омельченко і Оутс разом з усією командою випили пуншу, а потім удвох танцювали до знемоги.

Наприкінці жовтня 1911 року полярники групами вирушили до полюса.  Тоді 4 чоловіки мали дійти до кінця, а вісім людей – команда підтримки і облаштування складів вздовж маршруту.

1 листопада команда Скотта з 10 кіньми, бо інші померли, вирушили в дорогу.  Тоді Скотт у своєму щоденнику написав, що Омельченку важко тримати темп у снігу.

Антон Омельченко готує пюре для тварин, 1911 рік (Фото – Herbert George Ponting / National Library of New Zealand)

Через вибагливість до корму Скотт назвав коней «шкапами». Втомлених тварин, які мали бути ходячим запасом м’яса, довелося вбити. Тоді Антон Омельченко повернувся на базу.

17 січня 1912 року Роберт Скотт із командою дійшов до Південного полюса, але побачив там намет з прапором Норвегії (його  14 грудня 1911 року поставив Руаль Амундсен). Тоді виснажені, обморожені та хворі на цингу британці загинули на зворотному шляху до узбережжя.

Щодо Омельченка, то він до весни пробув у таборі, там допомагав фотографу Генрі Понтінгу носити обладнання. Потім поплив у Нову Зеландію. Про трагічну долю команди він  дізнався вже коли повернувся до Російської імперії.

Відомо, що після повернення з Антарктиди Антон Омельченко пройшов Першу світову і Громадянську війни, а згодом повернувся в рідне село. Там він одружився і працював листоношею.

Онуки розповіли, що Омельченко їздив на урочисту зустріч полярників у Лондоні, отримав медаль, довічну пенсію та членство у Королівському географічному товаристві. Але пенсія йому надходила до 1927 року, коли Британія і СРСР розірвали дипломатичні відносини. Медаль з силуетом «Терра Нови» кудись зникла.

За сімейною легендою Антон Омельченко  передбачив свою смерть. Одного дня навесні 1932 року він сказав рідним, що сьогодні помре. Тоді він умився та одягнув чисту сорочку, сів читати газету на ґанку. Раптово в його плече влучила кульова блискавка і він помер.

На його честь  названі бухта на березі Оутса (Земля Вікторії в Східній Антарктиді) та вулиця у селі Батьки.

Експедиція «Терра Нова» (Фото – Herbert George Ponting / Royal Collection Trust)

Відомо, що онук, Віктор Омельченко, з 2001 року працював в українському Антарктичному науковому центрі, а також тричі зимував на станції Академік Вернадський. Його правнук Антон Омельченко, зимував 2015 року на станції.

Loading...