На легковому авто евакуйовував побратимів. Головний сержант з Полтавщини отримав «Золотого хреста»
Фото – 32-га ОМБр
За особисту мужність і героїзм, виявлені в боях, головного сержанта 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади Олега нагородили почесною відзнакою «Золотий хрест».
Нагорода воїна – це визнання його лідерських якостей, професіоналізму та щоденної самовідданої праці, яка стала опорою для побратимів. Про це 10 жовтня повідомили у 32-й окремій механізованій бригаді.
Свій бойовий шлях військовий розпочав 24 лютого 2022 року. Того ранку він з рідного села Мала Рублівка відвіз дружину-медсестру на роботу до Полтави. Коли повернувся, дізнався, що почалася війна. Олег каже, що тоді відразу шукав свій військовий квиток – дружина намагалася його сховати, але він усе ж знайшов документ і вирішив йти до війська. З того дня він безперервно служить.
«Я навіть не знав, що війна почалася. Їду на свою роботу, а нікого нема. Повернувся додому, телефоную дружині: "Де мій воєнник?". А вона каже: "Не скажу", бо заховала. Але я його знайшов. Теща питає: "Ти куди?". Відповідаю: "Зараз приїду". Вона все зрозуміла», каже Олег.
Спочатку чоловік потрапив до роти охорони ТЦК та СП на Полтавщині. Тоді, у перші тижні вторгнення, вони фактично облаштовували оборону з підручних засобів: бронежилети варили з ресор, а на блокпостах стояли з мисливськими рушницями. Коли почалося формування 32-ї Сталевої бригади, Олег одразу вступив до її лав і став головним сержантом взводу.
До повномасштабної війни він уже мав військовий досвід. Воїн проходив строкову службу в Масандрі та у Криму. Каже, що ті часи залишили теплі спогади, а півострів, попри окупацію, він досі вважає рідною українською землею, упевнений, що повернення – лише питання часу.
Для Олега звання сержанта – це насамперед приклад для інших. Він переконаний, що головне правило – «роби, як я». А ще завжди залишайся людиною, незалежно від посади чи звання, слухай своїх підлеглих, розмовляй із ними, підтримуй.
У бригаді пишуть, що його побратими знають – якщо позивний «Серж» чути на рації, усе буде чітко. Воїн вміє керувати ситуацією навіть у найгарячіші моменти бою. Каже, що цьому навчився у свого першого командира. Адже треба розуміти, коли говорити спокійно, а коли діяти різко. Якщо, наприклад, у небі вороже БпЛА, то від того, як командир подасть команду, залежить реакція бійців.
«Треба знати, коли накричати, а коли спокійно говорити. Якщо ворожий дрон летить, і ти монотонно кажеш "сховайтеся", вони так і відреагують. А коли крикнув, у них психіка спрацьовує, що це не просто так. Треба вміти диригувати цим процесом», – розповів захисник.
Холоднокровність і рішучість Олега не раз рятували життя побратимів. Він особисто вивозив бійців із позицій – навіть на своїй старенькій «десятці». Під час одного з таких виїздів під Куп’янськом уламок пробив заднє колесо автомобіля.
Попри небезпеку, військовий швидко полагодив машину просто під абрикосою, у бронежилеті й касці, і повернувся за хлопцями. Каже, що ті дивувалися, коли замість броньованого транспорту бачили його легковик, але саме він щоразу довозив їх до безпечного місця.
«Пам'ятаю, їду забирати хлопців. Прильот недалеко, осколком прошило заднє колесо. Я під абрикосою, весь у гнилих фруктах, у броніку, у касці, міняю те колесо. Чистіше місце просто не було часу шукати, бо мене чекають. Поміняв, приїжджаю, а вони кажуть: "Ми думали, якась серйозна машина буде, а ти на "десятці"". Але якось влізли й поїхали», – розповів воїн.
Головним стимулом для військового залишається родина – дружина та двоє дітей. Він каже, що бачить їх лише кілька разів на рік, і це найважче у службі. Та саме сім’я, дає йому сили триматися й вірити, що після перемоги він обов’язково повернеться додому.