Кобзар Євген Адамцевич з Полтавщини. Як він став автором «Запорозького маршу»

Адамцевич Євген Олександрович народився 1 січня 1904 року в селі Солониця на Полтавщині у родині залізничного службовця. Батько мав сильний голос і залюбки співав українських пісень. Матір відзначалася серед своїх ровесниць поетичністю натури і часто возила хлопця на вистави до міста Ромни, де був театр. У дворічному віці хлопець захворів на вітряну віспу і через її ускладнення повністю втратив зір. В одинадцять років Євгена віддали до школи сліпих у Києві, де він зарекомендував себе як один з найкращих учнів. Але згодом батьки вирішили переїхати до міста Ромни і забрали сина із собою. 

В Ромнах Адамцевич знайшов своїх перших вчителів гри на скрипці, кларнеті, а також на кобзі. Бандурному мистецтву хлопець безкоштовно навчався у відомого місцевого кобзаря Мусія Петровича Олексієнка. Учитель навіть присвятив йому пісню «Доля темного Євгена». За два роки навчання йому так і не вдалося опанувати багатющий репертуар майстра. Особливо жалкував, що не вивчив у М. Олексієнка жодної думи. 

«Як мені треба було очей!» – говорив він пізніше, пригадуючи часи оволодіння кобзою. Але сила волі і талант були сильнішими. Євген Адамцевич став непересічним майстром кобзарської гри. Згодом його друг Єгор Мовчан дивувався: «Як той Адамцевич грає? Наче у нього не одна кобза, а кілька!». 

У 1920-х роках Ромни залишалися культурним осередком регіону. Місто славилося власним драматичним театром та спільнотою кобзарів, чиї виступи можна було почути в місцевих клубах і палацах культури. В цей період, починаючи з 1927 року, Адамцевич розпочав активну творчу діяльність, виступаючи як самостійно, так і у складі Миргородської капели бандуристів. 

Адамцевич пережив 1930-ті роки – добу фізичного винищення кобзарства та бандурництва. Попри складні часи, він продовжував розвиватися: у 1939 році його запросили на Республіканську нараду кобзарів і лірників у Києві, а наступного року –  на всесоюзну нараду народних співців у Москві. Це визнання надихало митця, відкриваючи нові творчі перспективи, проте реалізації багатьох планів завадила війна. Післявоєнний період став для бандуриста часом глибокої соціальної несправедливості. Не маючи офіційного трудового стажу, чоловік залишився без пенсії. Щоб прогодувати дружину та трьох доньок, Євген Адамцевич був змушений грати на роменському базарі. Але радянська влада трактувала його виступи як «жебрацтво» і жорстоко переслідувала митця. Він був неодноразово заарештованим, а інколи міліціонери вивозили його далеко за місто і полишали самого.

Адамцевич не полишав мистецтва навіть після цього. Новий етап у його житті розпочався 1968 року після виступу перед науковцями Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології Академії наук Української РСР. Тоді дослідники познайомили бандуриста з Богданом Жеплинським та допомогли організувати путівку до Трускавця на лікування та відпочинок.У 1969 році у складі групи народних співців Євген Адамцевич гастролював Івано-Франківщиною, Тернопільщиною та Львівщиною, а згодом представив українське кобзарське мистецтво у Москві та Ленінграді. Знаковою сторінкою його творчості стали виступи влітку 1971 та 1972 років на Чернечій горі, біля могили Тараса Шевченка, де голос роменського кобзаря звучав особливо символічно.

Кобзар майстерно виконував українські народні пісні – від історичних дум про Байду, Морозенка, Палія та Супруна до ліричних, гумористичних і сатиричних творів. Кобзар часто звертався до поезії Тараса Шевченка, Якова Щоголіва, Олександра Олеся, Миколи Некрасова та П'єра-Жана Беранже, а також інтерпретував авторські твори. До того ж Адамцевич і сам був автором, створивши такі композиції, як «У неволі» та «Дума про Івана Федька». 

Піком творчості митця став «Запорозький марш». Його авторство підтверджується листуванням Євгена Адамцевича з дослідником кобзарського мистецтва Олександром Правдюком. У своїх спогадах кобзар пояснював історію створення твору: «Тепер відносно Запорізького маршу. 1926 року я почув мелодію, першу частину від кобзаря Полотая Івана Кириловича, другу частину – мажорну сам склав, і з’єднавши до купи, дав назву Запорізького маршу».

Публічний дебют маршу відбувся 1969 року на сцені Київського оперного театру імені Тараса Шевченка. Виступ став справжнім тріумфом: зворушені глядачі піднімалися зі своїх місць і аплодували.

«У неймовірному потягові сердець за мелодією люди підводилися з місць. Вибухнула ще нечувана під цим склепінням громовиця оплесків…», – згадували очевидці.

Із настанням нової хвилі репресій у 1972 році хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку. Митець до останніх своїх днів не випускав з рук кобзи. Його життя обірвалося 19 листопада 1972 року.

Станом на сьогоднішній день одна з його бандур нині зберігається в музеї театрального, музичного та кіномистецтва України на території Печерської лаври. Це унікальний інструмент довжиною 90 см із видовбаним корпусом, вигадливою накладкою на грифі та спеціальним упором для лівої руки. Також одяг, фотографії та ще одна бандура Адамцевича експонується у Кременецькому краєзнавчому музеї. На честь митця було перейменовано вулиці у Лубнах, Солониці та Сумах.