Для чого воїнам фотографії та чим живе Маріуполь – військова кореспондентка з Полтави розповіла про роботу на фронті

Історія цієї тендітної та водночас сміливої дівчини вкотре нагадує: там, на фронті, пліч-о-пліч служать і чоловіки, й жінки. І хоча досі не всі готові сприймати їх рівними, День захисника України – свято для всіх без винятку.

Свої враження від роботи, постійної присутності в зоні небезпеки, вражаючих людей та Маріуполя – від першої особи.

Про фотоісторії воїнів і роботу військовим кореспондентом

Пів року тому я приїхала в Маріуполь – там був створений новий інформаційний відділ інформагентства. Взагалі у нас кілька корпунктів – у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Рівному, Дніпрі.

Як відпустили рідні? Важко. У мене були думки там залишитися на рік-два, дивлячись, як далі складеться ситуація. І я розумію, що зараз поїхала й пропускаю деякі важливі моменти.

Я туди поїхала не як військовослужбовець, а як цивільна особа, працівник Збройних сил України. Пропрацювавши місяць, мене включили в склад мобільної пресгрупи ОТУ «Схід», які висвітлювала події, повністю пов’язані з Донецькою областю – як виїзди на пергу й другу лінію оборони, так і різні заходи, пов’язані з військовослужбовцями (змагання з футболу між АТОвцями, наприклад).

Але наша основна задача полягала у виїздах на «нуль» і роботу в оперативній обстановці – якщо, наприклад, десь були обстріли, то ми туди їхали й все це фіксували, розпитували бійців, яке озброєння застосували, чи були втрати тощо.

Також ми робили фотоісторії бійців. Усі ці матеріали йшли, в першу чергу, на Фейсбук-сторінку «Операції Об’єднаних Сил», а потім уже поширювалася на ресурсах колег (одеської телестудії «Бриз», київського «Військового телебачення»). Вони потім дзвонять і кажуть:

Часто запитують, навіщо їм фотографії. Але я переконана: у наших хлопців повинні бути хороші фото. Вони надсилають їх рідним, батькам, ми поширюємо на своїх ресурсах.

Я познайомилася з багатьма вражаючими дівчатами, які перебувають на самому нулі. Наприклад, з Христиною (позивний «Самара»). Вона – помічниця гранатометника. Це унікальна людина. Її командир говорить, що якби йому таких вмотивованих і рішучих 2-3 хлопці, як вона, було б взагалі чудово. Копати окопи – вона йде копати окопи, варити їсти – вона йде варити їсти.

Ще одна Христина – помічник командира одного з підрозділів морської піхоти. Така бойова! Ти з нею спілкуєшся, і наче заряджаєшся.

Для них дуже важливо мати змогу сказати, а ми маємо змогу їхнє слово передати іншим. І цей місток між ними й нами як військовими журналістами дуже важливий, щоб донести думку до решти населення й сказати, що вони такі є.

Про Маріуполь

Враження різні, й часом напруження дуже відчувається.

Це нормальне, адекватне місто, але з чим я почала зіштовхуватися, йдучи в той же магазин, – це якісь погляди, особливо коли ти говориш українською мовою. Це дуже привертає до себе увагу, бо там в основному російськомовне населення.

Дуже багато проводиться різних заходів, щоб відволікати людей, тому що там кілька кілометрів – і все, лінія фронту. Їх проводять в суботу, неділю – День вуличної їжі, наприклад. Мені здається, все це зроблено владою для того, щоб люди трішки звикали до мирного життя, не жили війною. І їм це вдалося.

А так… У кафе грає жива музика, кожен займається своїм справами. Там досі феєрверки. Тобто тебе кидає з ліжка, підстрибуєш від того шуму, а це хтось місцевий святкував весілля чи ювілей.

У Маріуполі кілька кінотеатрів, кафе, все для дозвілля – це звичайне велике місто, мені чимось нагадує Харків. Ти заїжджаєш у центр, а там – кав’ярні, все, як у нас тут. Життя йде, ти не відчуваєш, що ти десь неподалік фронту.

І не можна сказати, що там багато військових. В одному з районів міста їх багато через те, що їм туди зручніше доїхати, купити якісь речі. У самому місті їх менше. Багато військових зустрічаєш у неділю, вихідні, коли деякі в змозі виїхати, відволіктися, сходити в кіно, попити кави.

Але бували різні нюанси. Неприємний момент був, коли я купувала продукти. Коли я вже розраховувалася, одна жіночка на касі говорить: мовляв, мені на стільки подобається українська мова, але через те, що я російськомовна (бо виросла тут), важко говорити. Але, каже, люблю чути українську. Інша жіночка, яка стояла біля мене, почала розповідати, що краще було б зробити російську мову другою державною.

Були й інші ситуації. Ми бачили, як до військових підходили цивільні й дякували. Мабуть, це найбільш зворушливі моменти, особливо в прифронтових містах, де населення не дуже привітне (там 50/50). І коли начебто всі звикли – ну, йде собі військовий, такі миті, – мабуть, найцінніше, що ти можеш побачити.

Як привітати й підтримати воїна: найкраща порада

Для військових важливо, що до них приїжджають. Їм дуже потрібна це розвантаження – і чоловікам, і жінкам, – потрібна зміна облич, просто посидіти, попити чай, виговоритися. Ми в мобільній пресгрупі навіть стратегію таку виробили: приїжджаємо, спочатку п’ємо каву, чай, говоримо, а потім – працюємо. Тоді вже обстановка розслаблена, без напруги. І військові нам більше довіряють – вони бачать, що ми приїхали не «для галочки».

Звичайно, зустрічаємо й полтавців на фронті. Приїжджаємо на позиції, а там – прапор України й Полтавської області. Ну, думаю, наші! Заходиш і починається оце відчуття земляцтва: обнімашки, посмішки й оці «а як будете в Полтаві – передавайте привіт!», а потім вони першими поїхали в Полтаву й передали привіти… Приємні були моменти.

Чи небезпечно там? Ми попадали двічі під обстріли, але я хотіла б уникнути деталей.

Пригадую, ми були на позиції, де загинули морські піхотинці. Їхні побратими поставили там невеличкий пам’ятний знак. І от вони просто присіли біля нього і питають, не знаю, у кого:

Дуже болісна тема розведення військ, адже загинуло багато їхніх побратимів.

Кілька тижні тому були у хлопців, вони облаштовували автономну баню й тренажерну залу. Декілька днів тому спілкувалася з командиром, то каже, що вони вже все зробили.

Найважче – це емоційна сторона. Тому що вони зараз тільки спостерігають і займаються облаштуванням позицій. Один з командирів підрозділу розповідав, що для них легше було в моральному стані, коли вони знали, що там ворог і вони його відбивають, а не просто сидять. І ми розуміємо, що ту територію могли взяти, а не можемо.

Як їх підтримати? Та всім. Дзвінками, повідомленнями. Головне – щоб він відчував, що він потрібен. Це найважливіше. Сидячи тут, мене гризла совість, – от, вони там (у мене там багато знайомих), а я тут сиджу, а чимось би допомогла… Не треба себе гризти, ми цим не допоможемо, але частинку своєї душі ми можемо дати тим, хто цього потребує.

Якщо у вас там однокласник, друг, брат або просто хороший знайомий – знайте, їх потрібно просто підтримувати. Є можливість – відіслати малюнок, теплий одяг, шкарпетки ручної в’язки, сувенір. І говорити, що він потрібен, що його тут чекають. Це так важливо для них, що ви просто не уявляєте.

Фото Анни Чапали та Богдана Проскурова