Полтавка відвідала міжнародну виставку рукоділля в Парижі. ЇЇ розповідь про ремесло та столицю Франції (ФОТО)

Напередодні Нового Року вона вирішила закрити свій бізнес і на кошти, отримані від продажу обладнання, влаштувати собі подорож до Парижу – на міжнародну рукодільну виставку.

Майстриня говорить, що постійно відвідувала подібні заходи у Києві, тому їй було цікаво порівняти масштаби і організацію самої виставки, а також уподобання тамтешніх рукодільниць:

 «Я займалася рукодільним бізнесом 9 років і захотілося щоб гроші, які я отримала після продажу обладнання просто так не розійшлися, а залишилося щось на згадку. 

Основні кошти пішли на подорож до Парижу. Крім того, придбала собі набори для вишивки французького дизайну, які важко знайти в Україні».

Наталія Рудько говорить, що такі виставки організовують як для продавців, так і просто для людей, які можуть прийти щось купити для себе. За її словами, на експозиції в Парижі представлені ті ж самі різновиди продукції, проте дійство відрізняється масштабами та характерними особливостями дизайну:

«Якщо в нас більше люблять маки, волошки, лебедів, вовків, то там – все вишукане і не кожній українській вишивальниці можливо буде до смаку. Але мені особисто це близько».

Хоча майстриня говорить, що по якості українські вироби для вишивання нічим не поступаються французьким, лише дизайном. 

«Про виставку скажу коротко: все сподобалось, нашим є чому повчитися і розвиватися в цьому напрямку».

Крім того, їй вдалося придбати книгу з автографом і особисто познайомитися з легендарною MTSA (Marie-Therese Saint-Aubin) – авторкою книг з оригинальними дизайнами та схемами для вишивки хрестиком. За словами майстрині це – справжня удача для рукодільниці.

Про враження від міста Наталія Рудько готова розповідати так само натхненно і довго. Попри те, що свого часу Париж перестав бути для неї мрією, коли знайомі туристи стали повертатися звідти з «повними кишенями» розчарування:

«Брудно, мігранти, бомжі, захмарно дорого, Ейфелева вежа - нічого особливого, метро - треш, французи не хочуть відповідати, коли звертаєшся до них англійською... Тому потрапила я туди абсолютним експромтом, керуючись дещо дивним для мене бажанням».

Ще одним важливим надбанням поїздки майстриня вважає натхнення для нових звершень. Вона розповіла, що вже протягом кількох років пише, але досі це було досить спонтанно і не організовано. А саме в «місті кохання» ій прийшла ідея про те, якою має бути її перша книга:

«Про Париж же можна говорити довго. І, переважно, прекрасне... По-перше, особисто для мене він став символом відродження творчого натхнення.

Банально, але коли перед тобою закриваються одні двері, чекай, що скоро відкриються інші. Так і це прекрасне місто відкрило мені бачення, якою саме буде моя майбутня книга».

Усіх подробиць авторка поки що розкривати не хоче, але говорить, що можливо повторить свою  подорож, щоб написати декілька розділів, виписати портрети ключових героїв. І обов`язково в цій книзі буде написано про сам Париж.

Наталія Рудько говорить, що місто видалось їй різнобарвне, хоча люди вдягаються переважно в сіро-чорні кольори. Архітектура, за її словами, теж витримана в одному сіро-бежевому відтінку:

 «А прикрашають Париж яскраві акценти: весняні первоцвіти в квіткових павільйонах, дитячі каруселі «під старовину», доглянуті клумби й квіт магнолій, щирі посмішки парижан (вони направду щирі) й небо, яке змінює свій настрій по кілька разів на день».

Та загалом, вона говорить, що Париж ні в яому разі не розчарував її, адже вона не чекала від нього чогось надзвичайного, і не уявляла його собі як картинку з красивої книжки, розуміючи що світ змінюється і це місто теж не може не відчути на собі наслідків:

«Мігранти? Так, вони є... Але скільки не слов`янських облич і мов на вулицях нашої Полтави. І ми до цього звикли.

Бомжі? Як говорить мій чоловік, хто бачив бомжів в Мехіко (а ми бачили), того паризькими вже не здивувати. Вони тут переважно в метро, і то тихенько сплять, стараючись розміститися подалі від людського ока.

До речі, серед них в основному люди молодого і середнього віку, а стареньких, що порпаються в смітниках, як у нас, не бачила жодного. Тож роблю висновок, що такий спосіб життя - це особистий вибір, а не злидні.

В метро не відчула ніякого трешу - все цивільно, нема штовханини, почуваєшся безпечніше ніж в метро Барселони, приміром. Розв’язка досить зручна».

Хоча мандрівниця розповідає, що прямуючи з аеропорту до арендованої квартири, їй з подругою довелося трохи понервувати через закритий на ремонт перехід з однієї станції на іншу, бо в паперовій карті, якою вони керувалися, це, звісно, не відображалося. Тож їм всіляко старалися допомогти французи, хоча з англійською у них складнувато:

«Довелося попобігати по сходах з валізою, аж поки не надибали точку «security» - там засідав кремезний афрофранцуз, який мастив собі губи гігієнічною помадою. На наше “good evening” він підкреслено ввічливо відповів “bonsoir”, але, тим не менш, дохідливо розповів, куди нам йти і чому саме так».  

Наталія Рудько говорить, що переконалася, що арендувти маленьку паризьку студію набагато цікавіше і комфортніше, ніж знімати номер в готелі. Адже в їхній маленькій студії було все, що необхідно для «тимчасових парижанок» – від кухонного приладдя, кави, чаю, спецій, кількох видів олії і салатних заправок до парфумів Hermes, Chanel і Guerlain. Хазяйка житла Жолі також подбала про парасольку і дві еко-торби для походів в найближчий супермаркет. Доповнював картину прекрасний вид із вікон:

«Щоранку говорити Ейфелю "бонжур", а ввечері насолоджуватися його неймовірним видом у сяйві вогнів, і все це під келих французького вина – це те, що буде згадуватися довгі роки».

Розповіла мандрівниця і про ціни у столиці Франції. За її словами, у порівнянні з «дешевою» Іспанією (так чомусь говорять про місце цієї країни в Європі) тут не набагато дорожче. А, наприклад, сири з пліснявою, хамони і салямі, авокадо і гусячий паштет тут взагалі дешевше, ніж в Україні. Відносно недорого можна перекусити і в місті:

«Дуже мені хотілося подовше затриматися на літній терасі якоїсь милої кафешки з тентом в червоно-бежеву полосочку. Сидіти обличчям до вулиці, як тут прийнято, і споглядати за туристами, які біжать до Лувру, Тріумфальної арки або ж. засапуючись, піднімаються на Монмартр».

Сама ж полтавська туристка не мала на меті побачити Лувр всередині чи верхівку Ейфелевої вежі тому що дуже не любить черг:

«Проте ми бачили, як парижани вигулюють своїх вишуканих собак (ні, я не помилилась - інакше не скажеш) на смарагдових галявинах Тюїльрі».

А також вони з подругою встигли потрапити в Люксембурзький сад за кілька хвилин до свистків доглядачів, що сповіщають про закриття.

В іншому місці, вони спостерігали за двома молодими китаянками, які не зважаючи на температуру +6 і штормовий вітер, фотографувались в літніх платтячках, з квітами у зачісках на фоні металевої огорожі Лувру.

Більш того, полтавки навіть випадково потрапили на демонстрацію жовтих жилетів під самою Ейфелевою вежею:

«Вони більше скидалися на Артек на прогулянці, ніж на заворушників. А потім ми дізнались, що у них є сайт, де вони зазначають, в якій частині міста і о котрій годині вони будуть влаштовувати демонстрацію, її тип і чисельність».

Наталія Рудько підсумовує, що хоча не встигла побачити весь Париж і всі визначні місця в ньому, але проведеного тут часу було достатньо, щоб зрозуміти, що Париж це – місто, в яке хочеться повернутися.