Ім’я дисидента Левка Лук’яненка хочуть увічнити в назві вулиці Полтави

Про це повідомили на засіданні робочої групи з перейменування 8 листопада.

Три варіанти для нових назв обрали з-поміж пропозицій містян, серед яких – вул. Перемоги над нацизмом, Приворсклянська, 24 серпня, 28 березня, Лілейна, Захисників України, Василя Симоненка, Князя Вітовта, Андрія Орлова. 

Останню пропозицію виключили, адже на честь Андрія Орлова вирішили назвати Студентський сквер поблизу педуніверситету. 

Пропозицію назвати вулицю іменем Левка Лук’яненка містяни подали на вісім вулиць. Цю назву затвердили для вул. 9 Травня, тому для решту вулиць її знімуть з голосування. Також відомо, що ім'я Левка Лук’яненка не вперше пропонують для нової назви вулиці в Полтаві, проте варіант жодного разу не проходив голосування. 

Левко Лук’яненко – дисидент, один із співзасновників Української гельсінської групи, народний депутат Верховної Ради чотирьох скликань, автор «Акту проголошення незалежності України», Герой України.

Він міг зробити блискучу партійну кар’єру, хоча натомість обрав шлях боротьби за справедливість. На Львівщині, куди його направляють «на партійну роботу» він створює  опозиційну до радянської влади Українську робітничо-селянську спілку, яка виступає за конституційне відокремлення України від СРСР.

У січні 1961 року Левка Лук’яненка засудили до розстрілу «за антирадянську агітацію та пропаганду». 72 доби він провів у камері, доки не дізнався, що його вирок замінили 15-ма роками ув’язнення в таборі суворого режиму в таборах.

Після звільнення у 1976 року він стає одним із засновників Української Гельсінської групи, формальним завданням якої було «виявляння фактів порушення прав людини та інформування про це радянський уряд та інші 34 країни-підписанти». Насправді ж УГГ стала потужним механізмом донесення правди про ситуацію з правами людини на теренах СРСР і підтримки дисидентського руху. 

Як наслідок – новий арешт і нове заслання. Доля його зводить з багатьма дисидентами. Зокрема, він стає свідком останніх днів Василя Стуса.

У 1988 році він виходить на свободу і знову опиняється у вирі боротьби. У березні 1990 року стає народним депутатом Верховної Ради, а 24 серпня 1991 року – одним із співавторів «Акту проголошення незалежності України». Тоді ж балотується в Президенти України й на виборах посідає третє місце.

Засновник Української республіканської партії. З 1992 року – Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді. Від початку російсько-української війни він регулярно їздив на передову до захисників, підтримував «Рух нових сил» Саакашвілі.

Помер 7 липня 2018 року, не доживши півтора місяці до свого 90-річчя. Похований на Байковому кладовищі.

Максим Дудченко народився на Дніпропетровщині у селянській родині. Закінчив школу із золотою медаллю, після чого 4 роки навчався у Військово-медичній академії під час блокади тодішнього Ленінграду.

Чоловік брав участь у Другій світовій війні, зокрема, у бойових діях із захисту Ленінграду, у битві на Курській дузі. На війні був лікарем як батальйону, так і стрілецьких дивізій.

У Полтаві Максим Дудченко заснував кафедру факультетської терапії при медуніверситеті (нині це кафедра внутрішньої медицини № 1). До останніх років життя працював на цій кафедрі, викладав та лікував пацієнтів.

У серпні 2020 професора нагородили «Орденом Святого Пантелеймона». Загалом лікар присвятив медицині 80 років свого життя.

Степан Лазуренко – один із засновників  Першого українського полку імені Богдана Хмельницького – найпершої українізованої після Лютневої революції 1917 року військової частини у російській армії. У Богданівському полку він пройшов шлях від командира сотні у травні 1917 року до командира полку з середини листопада 1918 до червня 1919 року.

Богданівському полку судилося брати участь у багатьох ключових подіях доби Перших визвольних змагань. Зокрема, саме богданівці охороняли приміщення Оперного театру під час проведення там ІІ Всеукраїнського військового з’їзду. 

Після нападу російських більшовиків на УНР Степан Лазуренко брав участь в обороні Полтави і Києва, потім визволяв від загарбників Українську Народну Республіку під час контрнаступу. Під час другої радянсько української війни взимку 1918-1919 років Степан Лазуренко був уже полковником, командуючи Запорізьким імені гетьмана Богдана Хмельницького полком військ Директорії та Дієвої армії УНР.

У червні 1919 року полковник захворів на плямистий тиф, який невдовзі змінився поворотним. У листопаді 1919 року тяжко хворому і з обмороженими ногами йому довелось залишитись у лікарні в містечку Ярмолинці. На цьому бойовий шлях Степана Лазуренка скінчився.

Нагадаємо, що ідею святкування 8 Березня перекрутив та нав’язав комуністичний режим. Через це вулицю, названу на честь свята, хочуть перейменувати на честь полеглого на Донеччині воїна Руслана Онікієнка або громадської діячки Галини В’юн. Чиє ім’я носитиме вулиця, вирішуватимуть полтавці.

Цей матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre