Полтавка до власного 100-річчя вишила «Джоконду» і розповіла, як зберегти любов до життя (ФОТО)
Цими вихідними свій 100-річний ювілей відзначила полтавка Ангеліна Афанасіївна Горбач. Вона розповіла, що до свята вирішила зробити собі подарунок і вишила за 7 місяців репродукцію картини Леонард ода Вінчі Мона Ліза або ж Джоконда.
У день народження з самого ранку вона приймала поздоровлення. Бажаючих привітати ювілярку було так багато, що їх приймали два дні. Крім рідних близьких та друзів її прийшли привітати представники влади, преси, соціальних служб, ветеранських організацій. Адже її довге життя не могла не зачепити війна, вона має статус учасника війни і має медаль «За доблесну працю в роки Великої вітчизняної війни».
Ми теж побували в гостях у жінки, бо бабусею її не хочеться називати – вона досі веде, як для свого віку, активний спосіб життя має безліч занять, в'яже, вишиває і читає без окулярів, підтримає розмову на будь-яку тему, ніколи не байдужа до життя міста і країни, до того ж має феноменальну пам'ять і навіть не замислюючись, розповідає про кожну дату у власному житті, починаючи з дитинства.
Та вона й сама не вірить, що має такий вік:
«Я не відчуваю цих 100 років. Як би не боліли коліна, я б бігала займалася городом, бо я так люблю землю!».
Про їхній з чоловіком город на дачі і роботу там нагадує вже розлогий величезний дуб, який вона колись малим знайшла на ділянці, підростила і привезла в місто й у 73-му році висадила у дворі, де живе і досі. Зараз цьому дубові вже 47 років:
«Побачила на ділянці три узорчасті листочки дубочка та й кажу чоловікові, що поглянь яке щастя…
Зараз це вже кремезне дерево. І ви знаєте, восени на ньому в один момент жовкне листя і стоїть величезний золотий купол. Ми бувало з чоловіком вийдемо на балкон і любуємось цією красою, сидимо на кухні їмо і теж любуємось ним.
Ну а зараз я сама всим любуюсь».
То ж Ангеліна Афанасіївна Горбач народилася 20 липня 1919 року у Божедарівському районі на Дніпропетровщині, потім її батьки переїхали в Кривий Ріг. Там вона з відзнакою у 1938 році закінчила фельдшерсько-акушерську школу і її направили працювати у ФАП в село Весела Балка Миколаївської області. Там вона залишилась і в окупації під час війни і пропрацювала до 47-го року.
Вона згадує як намотувала кілометри шляху, ходила за пігулками в єдину аптеку в районі пішки, по грунтовій дорозі, бігала на виклики. Також вона лікувала травами, робила цілющі збори і роздавала їх людям.
Першого чоловіка Ангеліна Горбач втратила на війні, лишилась з маленьким сином і більше 10 років працювала на трьох роботах, щоб вистачало їм на зйомну квартиру та прожиття. Пізніше вона вийшла заміж вдруге і щасливо прожила з чоловіком Григорієм Федотовичем 60 років, разом вони виховали 3-х дітей, мають 6 внуків та 6 правнуків. Та нажаль чоловіка поряд вже немає, він пішов з життя у віці майже 96 з половиною років.
Саме завдяки чоловіку вона потрапила до Полтави, коли його сюди направили по службі у 1960 році.
Тридцять років вона пропрацювала у Полтавській першій міській лікарні, 20 з них була головною медсестрою. Загалом має 52 роки трудового стажу, працювала і на швидкій і завідувала здравпунктами на виробництвах, навчала медсестер, контролювала їх діяльність, виховувала.
Про свою роботу вона говорить так:
«Я дуже люблю свою професію і на роботу завжди ходила як на свято. Для мене велика радість допомагати людям. Я люблю людей і без них я не можу!».
Дійсно шлях долі життєрадісної ювілярки завжди був пов'язаний з лікуванням і допомогою, тим, хто цього потребує. Навіть, коли в 73 роки, вона вийшла на заслужений відпочинок, не змогла зупинитися і через два роки почала вивчати східну медицину.
А саме вона досконально вивчила такий метод древньої терапії як «Су Джок». Суть його в тому, що весь організм представляє точки, які відповідають за певні органи. Впливаючи на ці зони можна управляти всіма процесами в організмі. То ж якщо правильно взаємодіяти з відповідними точками, можна покращувати здоров'я і стан людини в цілому.
За лікування Ангеліна Горбач ніколи не просить грошей, люди платили лише за необхідні для цього інструменти і віддячували хіба, хто чим міг.
Цим методом вона лікує людей ще й досі і кожен тиждень має розписані дні прийому.
До ювілярки на іменини теж прийшли численні її пацієнти, деяких вона, можна сказати, поставила на ноги. Тому і не дивно, що будинок Ангеліни Горбач був наповнений квітами, подарунками, палкими привітаннями, співами і щирою радістю спілкування. Одна з гостей сказала, що іменинниця досконало оволоділа мистецтвом життя.
З цим дійсно не посперечаєшся, бо в її розповіді було скільки слова «люблю», не підробної радості, посмішок з щирим відкритим поглядом, що після розмови Ангеліною Афанасіївною настає ніби відчуття якоїсь окриленості.
Винуватиця торжества, зустрічала гостей у вишиванці адже говорить, що менталітет у неї справжньої українки – спокійної, трудолюбивої і життєрадісної. Своє довголіття вважає подарунком Бога і вдячна йому за те що має можливість ще спілкуватися і допомагати людям.
Говорить, що найголовніше, що не втратила інтерес до життя і має таку рису характеру, як ставити ціль і обов'язково її досягати:
«Я вважаю, що я так довго живу, тому, що в усьому мала таку рису як оптимізм та помірність. А ще у мене завжди є якісь інтереси і плани на майбутнє.
І найголовніше в житті, я вважаю, це – любити людей, ставитися до них з розумінням і щоб вони тебе розуміли теж».
Бути толерантною її навчила ще мама, яка хоч і була простою жінкою, але мала велику мудрість і говорила: «Перед тим як іти до людини і щось говорити, стань перед дверима і добре подумай».
Тому вона говорить, що уміє слухати і ніколи нічого не скаже перш ніж не подумає як це вплине на людину.
А бабуся Ангеліни Горбач ще змалечку привила їй віру, адже і сама була набожною і ходила пішки з Дніпропетровщини у Києво-Печерську лавру.
Ще одна з цитат неймовірної ювілярки:
«Нема більшого щастя ніж дивитися на світ і радіти йому!
Бог послав мені чудову професію, щастя жити з коханим чоловіком поряд і в колі близьких і рідних людей, які завжди підтримають і зрозуміють.
Я вдячна Всевишньому, що Він послав мені здоров`я, розум і натхнення достойно зустріти моє сторіччя!».
Коли ми сказали їй, що з такою жагою і ставленням до життя їй необхідно писати книги, вона усміхнувшись відповіла, що більше любить, все таки, в`язати і вишивати.
